"Найближчий варіант, коли Україна може повернути Крим – 2024 рік", – Сергій Громенко

08:38, 16 липня 2021

skoropadskyj-0.jpg

Російський дискурс стосовно Криму переконує, що до 1954 року Україна до півострова не мала ніякого стосунку. Мовляв, Крим Україні в 1954 році подарував п’яний Хрущов. Проте перемовини про приєднання Криму до України вів ще Скоропадський. 

Сто років тому перед Україною постали питання: Яким має бути статус півострова? Кому має належати право управління Кримом? Чи дати півострову якнайширші повноваження, чи запровадити пряме керування з Києва? 

Як їх вирішували тоді, якими є перспективи повернення Криму сьогодні? В інтерв’ю з Сергієм Громенком, кримчанином, істориком, оглядачем сайту “Крим.Реалії” та автором шести книг про Кримський півострів

Володимир Молодій.jpg

Володимир Молодій

журналіст

– Пане Сергію, звідки взялася ідея книги “Скоропадський і Крим”?

– До сторіччя Української революції на Радіо Свобода я робив цикл програм про похід Болбочана на Крим. А згодом написав про це книгу “Забута перемога”, яка вийшла у 2018 році. Тому якщо сказав А, треба було говорити і Б. Відтак почав робити перші замітки до історії про взаємини між Скоропадським і першим крайовим урядом Сулькевича. Знадобилося два роки, щоб цю книжку написати, плюс ще рік, аби вмовити “Наш формат” її надрукувати. Тому книга – це закінчення великої роботи, яку я розпочав ще в 2017 році.

14707892_1222634477803507_566907530000509388_o.jpg

Сергій Громенко

Фото: із fb-сторінки Сергія Громенка

– Чи можна цю книжку сприймати як українську пропаганду, у хорошому сенсі цього слова?

– Радше як українську агітацію. Бо російський дискурс щодо Криму волає, що до 1954 року Україна до півострова не мала ніякого стосунку. Мовляв, Крим Україні в 1954 році подарував п’яний Хрущов. А тут виявляється – 1918 рік: похід Болбочана, потім Скоропадський дотискає кримський крайовий уряд і починає вести переговори про приєднання Криму до України! Так, ті перемовини нічим не закінчилися, але тут важливий сам факт, що кримська делегація на чолі з міністром юстиції приїжджала до Києва й вела переговори про приєднання, обговорювали деякі умови, на яких Крим мав долучитися до України і так далі. 

Усе це спростовує російську версію про те, що Україна не мала до Криму жодного стосунку аж до 1954 року. Тому я, можливо, дещо хайпуючи, але стверджую у підсумках цієї книжки, що насправді рух Криму до України є природний. Натомість Крим з Росією – це певне збочення.

– Які реакції вже отримали на книгу?

– Якщо зважати, що її купив Зеленський, то думаю, на цьому відповідь можна й закінчити. Бо якщо книжка вже йому впала в око, то було би гріх скаржитися, що пройшла непоміченою. 

– Як російська історіографія пояснює те, що російські матроси вбивали мирне населення взимку 1917–1918 роківУ період першого становлення совєцької влади в Криму розпочався терор, із масовими розстрілами військових і мирних осіб. Виконавцями були здебільшого матроси флотських екіпажів, вихідці із кримінального світу, вони ж закатували тоді до 2 тисяч осіб?

– Є упороті комуністи, які кажуть, що жодних масових спланованих вбивств там не було. Це все нібито окремі індивідуальні ексцеси і, мовляв, нема чого з них будувати систему. 

Але більшість істориків погоджується з тим, що тоді справді чинили організоване насильство. Пояснюють тим, що більшовики-анархісти занадто “накрутили” матроські маси й мало їх контролювали. А матроси, ніким не стримувані, під гаслом “Бий буржуїв!” вдавалися до всіляких звірств, відплачуючи передусім офіцерам за труднощі війни з 1914 року.

600х600.jpg

Обкладинка книги Сергія Громенка "Скоропадський і Крим"

– Крим був потрібен Скоропадському ще й тому, аби уникнути загрози з півдня. На чому варто було б сьогодні будувати стратегію повернення півострова до України – на розумінні російської загрози чи, радше, на порозумінні між кримськими татарами й українцями?

– Хоч ситуація і дуже подібна до того, якою була сто років тому, однак не ідентична. Тоді кримські татари з кримськими росіянами становили приблизно по третині населення. І ще третина припадала на німців, українців, греків і решту народів. 

Тепер склад населення зовсім інший – кримських татар разом із кримськими українцями заледве 20 %. Решта – росіяни. Говорити про те, що українці з кримськими татарами могли б порозумітися так, як порозумілися сто років тому – не доводиться. Це, на жаль, вже ніколи не буде здійснено. Хіба що всі росіяни просто виїдуть до себе на континент, що, погодьтеся, виглядає поки що малоймовірно.

Тому українська стратегія має покладатися на інші речі – на міжнародне право, яке визнає Крим українським, на те, що півострів економічно не є самодостатній. І, звичайно, на жорстку збройну силу, без якої всі ці розмови так і залишаться розмовами.

– Чого, на Вашу думку, із дій Скоропадського щодо Криму зараз бракує українській владі?

