Що не так з уроками історії у школі? Пояснюють історики

16:20, 5 травня 2022

003.jpg

Міністерство освіти та науки оголосило про наміри змінити шкільну програму з історії. Потреба в таких змінах зумовлена впливом, який чинить теперішня російська війна на історичну пам’ять та тотожність українців. Як повідомили в парламентському комітеті з питань освіти, найближчим часом спеціальна експертна група перегляне програму.

Локальна історія” запитала в істориків, що б вони змінили у шкільній програмі. Окремо ми поцікавилися думкою фахівців про три пласти нашої минувшини, які є або надто міфологізованими, або інформація про них надто розмита – Русь, Велике князівство Литовське/Річ Посполита, Друга світова війна. Висновок: наша програма досі узалежнена від радянських і російських наративів. До того ж вона зіткана із суперечностей, немовби Франкенштайн.

#концепція

"Для нас важливі всі: і кельти, і греки, і татари, і євреї", – Олексій Сокирко

oleksij sokyrko avatar.png

Олексій Сокирко, кандидат історичних наук, дослідник військово-політичної, соціальної історії України та Центрально-Східної Європи XVII–XVIII століть, викладач КНУ ім. Т.Шевченка

Шкільній програмі бракує інклюзивности. Ми здебільшого відтворюємо постколоніальний погляд на свою історію, який значною мірою сформулював російський історичний наратив і схеми в імперській або радянській редакціях.

По-перше, маємо постулювати тезу, що культурний досвід усіх народів, які проживали на території, окресленій теперішніми державними кордонами України, є для нас однаково цінним і важливим. Кожен народ тією чи іншою мірою доклався до формування теперішньої цивілізаційної матриці. Отже, для нас важливі і германці, і кельти, і греки з римлянами, і татари, і євреї, і поляки, і німці –  всі-всі-всі.

По-друге, програма має змінити підхід до таких державних утворень, як Велике князівство Литовське й Річ Посполита. Вони були не загарбниками, а своїми. Їхніми будівничими стали руська світська й церковна еліти. Ця елітна верства конструювала їх у своїх інтересах і була виразником протонаціональної ідентичности. Потім на частині території її замінила нова еліта – козацтво. Воно випрацювало нові форми ідентичности, поєднавши їх із попередніми, і, зрештою, вже в епоху націєтворення, у XIX столітті, вони були синтезовані в модерну національну ідентичність.

По-третє, варто переформулювати релігійні та конфесійні системи координат в історії України. Більшість населення належала до східнохристиянської Церкви. Але були й католики, а згодом побільшало і протестантів. Ці конфесії не були чужими. Стосунки між ними іноді ускладнювались, але подолання проблем виробило унікальні форми співіснування – це однозначно культурний здобуток. Те саме можна сказати про форми мирного співіснування з носіями інших релігій – юдеями та мусульманами.

По-четверте, маємо переосмислити роль імперій в історії України, особливо російської та радянської. Вони були асиміляційними та уніфікаційними щодо українців і фактично працювали над їх винищенням. Застосовували й геноцидні методи – голодомори, переселення, гарматне м’ясо для армій. Застосовували і “м’яку силу” – інтеграція еліт до загальноімперського класу, русифікація.

Дуже важливо створити цілісне сприйняття українства у світі. Те, як українці жили на “материковій” Україні та в численних діаспорах. Де їм жилося краще, якими були цінності, які здобутки і втрати. Це чіткіше покаже сумні наслідки бездержавности, а також позитивний досвід життя у відкритих демократичних країнах. Також це дасть змогу по-новому подивитися на контекст визвольних змагань і двох світових воєн. Треба показати, що українці воювали за незалежність і з-за кордону. А масштаб їхньої участи у Другій світовій війні не вимірюється лише рамками радянської армії.

Дуже нам треба якомога непривабливіше представити форми й наслідки перебування українців у радянській імперії – від геноциду-голодомору й етнічних чисток, до дефіцитів, блату, стукацтва тощо. Розвантажити програму від імен генсеків, їхніх каденцій, розпоряджень партії, з’їздів та урядів.

