"Міф, що росіяни вміють воювати, зруйновано", — Влад Якушев

Обіцянка побратимам

До 2014-го все було якось дивно. Держава сама по собі, громадяни — самі. Влада дурила нас, а ми вважали це нормою. Революція Гідності змінила цей порядок, окупація Криму та Донбасу змістила акценти. Тепер замість будувати нову країну її довелось захищати. На початках у нас не було армії. Розвалом українського війська російські агенти займались від початку незалежності. Обороняти Крим ми просто не мали чим. Оговтались лише з початком окупації Донеччини та Луганщини.

Хотів піти в армію ще на початку війни 2014-го. Моя військова спеціальність — оператор радіолокаційних станцій. Але противник не використовував авіацію, мене не взяли. Покликали наступного року, коли стала потрібна моя професія — журналіст. Став пресофіцером 14-ої окремої механізованої бригади. Це була одна з перших пресслужб у нашому війську. На початку літа 2015-го воював на Маріупольському напрямку. Під осінь нашу бригаду перекинули на напрям Мар’їнка–Красногорівка. Тоді ж у бік прилетів маленький осколок від снаряда. Його навіть не діставали, дотепер з ним ходжу.

Війна тоді теж була дивна. Важко було зрозуміти, як російськомовні можуть стріляти російськомовних. Траплялося, українці та сепаратисти намагались домовитися між собою. Найчастіше це закінчувалосья трагічно для наших.

2016-го демобілізувався. Мій перший роман "Карателі" з’явився, бо я пообіцяв побратимам написати про те, що тоді відбувалося, про їхні подвиги та звитяги. Якби я не написав його, ніхто б так і не дізнався про нашу боротьбу. Працював 14 місяців, ще рік шукав, де видати. Воєнний кластер культури тоді тільки з’являвся. Видавці та менеджери сумнівалися, чи це культура взагалі, чи потрібна вона. Та українці сказали своє слово грошима: купували книжки, ходили на фільми, слухали пісні про війну. Цей успіх спонукав до написання другого воєнного роману — "Мобілізяка". Також видав дві книжки "Сірі археологи" та "Розкрадачі лісових сміитників" — про наші з кумом Андрієм Лотоцьким пригоди під час розкопок.

Джентльменська угода

Після ротації бажання повертатись на таку війну не мав. Відчував, що буду ефективніший журналістською і літературною роботою, ніж у війську, якому заборонили воювати. Та знав, що наступ відновиться. Очікував його у квітні-травні. Новини відстежував, та звернення Путіна не дивився. Який сенс слухати божевільного?

24 лютого мав відправити примірники "Мобілізяки" читачам. На світанку, коли дізнався про повномасштабне вторгнення, почав обдзвонювати побратимів. Дехто був за кордоном, збиралися докупи тиждень. Пробитися у військкомат виявилося непросто — всюди черги. Допомогло моє офіцерське звання — старший лейтенант. Мені запропонували створити роту охорони Галицько-Франківського військкомату. Почались висадки російського десанту, було зрозуміло, що Львів це не мине. Уклали з комісаром джентльменську угоду — я формую цю роту, після чого мене з побратимами відпускають на фронт. Це забрало ще два тижні. Комісар виконав обіцянку, але з однією умовою — не відпустив на передову тих, хто не мав бойового досвіду. Тому кум Андрій лишився у Львові.

Мій взвод потрапив у розвідку морської піхоти. Воюємо на Донеччині та Луганщині. Довго на одному місці не лишаємося — нас відправляють на ті ділянки, де потрібна допомога. Морська піхота вважається елітою, але особливої різниці зі звичайною піхотою я не бачу. Флот України наразі дуже скромний і маленький.

Перше поранення було незначне — осколком зрізало шкіру та шматок м’яса з пальця. Навіть не звертався до медиків — замазав зеленкою, заклеїв пластиром. Наступні два отримав в один день. Росіяни хотіли захопити наші позиції, пустили в хід розвідбатальйон, авіацію, танки й велику кількість артилерії. Ми відійшли, закріпилися на краю лісу. Бій був ближній, буквально перекидалися гранатами — так і прилетіло. Один осколок потрапив у голову, ще два — в плече. Повернувся у стрій доволі швидко. Але скоро дістав утретє. Ми здійснювали контрнаступ, через весь ліс треба було протягти позицію оборони. Ворожа куля потрапила в руку, перебило кістку і нервові закінчення. Я надовго застряг на реабілітації.