– Всього. Насамперед бракує розуміння, як треба поводитися із Кримом. Скоропадський теж не одразу дійшов до розуміння, як треба обходитися з півостровом. Спочатку він думав домовитися мирно, фінансував кримські установи, призначав там чиновників. А потім, коли Крим остаточно розсварився з Україною – гетьман запровадив тотальну блокаду. Так само, як і в 2014 році Українська держава не зразу дійшла до розуміння, що треба запроваджувати блокаду. Аж поки активісти самостійно її не ввели, а держава лише згодом долучилася. Тобто, якби не активісти, то, можливо, і досі українська вода текла б туди, і під псевдогуманістичними гаслами возили українські товари. Тому насамперед бракує розуміння.

Кримський експертний корпус треба було запроваджувати ще в 2014 році. Хотілося б вірити, що Зеленський купив мою книжку не випадково, чи не заради якогось незрозумілого хайпу. Може, коли він буде відкривати Кримську платформу, то покаже книгу своїм помічникам і накаже розібратися, що там Скоропадський думав сто років тому.

– Чи звучить сьогодні тема Криму в публічному дискурсі України? Видається, що в медіа значно частіше говорять про окуповані українські території на сході.

– Зрозуміло, що після 2014 року кримська тема була більше присутня в українському інформаційному просторі, ніж за всі 25 років до того. Та з іншого боку, звичайно, не можна сказати, що ця динаміка з 2014 року залишається незмінною. На жаль, тоді був сплеск, а згодом кримська тематика поволі почала вибувати з українського дискурсу, принаймні в медіа. Та це абсолютно зрозуміло, бо ситуація в Криму заспокоїлася. Крим точно вже не вдасться визволити таким стрімким кавалерійським рейдом. Ну, і водночас – там немає бойових дій. Тому логічно, що вся увага перемкнулася на Донбас. Це сумно, але зрозуміло. Тепер про Крим згадують хіба що періодично й точково.

Проте тепер Українська держава трохи більше обізнана щодо кримського питання. Наприклад, історію Криму вдалося імплементувати у шкільну програму. Кримська історія XVIII–XIX століття є у підручниках, які вийшли впродовж останніх п’яти років. Не всюди ідеально, ще роботи море, але зрушення є. І тепер діти, які закінчують школу, трохи краще розуміють, що таке Крим, ніж випускники українських радянських шкіл.

Раніше в кожній області були передбачені години для вивчення рідного краю. Тому про Крим вчили хіба що в Криму. Натомість у 2015 році з ініціативи Інституту національної пам’яті вдалося на хвилі революційних перетворень переписати шкільну програму й історію Криму. Принаймні головні її моменти стали вивчати в усіх регіонах України в рамках базового шкільного курсу. І тому тепер діти на Херсонщині, Сумщині, Закарпатті чи Волині дізнаються про занепад Кримського ханства чи про депортацію кримських татар.

– Ви є оптимістом чи песимістом щодо повернення Україні півострова у видимій перспективі?

Крим обов’язково повернеться до України, у цьому немає жодних сумнівів. Питання тільки – коли. Колись я був налаштований значно позитивніше, вважав, що під тиском Заходу Росія почне домовлятися: можливо, влаштує другий референдум чи заговорить про спільне володіння. Але виявилося, що я не врахував двох потужних чинників: по-перше, тотальна корумпованість західних еліт. Я собі навіть уявити не міг, що Путін буде пачками скуповувати канцлерів і президентів європейських країн. Це відбувається просто на наших очах. По-друге – ІДІЛ. Коли вся увага була різко перемкнута на Близький Схід, замість того, щоб зосередитись на Донбасі та Криму. А потім час вже було втрачено. Тому сьогодні я не наважуся назвати точної дати повернення півострова Україні.

Та я впевнений, що проста зміна влади в Росії не призведе до автоматичного повернення Криму. Бо якщо умовно ліберальний Навальний стане наступним президентом і скаже – повертаємо Україні Крим, то наступного дня під гаслами “да что ты, сукин сын, земли казенные разбазариваешь” його знесе шовіністична російська маса.

Можливий шлях – це повторення в самій Росії подій 1991 року. Коли стався колапс СРСР і всі, хто мав сили і був готовий, як-от Україна, повернули свою незалежність. Тоді в нас відкриється вікно можливостей. Найближчий варіант, коли таке може статися – 2024 рік, коли в Росії, як і у США, відбудуться вибори.

Однак проблема навіть не в тому, коли відкриється це вікно можливостей, а в тому, чи готова до нього Україна? Чи готовий теперішній президент перейти від слів до справи? Чи його пацифізм, який межує з пофігізмом, не завадить йому віддати потрібні накази для здійснення якихось екстраординарних дій? Побачимо. 

Схожі матеріали

Новый проект (4).jpg

Крим без обличчя. Як кримські татари стали ворогами СРСР

6006.jpg

Кримська операція Петра Болбочана: чи засвоїли ми уроки минулого?

Карло_Боссоли._Арсенальная_гавань_или_военный_порт.jpg

"Холерний бунт" без холери

Мечеть Узбека, сучасний стан, 2011.jpg

Мечеть, на якій стоїть наш Крим

crym-seo.jpg

Ув'язнені в Криму

Pozivniy-Banderas-620x360.jpeg

“Диверсія” в окупованому Криму: На "кінофестивалі" показали фільм про героїв АТО

1200х600.jpg

"Переговори, які нічим не закінчилися". Огляд на книгу "Скоропадський і Крим" Сергія Громенка

630_360_1477106750-8423.jpg

Україна звернулась до суду в Гаазі через культурні злочини Росії в Криму

prapor-v-yalti-620x400.jpg

В окупованій Ялті вивісили синьо-жовтий прапор