Важливо наголосити на творцях української ідентичности – Чикаленкові, Липинському, Донцову, Капустянському. А також додати інформацію про лідерів кримськотатарського і єврейського рухів.

#експертиза

"Нам варто уникати історичних міфів – і чужих, і своїх", – Вадим Арістов про період Русі та Галицько-Волинської держави

vadym aristov.png

Вадим Арістов, кандадит історичних наук, дослідник історії Русі та літописання, викладач Києво-Могилянської академії

Формування шкільної програми з української середньовічної історії є складнішим процесом, аніж писання наукових праць. Тому ці роздуми є попередніми, неповними etc. etc. Підґрунтям для них став зміст чинної програми ЗНО.

У розділі “Русь-Україна (Київська держава)” програма демонструє злегка поредагований набір схем і фактів із радянського підручника вкупі із дуже застарілими або просто хибними твердженнями. Перероблення цієї ланки шкільного курсу має передбачати не лише виправлення окремих фактів, оцінок чи назв, а й зміну самого способу мислення про Русь – Київську / Давню / “просто Русь” / ваш варіант.

Що ж пропонує наявний документ? Передовсім впадає в око надзвичайна увага до подій і персонажів ІХ–Х століть і мінімальна – до ХІІ століття. У пункті “Дати подій” сім дат стосуються ІХ–Х, три – ХІ  і дві – ХІІ століття. Те саме із персоналіями. Випускник школи може легко назвати князів ІХ–Х століть (про яких відомо вкрай мало), натомість може не згадати жодного руського володаря ХІІ – першої половини ХІІІ століття, хоча біографії тодішніх діячів ми знаємо дуже докладно.

Одна з причин такого дисбалансу – закореніле уявлення про появу києворуської держави у ІХ та її розпад вже із ХІ століття. Згідно з хрестоматійною схемою, Русь пережила добу “єдиної держави” й “розквіту” за Володимира й Ярослава, а далі почалася темна епоха “роздроблености” та занепаду. Це анахронічний образ, його варто відкинути.

ІХ–Х століття – це ще “додержавний період”, “епоха вікінгів”. Схожі явища відбувалися і в Україні, і в Норвегії, і в Швеції, і навіть на Британських островах. То був час, коли у Східній Європі з’явилася норманська воєнно-торговельна спільнота “русь”. Її “осідання на землю” у Середній Наддніпрянщині і поєднання з місцевим слов’янством (прямими предками українців) власне й започаткували руську державність наприкінці Х століття. Доба Володимира і Ярослава була аж ніяк не “розквітом”, а лише початком києворуської історії. Це час заснування усього, що буде “розквітати” впродовж наступних двох століть аж до Батиєвої навали.

Володимир слухає грецького філософа. Мініатюра з Радзивіллівського літопису. Кінець XV ст. .jpg

Володимир слухає грецького філософа. Мініатюра з Радзивіллівського літопису, кінець XV століття

Фото: wikipedia.org

Водночас незаслужено затаврований час від кінця ХІ до середини ХІІІ століть – це період “нормальної”, “зрілої” києворуської історії. Це Русь, складена з мережі міст, дрібних містечок, волостей і єпископств. З окремими “землями” пов’язані князівські клани. Між ними тривало змагання за Київ – не як “столицю держави”, а як найпрестижніший престол (ось вам справжня гра престолів!). Ось так цю історію варто представити школяру. Зокрема, і її культурне наповнення – архітектуру, повсякдення, книги. Поліцентризм (не “роздробленість”) був початковою і єдиною формою існування києворуської державности. Доба централізованих держав у нашому регіоні настала значно пізніше.

Не можу втриматися від коментарів і щодо окремих “дат, подій і персоналій”, які кочують з підручника в підручник і від тесту до тесту. Із семи ранніх дат програми ЗНО три є цілковито недостовірними. Наприклад, походи Олега 907 року та Ігоря 944-го – це вигадки автора “Повісті временних літ” і їх не підтверджують джерела Х століття.

