Там, де ступали каліги. Римські легіонери на українських територіях

"Може перемогти кого завгодно"

<p>Римський легіонер І ст. від Р.Х.&nbsp;</p>

Уся міць Римської імперії трималася на легіонах. "Легіон, маючи повне число своїх когорт у важкому озброєнні… будучи в усіх відношеннях цілісним, не потребуючи жодної військової допомоги, – такий легіон зазвичай може перемогти який завгодно натовп ворогів", – писав римський військовий теоретик Вегецій.

Легіонери були пішим військом, одягнутим у важкі обладунки. Кожен легіон налічував чотири тисячі добірних громадян Риму. Воїни служили в армії впродовж 25 років. Билися за допомогою метальних списів – пілумів – та мечів – гладіусів. Прикривалися великими щитами – скутумами. Перед ворогом поставав дисциплінований шик закутих у залізо вояків.

За потреби легіонерські шереги перетворювалися на "черепаху", щоб штурмувати фортеці, або на стіну щитів, щоб оборонятись. "Важкоозброєні загони, що використовують видовжені, вигнуті циліндричні щити, шикуються зовні, створюючи прямокутну фігуру, і, ставши обличчям назовні та тримаючи зброю напоготові, вони обороняють решту", – описував таке оборонне формування римський історик Діон Кассій.

Причорномор’я в орбіті інтересів Риму

Калліґа римського легіонера вперше ступила на берег Криму у 45–46 роках після Різдва Ісуса Христа. Імператором був Клавдій, який змінив на троні горезвісного Каліґулу. Він жадав розправи над василевсом Боспору Кіммерійського – держави, що об’єднувала два береги сучасної Керченської протоки. В очах Риму боспорські правителі проштрафилися тим, що злегковажили формальним союзом з імперією і підтримали головного ворога – Мітридата VI Евпатора.

Політика боспорського василевса Мітридата VII була спрямована на те, щоб позбутися тягаря нерівноправних відносин із римлянами. Він намагався хитрувати. А щоб римляни не здогадалися про його замисел, вислав до імператора Клавдія свого молодшого брата Котіса із виявами дружби. А той прибув до Риму з власними амбіціями – він сам бажав стати василевсом Боспору. Брат зрадив Мітридата й передав імператору інсайдерську інформацію. Тоді імперія завдала удару на випередження – флот атакував боспорян на морі, військо захопило кримські володіння.

Боротьба з Мітридатом VII тривала кілька років. Щоб перемогти, Риму довелося заручитися підтримкою кочовиків аорсів. Римський історик Тацит писав: "Відтак, вишикувавшись у похідному порядку, вони виступають: спереду і з тилу перебували аорси, посередині – когорти й озброєні римською зброєю загони боспорців. Ворог був відкинутий".

Мітридат здався. Перемога була безсумнівною. Надалі Боспорська держава залишалася вірним союзником "Вічного міста".

Допомога союзнику

<p>Епітафія Тиберія Плавтія Сильвана</p>

Після цього римські гарнізони стали постійними супутниками античних міст: Тіри – розташованої на території неподалік теперішнього Білгорода-Дністровського, Ольвії – у гирлі Південного Буга та Херсонеса – у межах теперішнього Севастополя.

<p>Надгробок римського воїна. Херсонес, ІІ століття</p>

Жваве життя тривало в Херсонесі протягом античного й середньовічного періодів і згасло лише наприкінці XIV століття. У 1578–1579 роках Марцін Броньовський, посол короля Стефана Баторія, відвідав Крим і побачив зруйноване місто: "Гідні подиву його руїни дуже явно свідчать, що це було колись пишне, багате і славне місто греків". Пишноти тієї доби не збереглися. Лише археологічні дослідження дали змогу виявити тут сліди римського будівництва та військової присутности.

На відміну від будівель Херсонесу, в італійських Тібурах досі стоїть мавзолей легата Тиберія Плавтія Сильвана. На епітафії серед численних заслуг померлого згадано, як той "змусив скіфського правителя зняти облогу з Херсонесу, що розташований за Бористеном".

Херсонес у І столітті неодноразово ставав полем бою. Приблизно 62 року на поліс напали скіфи. Влада міста відправила посольство до римського намісника із проханням про допомогу. Імперія відгукнулася з Кримського півострова – легіони Тиберія Плавтія Сильвана звільнили Херсонес від облоги. Невдовзі вояки покинули Крим. Зовнішньополітична ситуація не давала Римові змоги надовго затримувати армію у віддалених регіонах.

