(Недо)російська (недо)імперія

 "Ісконна" поневолювачка сусідів

Держава, яку очолює Володимир Путін, — генетична та самопроголошена наступниця Радянського Союзу та Російської імперії. Вона не може існувати, не воюючи та не поневолюючи сусідів. Ідею збирати "ісконно русскіє зємлі" і захищати місцеве населення від гніту якогось "тимчасового" уряду використовували ще за часів Північної війни (1700—1721). "Захист" із боку росіян від шведів відчули жителі Ліфляндії, Естляндії, Інгерманляндії. А також Гетьманщина — у форматі розв’язання "українського питання", коли було знищено Батурин та репресовано мазепинців.

Путін неодноразово натякав, що він є продовжувачем справи Петра І. На початку червня 2022 року він заявив: "Петро І Північну війну вів 21 рік. Здавалось би, воював зі Швецією, щось забирав… Нічого не забирав! Він повертав!.. Ну, судячи з усього, на наш вік теж, значить, випало повертати та зміцнювати…".  

Однак якщо сколупнути трохи бравурної позолоти з тріумфальних арок на честь "слави русского оружия", то побачимо, що вони — не справжні. Йдеться про звичайні фейки. Перша битва під Нарвою 1700 року засвідчила, що Росія технічно не готова навіть до тих воєн, які розгортає сама. Цар Петро із військових позицій втік до Новгорода. А його втечу пояснили тим, що так він береже власне життя, бо піклується про державу. Сам Петро І, передаючи командування армією генералові-найманцю Карлові-Євгенію де Круа, вказав, що "заради необхідних справ від’їжджає, щоб побачитись та порозмовляти з його величністю королем польським". 

Під Полтавою виснажене шведське військо ледь не прорвало значно довшого російського фронту, а росіяни вдалися до перевіреної тактики "закидування м’ясом". З часом вони почали приховувати цю ганьбу вигаданою героїчною промовою Петра І та дірками від куль у його капелюсі. Насправді текст промови вперше з’явився друком 1821 року. Попередні версії ще у XVIII столітті були апокрифічними, як та, що її подано у книжці популяризатора полтавського міту Івана Голікова. 

Російська пропаганда не любить згадувати про поразку під Прутом 1711 року, коли Петро І істерично ридав, бігаючи поміж наметами власного табору. Натомість є хороша легенда про вірну цареву дружину Катерину, яка заплатила туркам за можливість відступити, віддавши власні прикраси, — так російське боягузтво прикрили турецькою жадібністю. Насправді документи підтверджують лише те, що Катерина супроводжувала чоловіка в цьому поході. 

Ця підміна понять відомаа нам уже понад 300 років. Росіяни силкувалися орієнтуватися на Європу, але копіювали та насаджували лише зовнішні прояви культури. 

У фільмі "Оповідь про те, як цар Петро арапа женив", екранізації повісті Пушкіна "Арап Петра Великого", звучить фраза "неси толстомясую!". Цей епізод засновано на повідомленні гольштайнського дипломата Фрідріха Вільгельма Берґгольца. Він розповідав, що граф Петро Толстой мав картину із зображенням оголеної Венери, але виставляв її лише тоді, коли очікував візиту царя. А потім ховав, бо соромився.

Таким є обличчя Росії і сьогодні. Обличчя країни, яка навіть назву свою запозичила 1721 року, присвоївши історію Руси й тим легалізувавши себе як регіонального гегемона. Це потрібно усвідомлювати, згадуючи про "велику культуру", яка нібито стоїть осторонь від воєнних злочинів путінських військ в Україні, бомбардувань мирних міст, дитячих смертей, знищення української культурної спадщини. 

Небезпечні ігри царів

Російська популярна культура тиражує багато історій про царя-солдата, царя-теслю, царя, що їсть кашу разом із простими жителями раннього Санкт-Петербурга, хрестить офіцерських дітей та проходить військову службу, починаючи від чину солдата. У цій легенді цар Петро простий у побуті, гнівається на дружину, яка розшила йому каптан надто дорогими нитками, хвалиться, що заробив собі на нові черевики й відмовляється від апартаментів у Луврі. Одночасно він — справедливий: бореться з корупціонерами й карає зрадників.

Багато таких іміджевих деталей використовували й наступники Петра І. Коли росіяни по телевізору бачать Путіна, який фотографується з курсантами чи цілує дітей, вони й далі всотують наратив сильного, справедливого "царя з народом". Цар ніколи не винен, винні "злі бояри". За роки пропаганди навіть уральський бункер не переконав у нікчемності цього образу.

Московитському менталітетові властиве бажання прогнутися під сильного правителя, делегувати йому право одноосібно розпоряджатися мільйонами життів. Це є малозрозумілим для українців, а в західній масовій культурі часто сприймають як прояв "загадкової російської душі".

