"Мова — це перша зброя, по яку ми тягнемося", — Катерина Калитко

13:53, 21 червня 2024

калитко

"Змінюються течії, висота хвиль, незмінна тільки сила", — вважає поетка Катерина Калитко, яка порівнює нашу мову зі стихією. Лагідною у мирний час і потужною в умовах війни. Сьогодні ми є свідками значних трансформацій і з мовою. Вона стала модною — бонтоном є для іноземців вимовляти базові фрази українською. Вона засвідчує нашу вітальність і життєрадісність. Вона, зрештою, спрацьовує як зброя у цій гібридній війні смислів. Про українську мову далекого ураження ми й говоримо в цьому інтерв’ю.

Славінська

Ірина Славінська

виконавча продюсерка Радіо Культура, перекладачка та письменниця

Не ялова, а пластична

— У Тебе є рядок, який люди цитують особливо часто: "Ось тобі, жінко, мова. Стріляй з неї". Два роки тому Jamala і Freel представили нову пісню, де є такі слова: "В моєї мови великий калібр". Що відбувається з українською мовою?

— Ми визнали та проговорили для себе, що мова — справді наша зброя. Особливо гостро це відчутно за останні пів року. Хоча раніше за рядок "Ось тобі, жінко, мова. Стріляй з неї" мене хейтило чимало людей. Казали, що звучить занадто агресивно.

— Але ж це парафраз класичного "Слово, чому ти не твердая криця?".

— Діалог із Лесею Українкою впізнали не всі, хоча я цього і не сподівалася. Так, тут постає питання літературної освічености, смаку та бекґраунду.

Теза про мову як зброю за останні вісім років стала максимально очевидною. У цій війні, яка точиться зокрема й на смисловому полі, мова — це перша зброя, по яку ми тягнемося. Тож за місяці після вторгнення ми швидко модифіковуємо та вдосконалюємо свої навички володіння нею. 

DSC06412
Усі фото Олександри Скоропанюк

— Ти як користувачка цією зброєю могла би описати її трансформацію?

— Мені здається, що ми дожили до щасливого моменту перетворення української мови на модну. Світовим трендом стала можливість бодай десь її використати: принаймні вивчити кілька базових фраз українською чи додати до іншомовного тексту якусь кириличну фразу без перекладу. Можливо, від часів Весни народів це найбільший сплеск усвідомленого світового інтересу до української мови.

Мені як людині, зануреній у мовну стихію, здається, що всередині країни триває дуже цікавий час. Мова пластична та жива, засвоює новий досвід і лексику. Стає модернішою, відкритішою, свіжішою. Зникають незрозумілі мені старі забобони, згідно з якими українська нібито не надавалася для репу, молодіжного мовлення, субкультурних смислових пластів. Практика свідчить, що українська в усіх цих царинах уже звучить. І звучить органічно.

У багатьох ще були нав’язані стереотипи щодо яловости та інерційности української мови. Мовляв, вона стара, селянська, народницька, не надається до певної висоти висловлювання — або, навпаки, до тонкої іронії. Молоді люди в місті саме тому обирали російську робочою мовою соцмереж, наприклад, у побуті часом розмовляли українською чи суржиком. Але українська може описати будь-що, їй під силу і переклади високої літератури, і щось низове, вуличне. І тіктоки нею виходять харизматичні.

Сьогоднішня українська мова — це стихія. Спілкування українською нагадує купання в неспокійному морі, яке я так люблю. Змінюються течії, висота хвиль, незмінна тільки сила.

— Чи є в українській мові якісь незакриті ніші?

— Здається, немає. Ми бачимо множинність досвідів і ландшафтів, які описані українською. Лексика розвивається — не вся однаково, десь трапляються хвороби росту. Але білих плям немає. Якщо для когось це досі є новиною, то тут радше питання власних лінощів та інерційности.

Між замовлянням і маршем

— У війну ми почали писати по-новому?

— Екзистенційне проживання війни одразу позначилося на мові. Я вже заздрю та водночас зовсім не заздрю перекладачам, які працюватимуть із теперішніми українськими текстами, насамперед із поезією. Саме поезія першою реагує на переломи реальности. Вона дає змогу запам’ятати себе тут-і-тепер. Адже все таке стрімке.