Pax Romana при Дністрі

На початку II століття присутність легіонерів на Північному Причорномор’ї посилилася. Кордони Риму поширилися далеко на північ після дакійських воєн імператора Траяна й перемоги над варварами.

Найближчою до нових меж імперії лежала Тіра – місто, яке греки заснували на березі Дністровського лиману, біля сучасного Білгорода-Дністровського. Там розташувалися солдати V Македонського легіону, котрий брав участь у військових кампаніях в Юдеї та Дакії.

У римський час фортифікації Тіри істотно укріпили. Місто використовувалося для стоянки імператорського флоту, там також діяв військовий лазарет. У дослідників є підстави вважати, що Тіра з околицями не лише гостила римських солдатів і моряків, а й сама входила до складу провінції Нижня Мезія.

Руїни тодішнього міста сьогодні можна побачити обабіч входу в Білгород-Дністровську фортецю. У північно-західній частині цитаделі Тіри археологи розкопали будівлю з клеймами І Італійського легіону. Ймовірно, то був арсенал римських солдатів. Серед різних предметів військового побуту там знайшли "часник" – залізні шипи, які римляни використовували проти ворожої кінноти, а також гральні жетони від гри в латрункулі, популярної серед легіонерів.

Щаслива з легіонами

Тоді ж римські легіонери перейшли на постійну гарнізонну службу в Ольвії – місті, яку греки збудували в дельті Бугу. Його назву перекладають із давньогрецької як "Щаслива".

Спочатку в Ольвії з’явився загін щитоносців під командуванням Тлімана. Імператор Траян відправив їх до Бугу, щоб допомогли в обороні міста від варварів. Від другої половини ІІ століття тут уже осів постійний римський гарнізон.

Контингент легіонерів – вексиляція – складався із низки підрозділів. Окрім вояків V Македонського легіону, на службі в Ольвії були солдати І Італійського легіону, який сформував одіозний імператор Нерон, а також дітище Юлія Цезаря і "улюблений, вірний" імператорові Клавдію ХІ легіон.

Ольвія під контролем римлян жваво розбудовувалася. У місті звели цитадель. Вона домінувала над рештою території і була захищена потужними стінами, вежами та ровом. За межами міста побудували низку невеликих фортець, що контролювали кордони Ольвійської держави. В укріпленнях могло базуватися від 400 до 1000 осіб – це відповідало кількості солдатів в одній когорті.

"Щасливе місто" платило поземельний податок Риму, але загалом користувалося автономними правами. До привілеїв належала можливість чеканити власну монету.

На думку українського археолога Романа Козленка, зведені в перші століття нової ери довкола Ольвії фортифікації були частиною лімесу. Лімесом називали систему укріплень, що відгороджувала римську територію від варварського світу. Ольвія так могла входити до складу імперії.

Римська імперія і Таврика

У ІІ столітті Херсонес теж почав користуватися правами автономії – елевтрії. Одним із наслідків автономізації міста стало посилення римської військової присутности: свободу міста було необхідно захищати.

Тоді ж у Херсонесі з’явилися підрозділи І Італійського та ХІ Клавдієвого легіонів. Так само, як і в Тірі та Ольвії, римський гарнізон був змішаним та об’єднував солдатів не одного, а кількох легіонів.

Усередині ІІ століття в цитаделі Херсонесу звели низку будинків для гарнізону – лазні, казарми й інші будівлі. Тут археологи знайшли черепицю з клеймами змішаної вексиляції та ХІ легіону, котрими були перекриті дахи споруд, застібку римського плаща у формі свастики, монети ІІ–ІІІ століть.

Римські гарнізони розміщувалися не лише у великих містах, а й в опорних пунктах, котрі лежали поодаль. Кордони Херсонеської держави захищали дві фортеці – на висоті Козацька на сході Гераклейського півострова і в околицях сучасної Балаклави.

На мисі Ай-Тодор, котрий крутою скелею виступає над морем неподалік Ялти, у перші століття християнської ери також містилося римське укріплення – Харакс. Ця фортеця служила для стеження за каботажним плаванням уздовж берегів Криму, протидіяла піратським нападам та захищала мешканців околиць. Ймовірно, у ті часи, як і тепер, на мисі розміщувався маяк.