Цю особливість російського менталітету унаочнив нервовий тремор Сергія Наришкіна під час засідання Радбез РФ, на якому розглядали визнання суверенітету "ДНР" і "ЛНР". Путін на подібних нарадах постає не як президент, а як цар Володимир І, що наказує боярам. 

Поряд з оповідками про "царя-кума" Петра є і реальна історія, зафіксована у документах Преображенського приказу 1710-х років. Купець із Серпухова, заговоривши з володарем в одній із московських церков, отримав запрошення разом пообідати. Під час трапези сердега відмовився закурити, бо вважав це бісівською справою. Через це Петро побив його ледь не до смерти та кинув до в’язниці.

У царському оточенні знали, що Петрів настрій будь-якої миті міг змінитися. Тому грали, та не загравалися. Пам’ятали ще одну розвагу: 1698 року Петро роздав свиті сокири, щоб спостерігати, як вони невміло рубають голови стрільцям.

В іграх, які Петро I влаштовував задля власного задоволення, він орієнтувався на Івана IV, пізніше названого Грозним. Бачимо чимало паралелей між опричним "монастирем" Грозного в Олександрівській слободі та "Всєшутєйшим і всєепьянєйшим собором" Петра І, який узяв "духовне" ім’я Пахома Пихайхуя. Також джерела зберегли описи царських "жартів" під час різдвяних свят: людей змушували танцювати на тонкому льоду, ґвалтували. Про це, зокрема, писав дипломат петровської доби князь Борис Куракін: "Декому свічки в прохід забивали, декого на лід гузном саджали; декому в прохід міхами надували, від чого один Мясной, думний дворянин, помер". 

У російському форматі "сильна рука" керує своєрідним театром абсурду, театром, де тиран здатен втілювати будь-які свої хворобливі фантазії, підносячи їх до рівня державного обов’язку. Такою фантазією ще одного царя є і тотальна війна з "нацистами та бандерівцями". 

Криза російського бунтівного духу

Російський історичний наратив, як це не парадоксально, просякнутий сюжетами про бунти та повстання. Сімнадцяте століття маркують як "бунташне", тобто сповнене народних повстань. А XVIII століття — епоха двірцевих переворотів. Соляні, мідні, чумні, стрілецькі бунти, повстання Разіна та Пугачова, локальні селянські рухи, підтримка самозванців. Зрештою, культ "Великої Жовтневої революції", який так підтримують ідеологи путінського режиму.

Сьогодні російська армія скоює безліч воєнних злочинів, бомбардує мирні міста, а Російська Федерація перетворюється на економічно неспроможну автократичну державу. Це чудовий ґрунт для того, щоб скористатись неодноразово оспіваним духом "разінщини". Однак це абсолютно не спрацьовує. У чому ж річ?

Розгляньмо один приклад із популярного фільму. Року 2019 в Росії вийшла стрічка "Союз порятунку", присвячений повстанню декабристів. Вона демонструє зовсім інший наратив, аніж радянський фільм "Зірка привабливого щастя", де декабристи — героїчні борці із самодержавством та соціальною несправедливістю. Головні герої "Союзу порятунку" — відірвані від реальности ідеалісти, які втратили все в ім’я розмитих, малозрозумілих, деструктивних ідей свободи. А Сергій Муравйов-Апостол, нащадок гетьмана Данила Апостола, — носій концепції "революції гідности". Натомість монархія — останній бастіон порядку перед обличчям хаосу. Тобто задля оновленого наративу зміщено акценти, спотворено деякі історичні події, як-то хід та мотиви повстання Чернігівського полку.

Десятиліття негативної селекції відіграли значну роль в атрофії почуття власної гідности серед росіян. Страх перед владою й очікування, що "якось воно саме минеться" — типові навіть для тих росіян, які нібито не підтримують войовничого маразму Путіна.

А що ж інтелектуальна еліта? Російська академічна наука продемонструвала свою цілковиту імпотентність у питанні війни з Україною. Кілька антивоєнних звернень — просто переліки тих, кому шкода втрачати свої європейські гранти. А особливо ліберальні історики в соцмережевих дискусіях проявили типово російську емпатію: наприклад, зазначивши, що українцям не зрозуміти того, як це небезпечно мати проблеми в кар’єрі чи навіть залишитися без роботи.

Ба більше, російська ідеологічна машина використовує собі на користь окремі "опозиційні" гвинтики. Будь-який пацифістський плакат стане приводом, щоб проштовхувати ідеї про якусь особливу російську душу. А будь-яке толерування цієї душі раніше чи пізніше призведе до того, що недоімперія прийде "захищати своїх" за допомогою балістичних ракет, фосфорних бомб, грабіжництва та ґвалтувань. Інакше у випадку з Московщиною ніколи не було й не буде.