Великі та вартісні прозові форми з’являться не скоро. Наступною після поезії буде хвиля non-fiction, літератури факту, літератури свідчень. Ми вже бачили цю динаміку впродовж восьми попередніх років. Підручник історії напише про великі рухи соціуму. Там будуть лиш імена героїв і провідників. Але не буде імен тих менших, хто все це тримає на своїх плечах. Натомість ми зможемо прочитати про них у поетичних книжках.

Перекладачам доведеться навчитися передавати цю атмосферу мови, її нерівне дихання, суміш темряви та світла, нерв. Також окрема історія — переклад нової української лексики, що швидко засвоює реалії.

— Чому українська мова виявилася такою вітальною та життєрадісною навіть у новій воєнній лексиці? Джавелін стає Святою Джавеліною, байрактари — героями фольклору, замість жартів про "вату" — вибухові жарти про "бавовну".

— Це наша бароковість, розхристане веселе козацьке нутро. Через геополітичні та культурні наслідки присутности Російської імперії ми не до кінця прожили цей світогляд, тож проживаємо тепер. Наш постпостмодерн — це насправді трохи модерн, а трохи й барокова низова культура. Давнє козацьке, іронічне, сардонічне до нас промовляє і крізь цю війну.

Маємо традицію смішно писати про страшне. Традицію зневаги до смерти, до ворога. Традицію іронії, яка нас рятувала та рятує.

— Ти могла писати після 24 лютого?

— Я пам’ятаю той час як брак голосу, якийсь параліч голосового апарату. Не вдавалися розмови з іншими людьми, бо виходив лише рвучкий командний тон.

А потім стався, власне, ірраціональний момент. Щоденне мовлення та поетичне мовлення почали повертатися разом із прийняттям того, що ця війна триватиме довго, і що це не спринтерський, а стаєрський забіг.

Мені раніше здавалося, що поезія війни має бути рваною, рубаною — десь як целанівська "Фуга смерті". Та виявилося, що силабічна ритміка української класичної поезії лежить десь між замовлянням і маршем. Саме вона може підвести зі землі й повести за собою, коли тебе полишили сили.

Нині я пишу більш ірраціонально, менше керую письмом, ніж звикла. Теперішні мої тексти ще пряміші, ще гостріші, але й беззахисніші. Я щоранку наново усвідомлюю власну конечність і смертність, як і той факт, що будь-який із моїх тільки-но написаних текстів може виявитися останнім. Це інша глибина різкости та щирости, інше відчуття ваги написаного.

— Знаю, що твоя збірка "Люди з дієсловами" була написана ще до 24 лютого, але вийшла через пів року після цієї дати. Ти щось у ній змінювала?

— Рукопис я надіслала видавцеві в січні 2022 року. Ці тексти я писала протягом 2021 року, вони мали інші акценти — вони більше розповідали про приватні механізми довіри. Інша сюжетна лінія збірки — чекання на месію, його прихід, традиційне розчарування та вигнання. Чи, точніше, машіаха — з умисно обраним тлом українського штетла. Така дуже традиційна для нас історія, адже ми регулярно когось призначаємо обраним, а потім, у незрозумілій ситуації, починаємо його колективно скасовувати.

З часом після 24 лютого ми почали усвідомлювати, що потрібно триматися за свою нормальність і за те, що нас робить нами. У нас намагалися це забрати, але не вдалося. Я прибрала частину текстів і додала ті поезії, які писала в перші місяці повномасштабної війни — вони вміщені переважно в першому та третьому розділах збірки.

"Козир-дівка" як рольова модель

— Про жінку на війні. Як ти мислиш цей сюжет?

— Сьогодні бачимо, як зростає присутність жінок у війську, як ми вишколюємо свою до них повагу. Та й загалом тут ідеться про визнання внеску жінок у перемогу — і як волонтерок, і як бійчинь інших стратегічних "фронтів" цивільного життя. Саме жінки закривають собою ті ділянки, на яких мало хто вирішить стати.

Обличчя українських жінок стає вольовим, різноманітним, сповненим спокійної рішучости. Раніше на нас тисла нав’язана нам дихотомія: мовляв, ти або жінка, бережеш вогнище в тилу, або пішла до війська та розжіночнилася.

