"Останні сто років кожне покоління українців боролося з росіянами", — історик та військовий Орест Круковський

14:00, 5 грудня 2023

круковський

До повномасштабного вторгнення історик та фалерист Орест Круковський працював у Музеї національно-визвольної боротьби у Львові. Після 24 лютого взяв до рук зброю і став військовослужбовцем 103-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. На Донеччині, визволяючи місто Лиман, Орест Круковський ледь не загинув у день свого народження. Упродовж року проходив реабілітацію у рідному Львові після чого повернувся на фронт. 

denys.jpg

Дарія Денис

журналістка

"Як у фільмах про армагеддон"

Розумом ми всі розуміли, що буде велика війна, зрештою вона тривала з 2014-го року, але тут, на заході країни, вона нас обходила стороною, ми чули лише її відлуння. На той час багато моїх друзів  воювали. Напередодні повномасштабного вторгнення було багато інформації від західного світу, що Путін готується напасти. Тобто розум нам промовляв готуватися до війни, а от серце не вірило.

Мій хороший приятель брав участь у створенні львівської тероборони, активно їздив на стрільби. Домовилися, якщо почнеться, підемо воювати разом. 24 лютого 2022-го товариш подзвонив і сказав, що він вже зарахований: "Біжи у військкомат, бо там купа народу". Я прибіг на Батуринську, а там вже стояли великі черги з добровольців. Ще Зеленський заявив, що будуть приймати усіх, аби лише був паспорт. Я вистояв цілий день у черзі, і коли нарешті під вечір потрапив до воєнкома, то мені сказали: "А де ваш військовий квиток?". І так мене в перший день відфутболили.

A_FL5817

Орест Круковський

Усі фото: Катерина Москалюк

Наступного дня уже з військовим квитком я знову цілий день відстояв у черзі, ввечері воєнком каже: "Медики є? Прошу без черги. Електрики є? Водії фур є? Без черги. Всі решта вільні — вакансії закінчилися". Я думаю, що робити? Бачу знайомого сержанта, підійшов до нього і так "задніми дворами" потрапив у тероборону. Було приємно, що зустрів там багато друзів, яких не бачив ще зі студентських часів. Це підняло дух, що хлопці організувалися, що їм не байдуже.  

Нам дали два місяці на підготовку. Спершу вивчали тактичну медицину, вогневу підготовку, потім разом із поліцією патрулювали на блокпостах довкола Львова. Після Великодня 103-ту бригаду ТрО відправили на Донеччину.

Ми опинилися на тих позиціях, на яких воювали наші хлопці з 2014-го року: лінія фронту влітку 2022-го була у межах приблизно 50 км і особливо не змінювалась. Це позиційна війна з різними рівнями інтенсивності.

Спочатку ми приїхали в Бахмут, потім у Краматорськ, згодом нас розмістили по навколишніх селах, за 3 км від москалів, де ми ночували у розбитих та покинутих ще з 2014 року хатах. Пригадую, як у середині травня ми зайшли у  Краматорськ: місцевих майже не було — пусте місто, лише військові їздять. Відчуття були як у фільмах про армагеддон. Десь за місяць люди почали повертатися.  

Наприкінці травня в мене загострились проблеми з хребтом, поїхав в поліклініку, дорогою назад мав можливість у транспорті почути розмови місцевих. Нарікали, коли ця війна вже закінчиться, що все набридло. Хтось сказав, ми самі винні, самі їх покликали. Усвідомлення співучасті почало проявлятися, але 70—80% мешканців, які залишилися у Краматорську — це "вата". У селах ситуація трохи інша, там є розуміння того, що відбувається.

Постійно під прицілом

Нашу бригаду не відправляли на зачистки, здебільшого несли службу на блокпостах, спостережних пунктах. Літо видалося досить спокійним, а восени почався активний наступ на Лиман, де я отримав поранення. Ми почали наступати, форсували Сіверський Донецьк і зайшли в цілковито знищене село Діброва — лише два чи три будинки стояли. Мені "прилетіло" вранці, акурат на мій день народження.

Зранку над нами літав безпілотник. Ми з товаришем подумали, що він вже полетів і вийшли з укриття. Оператор нас помітив, дав наводку на артилерію і почався мінометний обстріл. Біля нас почали вибухати міни. Мене накрила вибухова хвиля, я відчув сильний удар в стегно, на мить втратив свідомість. Коли прийшов до себе, побачив, що біля мене велика калюжа крові, затиснув лівою рукою рану, правою — шарпнув турнікет, але однією рукою не зміг його одягти. При осколковому пораненні, на відміну від кульового, одразу отримуєш множинні рани. Мені прилетіло дев’ять осколків. З різних дірок з мене кров’ю почало витікати життя. На курсі з тактичної медицини нам неодноразово повторювали, що при активній кровотечі ви маєте всього 40 секунд, а потім втрата свідомості від витоку крові і — все. Я лівою рукою заткнув свої рани, а правою не можу цей турнікет одягнути, нога не рухається, біль дуже сильний, стан шоку і паніки.

На щастя, допоміг товариш. В його сторону теж прилетіла міна, і я подумав, що його вже нема. І тут, як у фільмах, з диму з’являється його постать без жодного ушкодження, я кричу, що я 300-ий, він прибіг і натягнув на мене турнікет. Потім трапилося ще одне диво: під’їхала машина, хлопці завантажили мене в кузов і завезли в сусіднє село, де були наші медики, там мені почали надавати активну допомогу. Так мені врятували життя, крові втратив багато. Потім була евакуація в Краматорськ, згодом у Дніпро. Там страху наївся, в першу ніч активно почали обстрілювати місто ракетами і кілька вибухнуло біля лікарні. Ходячі хлопці з палати вибігли, а лежачі залишилися. Подумав: от халепа, вивезли з нуля, врятували, щоб тепер тут накрило. Але все минулося і на початку жовтня я вже був у Львові.