Досі в підручниках живе “Нестор-літописець”, а датою створення ним “Повісті временних літ” вказано 1113 рік. Хоч у тексті цієї хроніки прямо згадане ім’я автора – видубицького ігумена Сильвестра, і стоїть точна дата написання твору – 1116-й.

Якщо говорити про загальні завдання і сенси, то вважаю, що шкільний курс історії України повинен чітко вказати на зв’язки тієї Руси з нашою сучасністю, дати загальне, але достовірне уявлення про Русь, показати її місце в тогочасному світі.

Чому столиця України – Київ. Чому наша валюта – гривня. Чому наш герб – тризуб. Чому панівна релігія в Україні – християнство. Чому ми пишемо кирилицею. Чому в Україні поширені імена Володимир, Святослав, Ярослав, Ігор, Ольга та Олег. Звідки взялися такі видатні будівлі, як Софія Київська, як Спаський собор у Чернігові. Чому Галичина має саме таку назву. Чому центральні райони Києва називаються Поділ і Печерськ. Школяр має цим пройнятися, відчути, для чого йому потрібно орієнтуватися у цій історії, де і як вона присутня в його житті.

Інший важливий сенс, на якому слід акцентувати увагу, – давньоруська доба була часом, коли на українські етнічні землі прийшла цивілізація. Коли тут вперше з’явилися міста, писемність, рання державність, монументальна архітектура і, власне, стратифіковане суспільство.

Варто надавати увагу ширшому історичному контекстові і співвідносити історію Руси з процесами, що відбувалися довкола. І не йдеться про твердження на кшталт: “Анна Ярославна навчила французів писати / митися / ваш варіант...”. Русь була частиною “молодшої Європи”. Тут не було Римської імперії (хоча наш український Крим – приємний бонус), а християнство поширилося тут на тисячу років пізніше, ніж виникло. Тут ми разом і одночасно із половиною європейських країн – Польщею, Чехією, Угорщиною, усіма скандинавами.

Рюриковичі.jpg

Київський князь Святослав Ярославич (крайній справа) з родиною. Ліворуч нього стоїть його дружина – німецька принцеса Ода Штаденська. Мініатюра з “Ізборника Святослава”, 1076 рік

Фото: wikipedia.org

Варто дати школярам уявлення про династичні шлюби, котрі пов’язали руських Рюриковичів із багатьма правлячими родинами Європи, а також степовими вождями. Захопливо можна розповісти про прочан, які ходили до Святої землі, Константинополя і далеко на захід – до Італії, Франції та Піренеїв. Про наших купців, які здійснювали далекі мандрівки, та іноземних купців, які постійно бували в найбільших руських містах.

Наступним блоком у програмі ЗНО значиться “Королівство Руське (Галицько-Волинська держава)”. Концепцію такої двоєдиної держави свого часу змайстрували для того, щоб було кому передати “естафету державотворення” після “занепаду” Київської держави. Втім історію Волині та Галичини доречніше розглядати й розповідати поза цією штучною рамкою.

У першій третині ХІІІ століття Волинь і Галичина нічим не вирізнялися з-поміж інших українсько-руських земель. Ще міцно стояли Київ, Чернігів і Переяслав. Щоправда, тривала боротьба за Галичину. Вона почалася ще наприкінці 1180-х і вимушено закінчилася із приходом монголів і швидким занепадом Галича. Князь Роман Мстиславич пролетів швидким яскравим метеором, а його кількарічне панування на Галичині було тільки одним з епізодів змагань за цю землю. Його діти, Василько і Данило, перебували в доволі маргінальному становищі до 1230-х років, поки не зміцнилися на своїй Волині. З політичного поля нікуди не зникали київські й чернігівські князі, які з перемінним успіхом контролювали й Галич. Простору для окремої "Галицько-Волинської держави" ще не було.

Романовичі стали найпомітнішим князівським кланом на українських землях після монгольської навали. Наддніпрянщину було розорено, Галичина занепала, головні чернігівські князі загинули… І лише від 1240-х можна говорити про Волинсько-Галицьке (так, саме в такому порядку) князівство. Вкладаючи у цей термін сукупність окремих княжінь під владою волинської родини Романовичів.