Усвідомлення дієвої ролі жінки на війні є важливим для України. Наша спільна пам’ять триватиме, ми її передаватимемо далі. Жінок нарешті потрібно називати на імена — це не лише анонімні воячки чи фронтові санітарки, а дієві повноцінні учасниці визвольного руху.

Думаю, тут уже можна сподіватися на якісну зміну нашої культурної парадигми. Бо найближчим десятиліттям мілітарна культура буде її яскравою домінантою.

— Яку саме зміну?

— Сподіваюся, що наші улюблені козацький міт, бурлеск, мандрівні історії ми почнемо нарешті переналаштовувати під жінок. Хочеться, щоби цей міт бачив їх не лише як відьом, фатальних шинкарок і трохи вередливих супутниць героїчних козаків, але і як рівноцінних бійчинь, центральних героїнь епосу. Звісно, тут йтиметься не лише про фронт і битви зі зброєю в руках, а й загалом про суб’єктність жінок.

— Можливо, потрібно пошукати аналогій в історії? Не впевнена, чи таких жінок описали наші історики — хіба що шляхтянок.

— Маємо давню літературну базу: Леся Українка та її "Бояриня", — модель, яку можна накладати на жіночі образки як збільшувальне скло, і загалом усі ці Лесині лицарки. Є "Козир-дівка" Квітки-Основ’яненка. Та і шляхтянки як рольові моделі також добрі, хоча вони в нас були переважно зарядженими на мирне життя: засновували школи, колегіуми, друкарні.

— Я тут згадала часи, коли від високочолих дядьків можна було почути про "чоловічу" та "жіночу" поезію. Мовляв, перша — серйозна та про великі наративи, а друга — про любов і всілякі побутові дурнички. Сьогодні ти можеш щось таке уявити?

— На межі 2021-го та 2022 року я мала чудову історію, коли виклала у фейсбук свій текст "Другу зиму живе в Катерини приручений вовк". Це репліка до Шевченка, до його другої, не такої розкрученої Катерини, і водночас трохи українська варіація Цирцеї. Мій допис перепостив поважний український дієвець: "Таке враження, що це чоловічий міцний текст". Уперше я таке чула ще на межі школярства та студентства, коли журі конкурсу "Гранослов" коментували мої тексти словами про "міцний рукопис" і "вірші, які ніби чоловік писав". І от минуло стільки років, і я досі це чую.

Звідки взялося уявлення, що жіноча поезія легенька, проста, непотужна? Звідки взялося уявлення, що жінка, яка пише потужну поезію, одразу очоловічується? Нема жодних прописаних законів чи статистик. Це лише патріархальна вузькість світогляду, у якому лагідна жінка сидить вдома та займається рукоділлям. Хоча в нашому каноні вже є достатньо потужних жіночих поетичних постатей, щоб цей стереотип знищити. Але тут уже питання проговорености, чіткости канону.

Про риму між 1920-ми і 2020-ми

— Як змінювалося твоє місто Вінниця за ці воєнні місяці?

— Вінниця зустріла війну чергами до військкоматів і ТРО. Я не бачила розгублення, це мене дуже потішило. Вже потім, в інших містах, подекуди зустрічала людей, які кудись ішли, а потім раптом завмирали серед вулиці — ніби від них від’єднали струм. Вони піднімали очі до неба та ніби думали, як далі жити з таким новим досвідом. Можливо, те, що я описую — це мій тунельний зір. Коло тих, кого я знала, зустріли війну злою рішучістю та наміром опиратися.

Пригадую потоки людей, які рухалися до Вінниці або через Вінницю, дорогою на захід. Наші квартири були перенаселені людьми, які коротко обіймалися з нами, залишалися ночувати та рушали далі. Вінниця перетворилася на суцільний рух, на мурашник. На вулицях у перші дні великої війни я зустрічала знайомих з усієї України.

Потім усе дещо сповільнилося, нормалізувалося — якщо так можна назвати реальність після всіх ракетних ударів по місту. 

Сьогодні я ходжу Вінницею та зчитую її ландшафти пам’яттю інших людей — зустрічей із ними, розмов із ними. У багатьох закутках міста ще триває той страшний березень 2022 року. А дещо незворотно вигоріло після ракетного удару 14 липня14 липня 2022 року о 10:45 РФ нанесла ракетний удар по Вінниці. Унаслідок атаки загинули 27 осіб, поранено 202 осіб. .

— Чи змінилося твоє сприйняття рідного міста?

