"Більшість підозрюваних виїхала до Росії", — Євгенія Закревська про суд над убивцями Небесної сотні

— Почну здалеку, від 1999 року й людини, яка, мені здається, дуже недооцінена в новітній українській історії. Йдеться про Дмитра Гройсмана і справу, до якої він дуже доклався: скасування смертної кари. Можливо, якби смертної кари не скасували, то шанси на перший і другий Майдани були б значно меншими. Наскільки відсутність смертної кари розкриває і звільняє посттоталітарне суспільство? 

— Відсутність смертної кари на якомусь ментальному рівні увільняє від страху. Люди не завжди це усвідомлюють, але я бачу, що покоління, які народилися або сформувалися після 1999 року, — інші. Вони не мають багатьох обмежень і пересторог, які має моє покоління і тим паче старші люди. Усвідомлення того, що твоя держава може тебе вбити, що це законно і нібито нормально, створює атмосферу страху, яка робить людину беззахисною перед державою. Звісно, не всіх. Завжди є певний відсоток людей, які не бояться. Але їх дуже мало, а для обох Майданів були потрібні маси, аби урухомити деякі глобальні процеси. І суспільство, яке боїться, звісно, на такі зміни не здатне. А смертна кара — це серйозний страх. Наступне після нас покоління вже справді вільніше. Щоб стати такими ж вільними, як вони, потрібно було здобути хорошу освіту, мати належне виховання і набути життєвий досвід щодо подолання перешкод. А ті, хто сформувався після скасування смертної кари й не знає, що власну державу треба боятися, просто вільні. І це те, що зробив Дмитро Гройсман: домігся скасування смертної кари і знищив цей страх.

— Як для вас починався Майдан? Чого очікували від нього? 

— Перед Майданом 2010 року я ще мала досвід протесту в Білорусі. Там жили друзі, які виходили на площу, а потім, вже після розгону, я туди їздила. Бачила, як протест може захлинутися власною кровʼю і закінчитися тим, що вся країна на роки застигає від жаху. І я дуууже боялася, що в нас станеться те саме. Проти ночі 30 листопада в Києві на Майдані залишилось небагато людей. Але була наша компанія, і Рома Ратушний зі своїми друзями. Десь після третьої ночі ми пішли погрітись, а Рома лишився. Коли "Беркут" почав брати їх у кільце, він зателефонував мені з-під стели, і ще раз, коли їх вже лупили палицями, почалося місиво. Після цього мобільний зв’язок перестав працювати. Ми кинули все й побігли до них. Звідти бігли нажахані люди — і це був дуже поганий знак. Мені перед очима промайнула Білорусь 2010 року, і я розуміла, що от людей допакують у заки, Майдан відмиють від крови й завтра ми прокинемось у диктатурі. Було чітке розуміння того, що якщо все от так лишити, злякатись і піти, то завтра буде пізно. Я усвідомила, що якщо ми зараз їм це подаруємо, то ніякого завтра вже не буде. Все. Можна буде емігрувати.

За кілька годин на Михайлівській площі стояло тисячі людей, стихійна сцена, всі щось робили, допомагали. І мені стало легше. Принаймні Білорусі в нас не буде. А якщо згадувати про відчуття, то охопила така дивна впевненість, що історія відбувається тут і тепер, ми її змінюємо. Кожен наш вчинок важить дуже багато, ми не маємо права помилитися. Варто нам сьогодні проспати й не піти на Майдан — все посипиться. Це, звісно, дуже надихало, але й неймовірно виснажувало. А проти ночі 18 лютого в мене виникло відчуття, що ми перемагаємо, що ми їх подолаємо. Не знаю звідки воно взялося, тоді не було жодних обʼєктивних причин так думати, силовики захопили пів Майдану, а з іншого боку підступали "тітушки", Профспілки палали, вже були вбиті, поранені.

— Судовий процес і слідчі дії  у справі масових розстрілів на Майдані тривали майже 10 років. Що для вас у цьому процесі було найважчим?