Отримання Данилом корони 1253 року було безпрецедентним актом – проте не потягло за собою якісних інституційних змін у житті регіону та його князів. "Королівство Руське" – лише красива назва. Натомість у шкільному курсі вартувало б наголосити на інших, значно суттєвіших для подальшої історії України і достовірніших речах. Зокрема на тривалій і глибокій інтеграції Романовичів до центральноєвропейської політики. Контакти з Римом, родичання з польською та угорською, а пізніше литовською династіями, спроба посадити Данилового сина на австрійський трон, угоди з хрестоносцями – це важливі теми для тодішньої волинсько-галицької еліти. Принциповим явищем була поява міського самоврядування на німецькому праві, виникнення актових документів як продовження загальноєвропейських трендів на українському ґрунті.

Волинсько-Галицьке князівство було тим осередком давньоруського (або давньоукраїнського) політичного та суспільного устрою, що не загинув під ударами монголів, як це сталося на Київщині, і не зазнав фатальної мутації підо впливом золотоординського панування, як це відбулося на землях майбутньої Московії. Тут пройшла тяглість між домонгольською Руссю і литовською добою – у традиції княжого стану, поселенській мережі, церковних структурах тощо.

Отож не варто позбавляти києворуської історії останніх сорока років перед Батиєвою навалою. Натомість волинсько-галицька історія метко розміщується у межах одного сторіччя (1240–1340-ті) і є світочем під час темної “монгольської доби”.

Концептуальну рамку і фактичний зміст шкільної історії України між ІХ і серединою XIV століття варто суттєво оновити. Розумію, що спрощень не уникнути, але переконаний, що важливо не відтворювати популярних історичних мітів. Не тільки чужих, які за визначенням є поганими, а й своїх. Курс середньовічної історії не повинен формувати в учня хибних очікувань від минулого. Натомість він має сприяти побудові адекватної картини світу. Необхідний емоційний заряд і виховна спрямованість повинні поєднуватися з якомога об’єктивнішим баченням минувшини.

#експертиза

"Україна існує, навіть коли скресають кордони імперій", – Наталія Старченко про Річ Посполиту та Велике князівство Литовське

natalia starchenko.png

Наталія Старченко, докторка історичних наук, дослідниця історії ранньомодерної доби, працює в Інституті української археографії та джерелознавства НАНУ

Нинішній підручник у частині, що стосується пізнього Середньовіччя та ранньомодерного часу, нагадує чудовисько Франкенштейна. У його основі – козакоцентрична концепція Михайла Грушевського, вибудувана в межах російської імперської історіографії (хоча окремими частинами і всупереч їй). Звідти походить подібність української підручникової версії до історії, скажімо, пера Ніколая Устрялова, автора офіційних підручників Російської імперії XIX століття, а чи путінської “історії України”, озвученої напередодні російського вторгнення 24 лютого. Їх єднає основний сюжетотвірний елемент – повстання українців (маси народної / козаків / малоросів / тощо) проти Речі Посполитої / Польщі.

Зміни в українській історіографії доби Незалежности додали до звичної схеми Грушевського нових нюансів. Козацьке повстання від свого початку набувало вигляду національно-визвольної революції, мета якої – побудувати незалежну Українську державу. Водночас у тексті підручників, особливо 2021 року, з’явилися фрагменти, які не лише погано узгоджуються із загальною схемою (і старою, і “покращеною”), а й руйнують її.

З одного боку, є набір звичних елементів: польські магнати та шляхта визискували козаків і селян, відбирали їхні землі, утискали православну Церкву, а українські еліти полонізовувались та покатоличувались. Водночас Люблінська унія, яка в інтерпретації Грушевського започаткувала період польського панування на українських землях, оцінена загалом позитивно.

Велика увага зосереджена на розвиткові культури, яку створювали на замовлення князів і шляхти. Та й самі князі та шляхтичі виявилися вже не цілком “денаціоналізованими”. Інакше виглядає і Берестейська унія – вона постає не лише як спроба католицької держави знищити православну Церкву, а й як ідея вищих ієрархів її модернізувати. Врешті по конфліктах православний та унійний митрополити Петро Могила та Вельямін Рутський почали вибудовувати спільний руський простір у Речі Посполитій.