В бою болю не відчуваєш. Це радше імпульс — от, щось сталось. Медики радять не оглядати рану, бо психіка може зіграти в злий жарт. Мозок увімкне захисний механізм: "Бачиш, як це погано? От і тобі погано має бути!" Можеш знепритомніти, а це додаткова проблема для медиків — транспортувати бійця при свідомості набагато простіше. Дружина відреагувала нормально. Я ж заходив здалеку: спочатку розпитав про справи, про кота, а тоді вже зізнався, що поранений. Не панікувала, тільки спитала, чи лікарі все добре зробили. Я впевнений — якщо доведеться повертатись додому скаліченим, вона мене все одно чекає. Головне, аби вижив. Авжеж, вона б не хотіла, щоб я воював. Але розуміє: інакше я не можу вчинити.  

Друга армія світу

Скільки я вбив окупантів? Такого рахунку не веду. Складно вирізнити, де "твій", а де ні, коли злагоджено працює весь підрозділ. Точно пам’ятаю одного "свого". Я лежав під деревом, а за 10 метрів — російський кулеметник. Він випустив у мою сторону купу патронів — потім нарахував на кителі й розгрузці 21 дірку. Підняв голову, щоб подивитись на мертвого укропа — на мене тобто. І опинився на мушці.

Так, в Росії справді дуже сильна армія. Сильна, бо має багато техніки, страшної техніки. Інша річ, що вся ця техніка зроблена без урахування безпеки бійця. Тому нам так легко її знищувати. Зрештою, Росія ніколи не робила ставку на розумну війну. Вони можуть лише крити валом артилерії та брати масою. Міф про другу армію світу ми ще не розвінчали, бо техніка у них ще є. Але от міф, що росіяни вміють воювати, зруйновано докорінно.

Російська цивілізація побудована на приниженні. Так склалося історично — навіть бояри перед царем блазнювали. Вибудувалась вертикаль: людина зверху має принизити того, хто нижче. Ця ієрархія панує всюди: в школах, на підприємствах, в тюрмах і в армії. Російські військові — найнижчі. Але вони були вищими над українськими цивільними. Тому й самостверджувались шляхом тортур. Командири тільки заохочували. Гуманізм для них — слабкість.

Мій підрозділ не бере ворогів у полон. В росіян є ціла методичка, як користатися з нашої гуманності. Коли вони просять про переговори, то насправді перегруповуються, чекають підмогу. Мав кілька таких випадків. Одного разу кадировець з білою шматою в руці кричав: "Переговори!" Наш боєць піднявся, в цей момент вигулькнув інший кадировець, вже зі зброєю, і почав стріляти. Емпатії до росіян не маю жодної. Відчуваю її до побратимів, до наших людей, до тварин, які з нами на позиціях. Мертвий ворог викликає лише почуття виконаного обов’язку.

"Війна закінчилась. Ми перемогли"

Усі герої моїх книжок воюють далі. Снайпер Грек був на Азовсталі. Не знаю, що з ним зараз. Брендон, командир батальйону, звик безвісти. Інші — живі, декотрі мали поранення, видужали та повернулись на фронт.

Андрій Кокотюха каже, що про сучасну війну повинні писати професійні письменники — колись, потім. Подробиці їм перекажуть військові. Це несправедливо, перш за все щодо самої літератури — її ж завжди творили ті, хто безпосередньо був на фронті. Гемінгвей і Ремарк цьому приклад. Всі українські військові, які писали про війну, знову пішли туди. В цьому є певна небезпека, бо багато хто може не повернутися. Максим Петренко, автор книжки "Спокійної ночі", зник безвісти. Сподіваюсь, він живий, можливо, в полоні. Про долю багатьох авторів нічого не знаємо.

Нова воєнна література буде жорсткіша. Не лише через документування звірств окупантів. Жорстокою вона буде й через усі ті справи, які зараз "не на часі". Так, вони "не на часі", щоб ворог не міг скористатись нашою слабкістю під час їх вирішення. Та ми усе запам’ятовуємо. Коли прийде перемога, усе те витягнемо назовні. Ставитимемо гострі питання не лише до політиків, а й до суспільства. 

2014-го звідусіль неслося: "Дорогі наші, захищайте нашу країну, захищайте нас". Але щойно інтенсивність бойових дій знизилась, фронт застиг, почалося: "Це не наша війна", "Ми вас туди не посилали"… Тепер нова хвиля агресії — і повернулися заклики захисту. Не знаю, як буде далі.

Вірю, ми повернемо та втримаємо наші території. Можливо, на це підуть десятиліття. Путін кинув виклик цілому світу. Його не притягнуть до відповідальності. Помре в ізоляції або внаслідок чвар, які скоро почнуться в Росії. На усіх інших чекає Гаага. Не сховається ніхто. Я ж повернусь додому, надовго вимкну мобільний і відпочиватиму в колі рідних. Мої романи "Карателі" та "Мобілізяка" закінчуються однаковими словами: "Війна триває". Хочу, щоб наприкінці своєї третьої книжки про війну я написав: "Війна закінчилась. Ми перемогли". Більше не бажаю про це нічого писати.