— Для мене воно дитинно-щире. Це в ньому й лишилося, але вже як щирість скаліченої дитини, яка продовжує дивуватися світу навколо, але дивується зокрема й тому, як усе те страшне, що трапилося, могло з нею статися насправді.

Не скажу, що ми не чекали всього цього. У нас штаб військово-повітряних сил, і я здивована, що по ньому вдарили аж 25 березня 2022-го. До того ж Вінниця в очах ворога є "столицею шоколадної хунти", вотчиною Порошенка. Містом, де під фонтаном "Рошен" нібито працює танковий завод.

— Як ти долучилася до волонтерства?

— Я від 2014 року в цій історії, просто увійшла в ритм затяжної війни. Аж поки 24 лютого не стало зрозуміло, що треба змінювати ритм і знову несамовито фігачити — інакше нас не буде. Спершу пішла в тероборону, але згодом мене завернули, бо потребували людей з бойовим досвідом. Тож я активізувалася як волонтерка. Для мене було важливим ввімкнути мережу давніх контактів, із якими ми вже мали досвід спільної роботи.

Найгірше на цій війни — бути без роботи, не знайти свого місця. Люди без нього — як безпритульні. Коли ти вписався та знаєш свою роль, відчуваєш себе задіяним — це одразу увільняє твоє глибинне єство. Коли ти нічого не робиш — затискаєшся, придушуєш його, ніби не маєш на нього права. Хоча й маєш.

— Як ти відчуваєш зв’язок 2020-х із 1920-ми?

— Не хочу видатися побутовим містиком, але дивись: у теперішніх 2020-х ми стартували приблизно там, де 1920-ті зупинилися з недовченими уроками.

Тоді ми мали Українську революцію 1917—1920 років. Мали українське військо без свідомого народу, що з великою гіркотою пішло в інтернування, але в Подєбрадах готувалося зокрема і до повернення. Вояцька спільнота трималася разом і в еміграції, вчилася прокладати дороги, мости, канали, облаштовувати інженерні комунікації. Не тільки для того, щоб заробити на хліб у чужій країні, десь тут була і мрія про майбутній контрнаступ, драматично підбита вбивством Петлюри. Їхнє покоління доживало на еміграції з тим, що ми нині називаємо незакритим гештальтом.

Понад сто років тому світ побоявся підтримати Україну, не дав їй закінчити своєї великої битви. Цього разу ми є повноцінною державою, яку підтримує міжнародне право, ми протримали свою державність уже 30 років. І тепер наша позиція на світовій сцені геть інша — на нас зважають.

Що ж до суто творчого — то тепер маємо відчайдушний творчий вибух навіть попри війну, геть нові, інтенсивні креативні підходи. Це й на мові позначається, ми з цього починали розмову. Такий наш спосіб протистояти нищенню та відчаю. Здається, це теж одна з внутрішніх рим між 1920-ми і 2020-ми: великий мистецький опір смерті і прагнення персональної участи у творенні нового світу. 

Можливо, саме тому наша війна нині особливо гірка. Ми втратили вже стількох людей культури, із якими разом мали би цей новий світ будувати. 

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію "Локальної історії" на Patreon!

Схожі матеріали

600

"Наша велика ціль, щоб нас об’єднувала наша спадщина, а не лише ненависть до ворога", — Василь Рожко

Pekar Valerij.jpg

“Наша остаточна перемога – це внутрішні зміни в Росії”, – Валерій Пекар

600

"Просто бути музикантом нині — замало", — Сергій Федорчук

горбачов 600х400

Мистецтвознавець Дмитро Горбачов: "випадковий" хранитель українського авангарду

Bielieskov 600.jpg

“Якщо порівнювати з нацистсько-радянською війною, то поки що ми в 1941-42 році”, – Микола Бєлєсков

СЕО_600х400.jpg

Ігор Юхновський: “Найскладніші задачі я розв’язував українською мовою”

Plohij 600_400.jpg

“З історичної перспективи Україна вже перемогла”, – Сергій Плохій

Untitled-1.jpg

Богдан Гудь: "Україна не несе відповідальності за моральний стан волинських селян періоду Другої світової війни"

Jurij Prohasko 600.jpg

“Кожне покоління українців має травму від росіян”, – психоаналітик Юрко Прохасько