Все, щоправда, воднораз змінилось напередодні козацького повстання: невідь звідки повернувся релігійний гніт; міста, які активно розвивалися, занепадали; становище селян, містян і козаків погіршувалося до краю. Український народ у результаті повстання взявся за розбудову національної держави на лівому березі Дніпра. Правобережжя, натомість, наче таємнича Атлантида, практично зникло зі сторінок підручника майже на півтора століття (за винятком коротких епізодів Гайдамаччини та Коліївщини). Від кінця XVIII століття почався період відродження – утім і там є невідповідності.

Таку історію важко логічно пояснити. Її не поліпшити за допомогою простих дій – додавання чи віднімання. Навпаки, підручникове “чудовисько Франкенштайна” і є діагнозом таких спроб.

Тим часом російський історіографічний ринок у своєму намаганні продемонструвати штучність України гостро вказує на проблему ідентичности українців як спільноти в минулому.

Схоже, саме ідентичність є тією віссю, яка здатна поєднати українську історію – і не лише в її підручниковому варіанті. Йдеться про одну з найскладніших проблем в історіографії – про те, як спільноти себе уявляють, із яких елементів формується їхнє уявлення про себе, та в який момент минулого народжуються ці уявлені спільноти. У запеклій дискусії модерністів із традиціоналістами я на боці традиціоналістів. Вони зауважують існування спільнот із базовими ознаками модерних націй значно раніше, ніж кінець XVIII століття. Хоча й не стверджують, що вони залишалися незмінними упродовж часу. Традиціоналісти наполягають, що дату народження націй слід опустити принаймні до зламу XV і XVI століть.

Між другою половиною XVI і першою половиною XVII століть виразно зафіксоване творення руськими інтелектуалами в Речі Посполитій концепту “політичного руського народу”. Це не лише інтелектуальний продукт книжників, а й свідчення існування самої “уявленої” спільноти, котра впевнено заявляє про себе на публічних майданчиках. Вона активно “пригадує” своє минуле, спираючись на спадок давньої Руси. Від її князів виводять символічну владу Острозьких, потенційних володарів ранньомодерного руського народу. Туди тягнуть свої легендарні родоводи окремі шляхетські роди.

Про це минуле пам’ятають й інші жителі Речі Посполитої. Скажімо, Ян Анджей Красінський, описуючи 1574 року для новообраного короля Генріха Валуа його нову країну, згадував про Князівство Руське (Роксоланію). Серед давніх правителів, наголошував автор, були й королі. Тривке існування пам’яті про цю давню державу закарбувало й те, як у Речі Посполитій називали руські воєводства – а називали їх “панствами руськими”. Політичний руський народ виводив свої права теж із давньої Руси – заявляв, що отримав їх від давніх володарів, а польські королі лише підтвердили давно набуте.

Свої володарі, своє право, своя територія були легітимаційними ознаками політичної суб’єктности ранньомодерної української нації. Їх доповнював концепт договору, який скріпив союз руського народу (Руси) з польським і литовським політичними народами (як представниками Польського королівства та Великого князівства Литовського). Додаймо до цих ознак “свою мову”, яка в трьох воєводствах (Київському, Волинському та Брацлавському, а пізніше – й четвертому Чернігівському) була закріплена правом як мова судочинства й адміністрації, а на іншій території Руси існувала як традиція.

Unia_Lubelska.jpg

Люблінська угода 1569 року затвердила об'єднання Польського королівства та Великого князівства Литовського в союз держав – Річ Посполиту

Ян Матейко "Люблінська унія"

Цікаво, що православна релігія хоч і називалася “руською”, для полірелігійної ранньомодерної української нації не виконувала консолідуючої ролі. Значно важливішою вважали “кров”, належність до спільноти. Тоді ж сформувалася і політична культура руського/українського народу, яка стала його внутрішнім охоронним механізмом на майбутнє.