— Багато чого давалося нелегко. Доказова база в цьому процесі — це переважно фото та відео: вбивств, поранень, загального перебігу подій. Процес дослідження відео, особливо спочатку, відбувався так: я вмикала відео, дивилася, плакала, дивилася знову і знову ридала, поки не виснажувалась остаточно. І вже аж коли не мала ані емоційних, ані фізичних сил плакати, тільки тоді я могла відсторонено і професійно аналізувати ці кадри, тоді починалася робота. 

Ще важче було довго зосереджуватись на цій роботі, щоб втримувати увагу всього суспільства, і журналістів, і слідчих, і прокуратури, і, власне, суду. Однак найгірше й найважче було, мабуть, коли відпускали беркутівців. Коли 2019 року їх обміняли на наших військовополонених, я не вірила, що це справді відбувається. Це ж настільки очевидна помилка! До того ж так багато людей і в Генпрокуратурі, і в Офісі Президента, і загалом у суспільстві вважали, що це правильний і виправданий крок, а мені просто опускались руки. Тоді зрозуміла, що це й моя помилка — я не донесла, чому так не можна робити, чому це не лише знищення найважливішого процесу в нашій новітній історії, а й пряме втручання Росії в державну політику, у судову систему, у роботу правоохоронних органів і прокуратури. Це перший крок до втрати суверенітету: підірвання довіри та руйнування інституцій, все за планом і під дудку росіян, але власними руками. І коли я намагалась це пояснити, то мені казали — це емоції. Було дуже гірко. 

— Чому процес тривав так довго? Чого бракувало вам як адвокатці? Чи хотіли б мати інший Кримінально-процесуальний кодекс? Чи просто підтримку влади, яка б розуміла важливість цього суду? 

— Де-факто ми цим процесом змінили дуже багато в тому, що стосується судочинства. По-перше, це перший процес, який повністю транслювали в ютубі, тобто був абсолютно відкритим. Ми нарешті відійшли від цього совкового стандарту, коли роль прокурора зводиться до того, що він нудно зачитує майже нікому не зрозумілі стоси доказів. Виступ прокурора має бути презентацією. Те, що він говорить, мають розуміти не тільки судді чи адвокату, а й усі, хто його слухає. 

Цей процес починався звично, докази відсортували так: документи окремо, свідчення окремо, відео окремо, експертизи окремо, а як це все між собою пов’язано, то тільки прокурору відомо. Однак, починаючи з епізоду вбивства Сергія Бондарчука, ми переломили ситуацію. Володимир Бондарчук, син загиблого, зібрав усі відео, які стосувалися його батька, і зробив таку добірку, яка демонструвала нам увесь шлях цієї людини. Ми показали в суді ким він був, ким працював, коли приїхав на Майдан, у якій сотні перебував, і далі покроково з різних ракурсів його шлях 20 лютого, до самої загибелі. Через історію цього потерпілого стала зрозумілою хронологія подій того ранку. Завдяки цьому знайшли свідків, провели з ними слідчі експерименти по фото і відео, встановили точно час, місце загибелі. Я зараз це розповідаю, і це звучить як прості й очевидні речі, але читачі мають розуміти, що це була новинка. Прорив! Зазвичай докази досліджують за типами, і якщо справа така об’ємна, як наша, то це вкрай заплутує. Тобто, до прикладу, спочатку заслуховують усі свідчення, потім усі відеодокази, потім усі експертизи і так далі. Коли все це триває роками, то зрештою стає абсолютно незрозумілим що чого стосується. І як це має допомогти судді скласти уявлення про події? Ніяк. 

Окрема історія була зі слідчими експериментами. Я написала десятки клопотань про те, щоб слідчі експерименти проводили, використовуючи відео. Переглянути відео, встановити місце, з якого знімав оператор, і повторити те, що відбувається на відео. Здається, що це очевидно, але скільки відмов і глузувань, я почула, ви собі не уявляєте! І зламати це було дуже важко, на боротьбу з цим формалізмом і лінню витрачали дуже багато часу та сил. Слідчі експерименти переважно проводили взимку, тривали багато годин на вулиці, ми відтворювали всі умови того дня — це було непросто й дуже холодно. Уявіть, зібралися поважні люди: слідчий, прокурор, експерти, статисти. А тут я зі своїм: "А давайте визначимо місце і кут зйомки", "а давайте перевіримо на іншому відео", "а давайте перевіримо статуру загиблого" тощо. Дехто з них мене просто ненавидів після 8 годин на морозі мінус 10. Але і знаходилися люди, у яких загорялися очі, і вони поринали у процес. Вони ніби розчакловувались, розуміючи: Ого! А так можна було?! Так поступово перемогла ідея зробити все якісно, зробити цей процес зрозумілим не тільки для суду, а й для людей. 