Меншиков передає привіт катам Бучі 

Незадовго до повномасштабного вторгнення росіян до України я віддала до видавництва монографію, присвячену земельним володінням князя Меншикова в Гетьманщині. Дехто з російських дослідників стверджує, що Меншиков практично втратив інтерес до Гетьманщини відразу після битви під Полтавою. А до того його діяльність на українських теренах мала переважно мілітарний характер, з чого Мазепа чомусь роздув справжню трагедію, описану в листі Пилипа Орлика Стефанові Яворському.

Але це не так. Понад десять років, від 1709-го аж до заслання в Сибір, Меншиков захоплював землі в Стародубському, Ніжинському та Київському полках. Він дійсно хотів панувати в Гетьманщині — чи то як гетьман, чи то радше як правитель особливого державного утворення, яке Пилип Орлик згадав як "Чернігівське князівство".

Пізніше, 1727 року, Меншиков усе ж домігся реставрації гетьманства. І з допомогою свого давнього клієнта Данила Апостола контролював захоплені землі та ухилявся від сплати податків російській короні.

Повідомлення у шведських новинах про злочини росіян у містечках Київщини відразу нагадали статті, якими рясніла європейська преса наприкінці 1708 року: про те, як вояки меншиківського корволанта вирізали Батурин. Те саме відтворили їхні "достойні" нащадки в Бучі, Ірпені, Ворзелі, Бородянці. 

Імперська візія Києва 

Києво-Печерська лавра — ще один приклад того, від якого нашарування імперського бруду нам необхідно відмитися. Протягом десятиліть існувало переконання, що Печерську фортецю заснував Петро І під час перебування в місті в липні-серпні 1706 року. Багато українських авторів радянської доби повторювали це так само захоплено, як і російські. А один з ідеологів російського імперства, випускник Київського колегіуму Феофан Прокопович, описуючи царський візит до Києва, дипломатично "забув" про існування навколо Києво-Печерської лаври мурованих стін із вежами, які зведено за кошт Івана Мазепи. Тому троп про те, що Російська імперія як метрополія вкотре чимось "обдарувала" свою колонію, віками вкорінювали у свідомості українців.

Останні дослідження дають змогу стверджувати, що Печерська фортеця, яка згодом стала осердям Київської фортеці, мала європеїзовану систему бастіонів задовго до російського царя — від 1670—1680-х років. Там працювали європейські архітектори і фортифікаційники, які прибували на запрошення гетьманів.

Отже, добудовування було лише ще одним етапом розвитку фортифікаційної системи Печерська, що позначився поступовим перенесенням російського адміністративного центру з Верхнього Києва. Етапом, який приніс немало горя місцевим жителям. Росіяни не надто переживали про сади чи садиби жителів Печерського містечка, про монастирі та храми, зведені за кошт козацької старшини. До прикладу, Вознесенський жіночий монастир було знищено, щоб розбудувати фортечну інфраструктуру. А за правління Катерини І до Петербурга постійно надходили скарги, що навколо Печерської лаври буквально тече гній, бо гарнізонні військові не часто прибирають у своїх "авгієвих конюшнях".

Міт про Петра І як засновника київських укріплень є типовим для російсько-імперського маркування простору. Показовими в цьому контексті є так звані будиночки Петра І, якими досі рясніє постімперський простір і навіть деякі європейські міста. Подібна легенда є і в Києві, її досі тиражують, попри спростування науковців.

Київ, як і його найбільший монастир, відігравав напрочуд важливу роль в імперській ідеології. Згадаймо, що Московщина отримала місто за результатами Вічного миру 1686 року. А це був один із помітних дипломатичних успіхів уряду сестри та суперниці Петра І — царівни Софії Олексіївни. Втратити Київ — означало виявити неприпустиму слабкість порівняно з попередниками. Зауважмо, що місто було представлене як споконвічно "російське", лише тимчасово зайняте українцями. А на похороні Петра 1725 року знамено з гербом Києва несли серед інших відразу за царським катафалком.

Наразі Росія зазнала поразки в битві за Київ. Однак столиця України й надалі потрібна Путіну більш чи менш неушкодженою, щоб потішити хворі загарбницькі амбіції. Як знамено, яке майоріло над гробом Петра І. А потім символічно, як отруйна ідея, переходило від однієї російської державницької ідеологічної системи до іншої. Сподіваємось, що знамено з гербом Києва невдовзі переможно підніметься над труною ще одного московського тирана — цього разу останнього та востаннє.

Бо найбільший ворог російської держави — волелюбний сусід, для якого сама ідея жорсткої владної вертикалі є відверто неприйнятною. Такий сусід — це небезпечний приклад. Тож насправді "ядерна зброя", якої так нібито боїться Росія — це українська ідея свободи.