Руський народ Речі Посполитої, очевидно, не був “уявленим” у 1569–1648 роках із нічого. Інакше він не зміг би чітко окреслити коло “своїх” на Люблінському сеймі. А окреслив. Він озвучив список “своїх” і наприкінці 1572 року під час безкоролів’я, переймаючись тим, щоб у складні часи стояти разом і радитися про свої вольності, як то було раніше “за предків”.

Сліди цієї пам’яті варто фіксувати, коли йдеться про дослідження історії українських земель у Великому князівстві Литовському та Польській короні. Гетьманщина у своєму конструюванні спиралася на спадок Речі Посполитої. Варто показати, у яких формах існувала ідентичність українців у цій частині Руси-України поряд із гайдамацькими рухами.

Опертя на ідентичність, сформовану в Речі Посполитій, допоможе пояснити, чому жителі уламків різних імперій щоразу впізнавали одні в одних “своїх”. Це також дасть нагоду відмовитися від імперського спадку – мислення про історію виключно у державних кордонах. Поряд із модерною державою, яка відіграє важливу роль у трансформації своїх жителів у націю громадян, варто зауважувати й тяглість пам’яті, символів і традицій націй, які формуються поза зусиллями держави і всупереч їй у нових умовах.

Нова схема української історії, зосереджена на ідентичностях, дасть змогу ввести до українського раннього модерну різні соціальні групи, які склали українську націю. Вона допоможе проаналізувати множинність форм української ідентичности й акцентуватиме увагу на міжгруповій солідарності, а не лише на конфліктах і різниці. Без сумніву, такий підхід змінить усталений в українському гранднаративі погляд на характер та причини козацького повстання середини XVII століття. Зокрема змусить аналізувати розвиток міст на українських землях і становище селян на підставі джерел – а не через заздалегідь заданий схемою класовий підхід, котрий зберігають у підручнику і в значній частині української історіографії. На місці жорстко заданого марксизмом сприйняття революції як результату об’єктивного погіршення умов життя експлуатованих буде можливість запропонувати гнучкіші схеми. Гетьманщина в такому випадку постане як варіант Руси, надавши поряд місце для інших репрезентантів української нації. А отже, з’явиться питоме пояснення, чому малоросам і русинам вдалося впізнати одні одних, і врешті погодитися на спільну версію історії та прийняти Тараса Шевченка як спільного поета-пророка.       

Зміна схеми означатиме і зміну підручника. Школярам, які вивчають історію України, мусить бути зрозуміло, як і завдяки чому постає і триває Україна, коли скресають кордони імперій.

#підходи

"Світова історія має стати частиною курсу історії України", – Мар’ян Мудрий

marjan mudryj.png

Мар’ян Мудрий, кандидат історичних наук, учасник робочої групи МОН для змінення шкільної програми, викладач ЛНУ ім. І.Франка

Те, як ми бачимо минуле, характеризує сьогодення і визначає перспективи на майбутнє. Образ історії так чи інакше зумовлений політичними, економічними, соціальними та культурними викликами. Історія – наче дзеркало, у яке ми дивимося, щоб краще пізнати себе. Тому я підтримую ініціативи, спрямовані на (пере)осмислення змісту й завдань шкільного курсу історії. А надто у світлі подій російсько-української війни, котра визначить напрям світової історії на десятиліття.

Будь-який навчальний курс (історія не є винятком) варто будувати, дотримуючись принципу науковости. Він не може бути зведений до набору імперативних тверджень, якими б доцільними і привабливими вони не здавалися. Курс шкільної історії потребує системного переосмислення.

Що сьогодні не так зі шкільною історією? На мою думку, очевидною проблемою традиційного курсу є ігнорування контекстів, без яких складно визначити місце України у світі. Мало констатувати напрями зовнішньої політики України – передусім треба розуміти, чому ті чи інші відносини є саме такими. А це вимагає глибшого знання світової історії. Так світова історія стає частиною історії України. І нинішні події це добре показують! Тому я є прихильником єдиного українськоцентричного курсу історії.