— А не було відчуття, що ви в суді доводите очевидні речі? Всі розуміють, що відбулося, всі все бачили. Але потрібно було аж 10 років, щоб це довести. Це трохи абсурдно, ніби доводиш в суді існування гравітації, ні? Чи Ви справді бачили людей, які щиро вірили в те, що "Беркут" не вбивав навмисне? 

— На жаль, бачила. Є такі люди.

— Лише правоохоронці? 

— Не лише. Ще члени їхніх родин. Але, без жартів, у цьому процесі й довкола нього донині є багато мітів. Наприклад, Тімоті Снайдер у своїй книжці "Шлях до несвободи" написав, що на Майдані "невідомі" снайпери вбили протестувальників і спецпризначенців. І це так розчаровує! Ну як це так? Розслідування, судовий процес… ну які снайпери? Я, звісно, розумію як такі міти виникають. Снайпери — це страшно, 18–20 лютого на Майдані їх багато хто боявся і шукав по дахах навколишніх будинків. Я — не виняток. І це була одна з версій, яку ми дуже ретельно перевіряли. Коли говорять про снайперів, то йдеться або про російських снайперів, або якихось снайперів Януковича. Потім "ТНМК" випустив чудовий кліп, але в ньому Небесну Сотню вбивають з готелю "Україна", відтак цю інформацію трансформував ворог, і ось це вже "грузинські снайпери", "литовські снайпери", "американські снайпери", які "стріляли в обидва боки" переважно «з готелю "Україна"». І ось ми бачимо їх у книжці поважного вченого, у кліпі про історію України тощо. 

— Тоді здавалося очевидним те, що серед беркутівців є русня.

— Так! Але хіба севастопольський і сімферопольський "Беркут" — не русня? Рафінована! І це ж навіть не метафора, ці особи від першого дня вторгнення до Криму вже стояли на адміністративному кордоні, розвернувши зброю в бік України. 

Тому ні, не все очевидно, і є дуже багато аспектів, які досі треба доводити та пояснювати. 

— Виступаючи на суді, ви зазначили, що обвинувачувані правоохоронці відчували ненависть до протестувальників, сприймали їх як ворогів. Звідки така ненависть? 

— Це комплексна проблема. І тут треба повернутися до Дмитра Гройсмана, він вивчав це явище невмотивованої жорстокості правоохоронців. По-перше, це негативний добір. Міліція, або тепер вже поліція, — це особи, які мають владу. І цю владу, правду кажучи, часто вони мають безконтрольно. Є ситуації, у яких тільки вони знають, що відбувається. І тому суспільство має право встановлювати обмеження для цих людей та вимагати від них певних якостей. По-перше, ми маємо бути впевнені хоча б в тому, що туди не потрапляють садисти й соціопати, особи, що схильні самостверджуватись коштом інших. А вони нерідко туди таки потрапляють. А по-друге — це безкарність. І коли садистів не карають і вони мають картбланш від влади, то … ми отримуємо 30 листопада 2013-го, а потім 20 лютого 2014 року. 

Але міліцію ще й накручували додатково. До прикладу, заступник командира київського "Беркуту" Микола Тягнирядно розповідав, що їм їхні розвідники принесли з Майдану "арабську методичку" з аматорським перекладом про те, як скидати владу. Там начебто були пункти, що треба гімн співати кожної години, як провокувати працівників міліції, як зняти шолом тощо. І він, і Кусюк сприймали ту "методичку" абсолютно серйозно та вважали нас терористами, а себе "воїнами світла". 

— А де Тягнирядно? 

— На пенсії.

— У Росії? 

— Ні, тут. Все у нього добре. 

— А решта? Чому на лаві підсудних опинилося так мало осіб? 

