Буча. Два місяці без окупантів

22:05, 7 червня 2022

1-cover.jpg

На перехресті вулиць Яблунської і Вокзальної в Бучі буяє зелень. Наприкінці лютого українські військові розбили тут колону російської техніки. Місцеві сподівалися, що після цього бою окупанти відступлять. Утім у березні Яблунська перетворилася на вулицю смерті. Після відступу росіян там виявили десятки тіл.

Під час окупації на Яблунській просто на землі лежали загиблі – днями, тижнями. Не було змоги їх поховати – російські солдати не дозволяли. Більшість довколишніх будинків зайняла російська армія. Місцевих мешканців виселили у сусідні хати або ж заганяли у підвали. Згідно з попередніми підрахунками, за місяць окупації в Бучі загинуло понад 400 людей.

Локальна історія” публікує фоторепортаж: як виглядає місто через два місяці після відступу загарбників.

photo-k_1.jpg

Катерина Москалюк

журналістка, документальна фотографка

8A1A1403.jpg

Місце братської могили біля церкви Святого апостола Андрія Первозванного у Бучі

Усі фото: Катерина Москалюк

– Росіяни вбили чоловіка на моїх очах. Просто вбили. Я просила вбити і мене. Натомість вони кинули гранату в будинок, – розповідає Ірина.

Наразі жінка мешкає у родички, за декілька хат від своєї домівки. Часто приходить до руїн свого дому. Перебирає речі. Приносить свіжі квіти на місце загибелі чоловіка – на розі вулиці лежить яскрава хустина, по кутах обкладена камінням.

Ірина постійно думає, за що вбили її чоловіка. Навіть якщо росіяни шукали людей, які причетні до руху спротиву, то в нього не було ані татуювань, ані слідів від використання зброї, ані шрамів. Вона не знаходить відповіді.

– Думала, що час лікує. Проте з кожним днем стає тільки гірше, – відсторонено говорить жінка.

До Ірини приходить сусідка, також Ірина. Жінки обіймаються. Розповідає, що в сусідніх будинках жили російські солдати. На росіян безстрашно гавкав пес, який тепер іде поруч із господинею. У середині березня померла літня мати Ірини: не змогла отримати вчасної медичної допомоги. Сусідка не багатослівна: кожного разу, коли пригадує часи окупації, наче переживає їх знову.

Навпроти – теж поруйновані будинки. В одному з них досі лежить напіврозкладене тіло російського військового.

– Мамо, ти впізнаєш наш будинок? – звертається молода жінка до літньої пані. Стіни стоять без вікон. Навіть не стіни – напівзруйновані острови із потрісканої та обгорілої цегли. На місці гаражу стоїть обгорілий поіржавілий скелет машини. Поруч – фрагмент гусениці російського танка, мабуть, закинутий ударною хвилею від вибуху. Обабіч металевих уламків цвіте тюльпан.

Далі по вулиці мешкає пані Людмила. У перший тиждень окупації вона жила у Бучі. Бачила на власні очі, як російські солдати заходили в місто; боялась вийти за межі дому. Щоб “спіймати” мобільний зв’язок та зателефонувати до рідних, піднімалась на лавочку у подвір’ї. Тоді не усвідомлювала, наскільки це було небезпечно – поруч чигав російський снайпер.

Людмилі вдалося евакуюватися разом із родиною на Івано-Франківщину. Щойно рідну Бучу звільнили, одразу повернулася.

– Погляньте на мою собачку. Вона посивіла за час окупації. Гавкає на всіх перехожих без винятку. Ніяк не оговтається, – пані Людмила міцно обіймає маленьку тваринку.

Євген ходить серед могил на новій ділянці старого цвинтаря.

– Цьому хлопцеві було лише дев’ятнадцять років. А он там далі лежить моя сусідка, Олічка, – розповідає Євген.

Увесь березень Євген разом із дружиною провів у Бучі. Вони боялися звірств російської армії. Перш ніж вийти на вулицю, дружина накладала навколо очей чорні тіні, замотувалась у хустку – щоб виглядати непривабливою. Подружжя намагалося допомагати немічним сусідам, готували їсти та розносили продукти.

У кожного мешканця в Бучі – своя історія про біль та втрату. Багато людей втомилися ділитися спогадами про пережите. Інші говорять охоче, бо розуміють, що це важливо: “Щоб світ не був байдужим”.

– Одна волонтерка допомагала мені нести сумки. Хороша така дівчина. Буде гарна наречена для сина, – говорить пані Олена в черзі на видачу гуманітарної допомоги.

Олена не бачила свого сина від початку березня – він пропав безвісти. Проте жінка не втрачає надії. Обіцяє познайомити з ним і мене.

Я плачу.

Схожі матеріали

8A1A2531.jpg

Бородянка. Місто зруйнованих помешкань

prymachenko_800-500.jpg

Марія Примаченко. Залізна леді з Болотні

600х400.jpg

"У війні проти Росії ми дуже непогано протистоїмо", – Михайло Винницький

ук.jpg

Москва дістає старі ідеологеми: що таке "Малоросія" та "Новоросія"?

1200х600_majdan.jpg

"Революція триває". Огляд книги "Український Майдан, російська війна" Михайла Винницького

600х400.jpg

Андреас Каппелер: "Україну вже років 150 сприймають як шахову фігуру"

Улас Самчук з письменником о. Юрієм Станинцем та Петром Міговком у Хусті (1938) 1939.in.ua.jpg

Улас Самчук "Нарід чи чернь?"

600.jpg

Піщано-інформаційна анексія. Як Росія спробувала захопити український острів Тузла

vugledar_tekst-21-1.jpg

Симфонія Донбасу