Водночас вважаю, що так звані старі, чинні навчальні програми після оновлень у 2017–2019 роках є досить якісними. Вони витримали випробування часом і ставлять належні наголоси, які потрібні сьогодні. Тепер, на мою думку, варто випрацьовувати нові навчальні програми – згідно з Державним стандартом базової середньої освіти, що ухвалений 2020 року. Розпочати потрібно з концепції історичної освіти для 12-річної школи, яка б визначила цілі, смисли, структуру, спосіб організації матеріалу. Найбільший виклик – досягти належного балансу між змістом навчання і головними компетентностями, які варто сформувати в учнівства, згідно з майбутніми потребами.

Програма – лише один із компонентів освітнього процесу. Замало змінити програму – треба знайти спосіб, як змінити шкільну реальність: і загальне освітнє середовище, і конкретного учителя у конкретному класі, і підручники, і матеріально-технічне забезпечення.

Шкільний курс історії важливо спрямувати на розуміння минулого й водночас формувати в молодої людини такі вміння і такі якості, які будуть затребувані навіть не в найближчі кілька років, а на кілька десятиліть. Перспективу України ми пов’язуємо з поняттями свободи, демократії, з можливостями кожної людини реалізувати себе. Шкільний курс історії має плекати дух цієї свободи, зокрема інтелектуальної, та здатність її захищати.

#експертиза

"У центрі має стояти суспільство, а не держава, людина, а не герой", – Сергій Громенко про Другу світову війну

serhij gromenko.png

Сергій Громенко, кандидат історичних наук, експерт Українського інституту майбутнього

 

Складнощі з викладанням історії Другої світової війни мають потрійну проблему – змістовну, методологічну, кадрову.

Змістовна проблема очевидна для всіх. У шкільному курсі є небагато настільки політизованих тем, як Друга світова. Варто згадати бодай те, що половину років Незалежної України у школах вивчали “Велику вітчизняну війну” – із відповідним ідеологічним забарвленням.

За президентства Віктора Ющенка програми в цій частині більш-менш європеїзували, але перемога Віктора Януковича  майже повністю обнулила досягнення його попередника. Тодішній міністр освіти Дмитро Табачник відверто взяв курс на рерадянізацію шкільної гуманітаристики, і багато в чому поспів – українські підручники в оповідях про війну мало відрізнялися від російських. Після Революції Гідности ситуація нормалізувалася. А теперішня велика війна з Росією цілковито унеможливила формальне повернення до старих радянських або спільних із російськими наративів про 9 травня.

Однак проблеми з методологією і кадрами нікуди не поділися. Попередні роки "розброду та хитань" лише поглибили їх.

Тут варто нарікати не на важкий радянський спадок, а радше на прусську школу позитивізму, котра безроздільно панувала в Російській імперії, СРСР, РФ, та й у нас міцно тримає свої позиції. У випадку з війною це виглядає так – дітей перевантажують докладними описами бойових дій, зосереджують надмірну увагу на політичному керівництві держав. А серед іншого – розглядають це крізь московські (“столичні”) окуляри.

Що далі на схід України, то більше вчителів, які відтворюють усі штампи радянської пропаганди. Особливо серед педагогів старшого віку. Ледь не половина шкільних істориків здобувала освіту за СРСР. У багатьох педагогічних вишах викладають ті самі більшовики-передовики за радянськими методичками. Ця проблема потроху вирішується правильними акцентами в підручниках, а також позашкільним впливом на дітей. Важко розповідати про Степана Андрійовича за кремлівськими лекалами, якщо однокласники прямо на уроці можуть заспівати “Батько наш – Бандера”.

Неможливо рухатися у майбутнє, не провівши у школах люстрації. І передовсім це стосується територій, які перебувають під окупацією. Не важко здогадатися, як і чого вісім років навчали дітей у Криму і на Донбасі. Та й навіть тепер у тільки-но захоплених районах росіяни примушують учителів переучуватися і змінювати програми, бо прагнуть, щоб від 1 вересня на уроках розповідали їхню версію історії… Нормальний виклад теми Другої світової – це тест на профпридатність для шкільного історика.