— Бо інші втекли. А точніше, їм дозволили втекти. Всі учасники розстрілу 20 лютого встановлені. Їхнє керівництво по вертикалі до міністра МВС Захарченка, командувача внутрішніми військами Шуляка теж відоме. Знаємо, з якої зброї того дня стріляли. І за ким вона була закріплена. Спецрота київського "Беркуту" плюс кілька бійців "Омеги". 

Частину беркутівців вивезли одразу, зброю розпиляли, спробували затерти номери і втопили в озері. Коли почалось розслідування, спецпризначенці не з’являлись на виклики. А слідчі прокуратури самі ж нікого не затримують, це не силовий орган, затримує міліція, а з боку міліції одразу почався спротив. Слідчі генпрокуратури планували спецоперацію, щоб одночасно допитати всю спецроту "Беркуту" та командирів. І за результатами провести затримання. Але тоді вдалось затримати лише Зінченка, Садовника й Аброськіна. Аваков зірвав цю операцію і особисто надав беркутівцям гарантії безпеки. Потім за допомогою суду забезпечили також втечу Садовника. І міністр МВС Аваков чітко заявив: ми більше нікого не віддамо. Ви запитуєте, чому суд і слідчі дії тривали так довго. Вони вже у вересні 2014 року готові були передавати справу до суду. Все, впорались, типу зібрали докази, провели експертизи, все зробили "для відчіпного". Ми обурювалися, бо ця справа — сира, докази зібрані неналежно, і в такому вигляді справа очевидно не мала перспектив у суді, але вони так і планували, що вона в суді провалиться. На одній із зустрічей у Генпрокуратурі Ярема (тодішній генпрокурор) прямо нам казав: "Я вам і так трьох (беркутівців) віддав, це дуже багато! Я більше нікого не дам. Ми вам і так багато пожертвували". 

Але Ярему відправили у відставку, а ми змусили створити Управління спецрозслідування, що спеціально займалось розслідуванням справ Майдану. За рік мали б бути ще затримання, і всі знали, звісно, кого будуть затримувати і … вони, зрозуміло, теж втекли. Встигли заарештувати тільки Марінченка і Тамтуру. Більшість підозрюваних виїхала до Росії й отримала там громадянство. 

— У вас не виникало відчуття, що постмайданна влада чинить супротив цьому судовому процесу? 

— Звісно, було. Судочинство в нашій країні влаштовано так, що якщо ти хочеш, щоб щось не відбулося, можеш нічого не робити, просто не втручайся, не допомагай, і воно заглухне. Розраховували саме на це. Однак коли вже зʼявляються люди, які починають все це пушити, намагатися зрушити справи з мертвої точки, то тоді вже  виникає реальна протидія. Бо не всі ж втекли. Хтось лишився, хтось уже подружився з новою владою, вже став (а то і був) своїм і його потрібно відмазати.

— На судовому засіданні ви казали, що розуміння правосуддя укріплює віру у правосуддя. З Вашого досвіду, як українці розуміють правосуддя і чи вірять у справедливість?

— Що таке справедливість? Справедливе судове рішення? Я колись вивела для себе формулу: справедливим є таке судове рішення, яке при його масштабуванні на всі аналогічні справи принесе людству максимальне щастя. При цьому конкретних суб’єктів воно може зробити й нещасливими. 

Але якщо дивитися ширше, то мені здається, що для того, щоб у людей сформувалося це відчуття справедливості, навіть як принципу цілком абстрактного, потрібні абсолютно конкретні приклади. Тобто справедливі зрозумілі судові рішення, а вони — це результат інтелектуальної роботи. Ця робота непроста, але, будьмо відверті, і не надзвичайно складна, її результат можна осягнути середнім розумом. І якщо вам суддя, чи прокурори, чи адвокати кажуть, що ви не розумієте рішення суду тому, що це дуже складно, то це означає, що із цим рішенням щось не так. Тож якщо ви не розумієте правосуддя, вітаю, це не правосуддя. Тому відкритість суду дуже важлива. І, на жаль, ковід, а тепер війна суттєво вплинули на відкритість судів. Це дуже неприємний відкат назад. Адже і суд, і держава можуть еволюціонувати тільки через публічність і постійну роботу над тим, щоб зробити правосуддя зрозумілим і доступним.