Сам собі історик. Галина Пагутяк

Отож, тепер, коли іноземці просять розповісти про минуле України, щиро намагаючись зрозуміти, звідки беруться витоки нечуваного героїзму сучасних українців, наші земляки намагаються прочитати бодай підручники історії України від первісного ладу до сьогодення, щоб запам’ятати і поділитись інформацією з чужинцями. 

Але як її правильно донести, насамперед до власних розуму й серця? Потрібен метод, який дозволить сформувати  власне бачення історичного процесу й дасть опору в ці важкі часи. До людей потрохи доходить, що не можна вважати себе освіченим українцем, якщо ти не знаєш мови, культури й історії свого народу. Ось і я передала на прохання людини за кордон "Історію України", гарно видану, ілюстровану, але написану нудно — просто виклад фактів. Іншої просто не знайшлося. Старі видання давніших авторів мені не вдалося знайти. Зараз попит на них перевищує пропозицію.

Але є інший шлях — вивчати історію сегментами, пам’ятаючи про стрижень, який для українців, як і для інших народів незмінний: формування нації і створення незалежної держави. Якщо історик його бачить у подіях минулого, то, мабуть, заслуговує на довіру більше, ніж той, хто не помічає неперервності націотворчих та державотворчих процесів.

Історія для мене особисто — це ніби приватне розслідування, яке я проводжу, застосовуючи всілякі методи і звертаючись до суміжних дисциплін. Не конче мати якусь мету — зазвичай це просто допитливість, яку не вдалося вбити у мені системою освіти. Мені, наприклад, дуже подобається метод французької школи Анналів, яка розквітла у 1930-х роках, але, боюсь, зараз уже цим методом зловживають, використовуючи його для популяризації історії в середовищі масової культури. 

Років з десять тому я вирішила розібратися з Коліївщиною, написала статтю для одного сайту, і матеріал викликав чимало обурених коментарів. Це сталося після того, як зі шкільної програми викинули поему "Гайдамаки" Шевченка, і ті, кого ми називаємо зараз "білими пальтами", вельми тішились, що Шевченко більше не пропагуватиме українським дітям насильство. Їм дуже крутило в носі ще й від поеми "Сон", де Шевченко гротескно зобразив августійше сімейство. Не етично, мовляв.

Для нашого геніального поета Коліївщина — особисте, родинне. Таке, як для багатьох із нас, спротив УПА, Помаранчева революція та Революція Гідності. Щоб написати про гайдамацький рух, Тарас Шевченко вивчав різні джерела, жодне з яких не було об’єктивним. Польські, російські, єврейські історики — кожен із них гнув вигідну йому лінію, яка врешті зливалася в одну: Коліївщина була стихійним лихом, яке забрало величезну кількість жертв. Приблизно так можуть написати згодом про теперішню війну. Механізм не змінився. Частина істориків й далі працює не на користь України, а на себе чи під політичні замовлення сусідів. 

Особливо дісталося сотнику Іванові Гонті, який, уявіть собі, "зрадив польського короля". Те, що він не вбивав своїх синів, мабуть, ви знаєте. Шевченко свідомо пішов на створення цього міфу, аби показати жертовність Гонти. Але не знаєте, що цей чоловік ніколи не присягав польському королю. Очевидно, в часи Шевченка теж були спроби очорнити відносно недавній повстанський рух, дискредитувати його, перетворивши повстанців на маргіналів, одержимих банальною помстою. І поема "Гайдамаки" була своєрідною спробою за допомогою художніх засобів показати, що нам своє робити і українську історію повинні висвітлювати проукраїнські історики, яких тоді просто не могло бути. Так чи інак на них впливав принижений статус підданих Російської імперії. Українську історію писали здебільшого кобзарі й письменники, за якими не стояла колоніальна влада.

Нарешті я знайшла практично невідому в Україні монографію Петра Мірчука "Коліївщина", яку він написав в еміграції ще на початку 1970-х. У нас її перевидали мізерним накладом 2020 року. Дуже серйозна наукова розвідка, яка ґрунтувалася на  переосмисленні всього того, що було досі написано про гайдамацький рух. Звичайно, автор не мав змоги як слід зануритися в демографію, статистику, археологію, економічну та локальну історію, але навіть так зумів встановити, що кількість жертв значно перебільшена й уніатів вбивали лише тих, хто намагався зброєю протистояти повстанцям. Та головне, що пан професор бачив у цьому сегменті української історії червону нитку, коли стверджував, що це повстання було не стихійним, а спланованим, і мало на меті створення української держави. 

Отже, Коліївщина — це національно-визвольні змагання. Я впевнена, що цю тезу рішуче заперечать постколоніальні історики вітчизняного розливу, яким значно вигідніше вважати гайдамаків антисемітами і вбивцями уніатів, та просто варварами. Зверніть увагу, як зазвичай ліберальні історики трактують наших національних героїв, принаймні, до початку повномасштабного вторгнення. Козацькі походи мали на меті грабунки і работоргівлю (від цього страждав простий український люд, бо татари нападали у відповідь). Богдан Хмельницький затіяв війну через особисту образу (простий люд теж постраждав). Батурин знищили через Івана Мазепу (теж постраждали невинні люди). Студенти під Крутами загинули намарне. Січові стрільці, згодом УГА, не мали би масово покидати Галичину і йти на Схід задля ідеї соборності України (бідні галицькі селяни, віддані на поталу Польщі). Воїни УПА "підставляли" під удари репресій колгоспників, вбивали вчительок і дітей кидали у вогонь.

Можливо, Революцію гідності колись називатимуть "революційною дискотекою", а Небесну Сотню ототожнять із Крутами (постраждали бідні люди). Тобто вся історія України — це суцільні поразки, зради, і нездатність створити сильну незалежну державу. А спротив колонізаторам — це страждання простого люду, який просто хоче спокійно жити. Втім, простий люд мав і має щодо цього цілком протилежну думку. Микола Костомаров, до речі, проводячи свої дослідження, прислухався до історичних пісень і дум, тоді як сучасні історики опираються на звіти НКВС і партійні документи.

Насправді ці всі події свідчать про етапи національно-визвольної боротьби українського народу, на піку якої ми перебуваємо нині, починаючи щонайменше з Козаччини і, мабуть, на цьому повинно засновуватися бачення нашої історії. Щоб не читати її ні з бромом, ні з галоперидолом.

А яке цікаве  і повчальне XIX століття! Скасування панщини викликало в українців ейфорію, яка потім перетворилася на 40 років виплат поміщикам, еміграцію до Америки, демографічний вибух, кристалізацію національної ідентичності через просвітницький рух і черговий етап національно-визвольних змагань. Тут уже кожен з нас може дослідити цей процес на основі історії свого роду, рідного міста чи села, бо всім громадянам України як і не громадянам відкрито доступ до архівів. Пізнання історії звільняє від духовного рабства, це аж ніяк не привілей касти істориків, скутих певними стандартами чи вузькою спеціалізацією.