Радянських воїнів по-старому подають винятково як ангелів, а німецьких – як демонів. І тут біда в самому підході до поділу світу на “грішників” і “праведників”, на “вісь” та “союзників”. Бо тоді на боці умовного “добра” опиняється СРСР, і його участь в антигітлерівській коаліції затьмарює радянські злочини аж до геноциду (і чорносвитники, і депортації)! Москва на цьому і досі спекулює, виправдовуючи свою війну з Україною. А на боці “зла” в такому випадку виявляється Фінляндія, що є абсурдно. І найгірше – при такому поділі українці, позбавлені в середині минулого століття власної держави, взагалі перестають бути суб’єктом історії та в них забране право на вибір. Або ти на боці “світла” (тобто у складі радянської армії) – або на боці “темряви”. До речі, оголошення радянських солдатів злочинцями й окупантами (а “гіві” та дивізійників “Галичини” – визволителями) нічого не дасть. Бо розворот парадигми на протилежну все одно залишить дітей у пастці чорно-білого сприйняття.

Наратив варто вибудовувати навколо суспільств, а не держав і армій. У школі не так важливо знати, який фронт і де оперував, – набагато важливіше розуміти, як на спільноті людей, званих українцями (і в етнічному, і в територіальному сенсах), позначилася війна. Треба пояснювати, чому більшість опинилася у лавах "червоних". Але також тлумачити те, чому українці в інших мундирах – не вороги народу. Тут допоможуть і порівняльні студії більшовицького та нацистського тоталітаризмів, і вписування Другої світової у контекст очікувань після Першої світової. Перша війна принесла Україні незалежність, хай і нетривалу. І німці тоді були союзниками українців, а росіяни – ворогами. Через 20 років після цього спогади все ще жили. На них накладався біль від радянських репресій. Ось що спонукало багатьох стати на бік Берліна, а не Москви. Лише так можна зруйнувати чорно-білу схему, у якій є або “праведники”, або “грішники”.

Також слід переосмислити роль Української повстанської армії у контексті “народу–війська”. Щоразу, залишаючись на ворожому приграниччі без власної держави чи регулярної армії, українці вдавалися до самоорганізації – так виникло козацтво, повстанський рух початку ХХ століття та рух опору у Другій світовій – Поліська Січ, похідні групи ОУН(м), УПА. Таким був і Майдан із добробатами.

Окремим рядком треба згадати українців у лавах армій та в тилу Західних країн.

Необхідно звернути увагу на окупаційне повсякдення. Для більшости українців воно було значно ближчим за досвідом, аніж бойові дії. Історії звичайних людей іноді можуть справити більший виховний вплив, ніж оповіді про легендарних героїв.

Нам треба створити такий наратив Другої світової, у центрі якого буде українське суспільство, а не панівні над ним держави. Ця спроба не буде простою. Перемикання уваги із солдатів на обивателів натраплятиме на нерозуміння, а зрівнювання в рамках мікроісторії червоноармійця, повстанця та дивізійника, львівського українця, київського єврея, харківського росіянина та бахчисарайського кримського татарина викличе спротив і вчителів, і політиків. Однак лише так ми зможемо розказати історію Другої світової війни, щоб у ній знайшлося місце всім українцям.

Схожі матеріали

новина 1.jpg

Локальна історія переходить у режим воєнного стану

Jurij Prohasko 600.jpg

“Кожне покоління українців має травму від росіян”, – психоаналітик Юрко Прохасько

Halyna_Pahytiak.jpg

Київ об’єднав Україну

yuliya-mykytenko-z-potretom-batka-mykoly.jpg

Активісти збирають кошти на фільм про ветерана Миколу Микитенка, який вчинив самоспалення

photo.jpg

Дорога зі Щастя

ук.jpg

Москва дістає старі ідеологеми: що таке "Малоросія" та "Новоросія"?

600.jpg

Запрацював сайт про війну в Україні 30 мовами світу

Vinnychenko.jpg

Загибель атлантів

600.jpg

Тімоті Снайдер: “Україна допомагає нам зрозуміти себе”