У мене важке поранення, уламками пошкодило сідничний нерв. На відновлення потрібні роки. Але прогрес є. Стараюся проводити активну реабілітацію. Зараз проходжу військово-лікарську комісію, якщо мене "спишуть", повернуся на роботу в музей, якщо ні — буду воювати далі.

Перші обстріли — це дуже страшно, запам’ятав на все життя. Нам дуже не пощастило, бо наш підрозділ, коли приїхав на Донеччину, фактично відразу отримав перші великі втрати. Половина хлопців загинули в селі Білогорівка, де під час обстрілів сховалися разом із місцевим населенням в підвалі школи, російський літак скинув туди бомбу.

Найгірше те, що на війні ти відчуваєш себе постійно під прицілом. Немає хвилі, коли тебе попускає. Тут, коли є сигнали тривоги, ми ще маємо час спуститися  у підвал. Там наші позиції були за 3 км від ворога, це межа досягнення мінометки. Пригадую, коли ми трохи розслабилися, прийшов наш командир і сказав: "Хлопці, ви мусите розуміти, що всі наші позиції є на планшеті в російських артилеристів, і питання полягає не в тому чи до нас прилетить, а коли до нас прилетить". 

"Кожне покоління українців мусить перейти цю одвічну боротьбу"

Тил нам завжди допомагав, наші люди розуміли, що фронту потрібна підтримка. Це було і під час Першої світової війни, коли Український жіночий комітет у Відні надсилав посилки січовим стрільцям. На відміну від часів Першої і Другої світових воєн, коли ми опирались виключно на власні сили, тепер маємо потужну міжнародну підтримку. Особливістю цієї війни є ще й те, що зараз ми маємо змогу гідно вшанувати своїх полеглих героїв, забравши їхні тіла з поля бою. На наших очах виростають цілі пантеони слави у всіх містах та селах, вся Україна віддає їм останню шану, гідно вшановуючи чин героїв.

У 1991 році ми отримали паперову державність. З одного боку, це нас надихнуло, але гризло відчуття, що так не буває. Державність і незалежність не отримують розчерком пера, її мусять здобути кров’ю — про це свідчить вся наша історія. Приховану війну росіяни вели з нами від початку 90-х: за російські гроші захоплювали і приватизовували наші підприємства, ми бачили московську інвазію в культурі, руками призначених на найвищі військові посади російських генералів знищували армію, розкрадали флот, різали літаки та віддавали за газ ракети. І якби ця повзуча окупація тривала ще з десяток років, ми б повністю втратили державу. Але, видно, імперії урвався терпець і Путін вирішив кардинально прискорити хід історії. У 2014 році російські війська окуповували Крим, і наше суспільство нарешті зрозуміло, що кожне покоління української нації мусить перейти через цю одвічну боротьбу з москалями.

Протяжністю фронту понад 1000 км — це позиційна війна. Її ведуть тими ж методами, що й під час Першої і Другої світових воєн, тільки з сучасними технологіями. Дрони — це великий виклик для наступних воєн. Вони приносять дуже велику біду, ППО не справляється з тією кількістю безпілотників, які зараз Росія використовує проти нас. Це особливість цієї війни і це буде особливістю всіх наступних воєн.

Ми вже перемогли, нас не взяли за три дні, нас не взяли за місяць, нас не взяли за рік. Москаль зламав об Україну зуби. Але ця війна затягується і йде на виснаження. Чи вийдемо ми на кордони 2014 року? Думаю вийдемо, але дуже великою кров’ю. Турбує інше: що далі робити з москалями? Вони ж нікуди не дінуться, вони не використали ще своїх козирів — хімічної зброї, біологічної, ядерної. Ці страшні сценарії ймовірні. Навіть якщо ми вийдемо на наші кордони і встановимо перемир’я, росіяни не позбудуться ядерної зброї. Постійна загроза — це наша найбільша проблема, з якою треба навчитися жити і боротися.

Схожі матеріали

600.jpg

Ґжеґож Ґауден: “На початку ХХ століття антисемітизм став елементом польської самоідентифікації”

kompanichenko_tekst-7.original

Тарас Компаніченко: “Якщо нація співає разом – вона об’єднується, а об’єднана нація – сильна”

Jurij Prohasko 600.jpg

“Кожне покоління українців має травму від росіян”, – психоаналітик Юрко Прохасько

Вадим Поздняков 600

"Що міцніший Московський патріархат, то інертнішим є населення", — Вадим Поздняков про скидання пам'ятників і перейменування вулиць

600

"На нулі солдат має інше сприйняття часу. Воно не історичне, а екзистенційне"

литва 600х400

"У нас тут справжній вулик, де всі працюють на допомогу Україні"

600х400_Семесюк.jpg

Іван Семесюк: "Досі соромимося називати наших русскіх русскімі"

барчук 2

"Ми не думали, що для прозріння доведеться 31 рік чекати російських ракет", — Мирослава Барчук

Marina Trattner

“У шведських джерелах козаки – європейці”. Марина Траттнер про листи Карла XII та українські артефакти у Швеції