Гладіатори Понту Евксинського

Разом із легіонами до Північного Причорномор’я прийшла і провінційна римська культура. Хоча більшість населення продовжувала зберігати колишні грецькі традиції, Рим здійснив певні впливи.

Архітектурні новації проявлялися передовсім у появі римських лазень, а також прийомах декорування інтер’єру – таких, як мармурові плитки.

Під час перебування римських військ у Криму популяризували гладіаторські ігри. І хоча на півострові не було аналогів Колізею – але проводили запеклі змагання. Для жорстоких боїв використовували переобладнані будівлі грецьких театрів.

Року 1841 на місці існування античного Пантикапею було відкрито гробницю, стіни якої містять фрески із зображенням гладіаторів. На одних зображеннях "венатори" б’ються на арені з хижими звірами – ведмедем, гепардом, вовком, або полюють на оленя та кабана. На інших фресках гробниці гладіатори "фракійці" і "ретіарії" тренуються та б’ються між собою.

Поєдинок "секутора" і "ретіарія" із вражаючою чіткістю зображено на мармуровому рельєфі з Херсонесу. Його можна побачити в експозиції Одеського археологічного музею.

Основне заняття – війна

Військова служба римських легіонів у Північному Причорномор’ї аж ніяк не була безхмарною і насправді їм не доводилося нудьгувати на сторожових заставах. Урешті, і сама поява римських легіонів на Півдні України ще в І столітті була пов’язана з війнами.

Однією з найвідоміших воєнних акцій римських легіонів була оборона Ольвії від тавроскіфів під час правління імператора Антоніна Пія, тестя і попередника легендарного Марка Аврелія. Результати розкопок підтверджують, що тут був бій – археологи виявили сліди руйнувань на поселеннях ольвійської округи, датовані серединою ІІ століття. Саме ж місто не постраждало. Вочевидь, оборонити його допоміг саме римський гарнізон.

Один із написів, що відкрили археологи в Ольвії, свідчить, що містяни прикрасили храм Аполлона, радіючи "трофеєносній перемозі над натовпами супостатів, яку вся батьківщина святкує жертвоприношеннями".

Наприкінці II століття спалахнула нова війна. До Криму переселилася ще одна хвиля кочовиків – сарматів. Утім легіонери разом із союзним боспорським військом змогли відстояти півострів від нападників.

Наймасштабніші бої розгорілися на цих землях у середині ІІІ століття. І саме вони змусили римлян піти із Причорномор’я.

Після вбивства імператора Александра Севера 235 року в Римі почалася громадянська війна. Внутрішній конфлікт послабив оборону кордонів. І цим моментом вирішили скористатися варвари.

Особливу небезпеку для римлян того часу становили германські народи. Історик Дексіпп описував: "Скіфи, яких називають ґотами, великою масою переправилися при Деції через річку Істр". У бою з ґотами 251 року загинув сам імператор Децій. Войовничі народи розселилися у Північному Причорномор’ї. Їхні кораблі тероризували чорноморське узбережжя майже двадцять років.

Під час боїв у вогні спопеліли оборонні пункти Боспору. Ольвію було повністю зруйновано – археологи відкрили сліди двох потужних пожеж. Римські легіонери покинули Тіру, і туди заселилися варвари. На території міста археологи знайшли чимало варварських фібул – застібок для плащів. Будинки, що постали на місці зруйнованих римських, стали простішими, їхні дахи вкривали вже не черепицею, а соломою чи очеретом.

Римський флот залишився обороняти лише Херсонес. Ця локація залишалася важливим форпостом пізньої Римської імперії, а згодом і Візантії.

Хоча присутність римських легіонів на південноукраїнських землях була не надто тривалою, вона мала велике значення для політики й економіки Північного Причорномор’я. Населення античних держав, які потрапили в залежність від імперії, та місцевих незалежних племен – скіфів, сарматів, фракійців, германців – відчували вплив Риму в різних сферах життя: від торговельних відносин і союзницької допомоги до політичного домінування та військових конфліктів.

Завдяки легіонам історія Риму якнайпряміше зачепила територію теперішньої України. Водночас саме народи, які в давнину заселяли сучасні українські землі – сармати, фракійці, германці, а пізніше і слов’яни – самі згодом стали загрозою для кордонів Римської, а потім і Візантійської імперії.