Жіночий костюм північної Буковини

"Кілька років різні майстри почергово відновлювали її елементи"

За триста доларів Уляна купила фактично шмату. Сорочка була всіяна дірками, втратила частину ниток, а від бісеру залишилися хіба що сліди. Але основний візерунок ще можна було прочитати. "Тут є пташки – це дуже популярний у вишивці мотив. Вони несуть любовний характер, асоціюються з парою. Тому їх зображали на весільному одязі. Ці пташки мене чимось дуже привабили. Чим? Досі не можу зрозуміти. І я купила цю сорочку, незважаючи на поганий стан. Кілька років різні майстри почергово відновлювали її елементи. А після того, як я її відреставровану сфотографувала й виставила в соцмережах, з’явилося вже кілька вишитих копій цієї сорочки". 

Ця сорочка характерна для Заставнівського району, розшита різними техніками і всіяна бісером, який на Буковині дуже любили ще з середини XIX століття. Скляні намистинки, виготовлені у Венеції, в наші краї потрапляли через жидівські крамниці і ярмарки. А блиску вбранню додавала сирма – штивна металізована нитка сріблястого чи золотистого кольору. Так наприкінці XIX – на початку XX століття виглядала традиційна буковинська сорочка. Яскраві квіткові мотиви стали популярними пізніше. 

Поверх довгої сорочки одягали фоту. Це тонко ткана вовна темно-фіолетового кольору переважно мануфактурного виробництва. Її обвивали навколо стегон і підв’язували шнурком, поясом чи тканою крайкою з візерунками. Буковинці крайки називали "попружками". Вони були доволі довгими, щоб можна було двічі обмотатися і краще втримати на собі одяг.

"Наскільки рясно жінка оздоблювала шию і груди – залежало від її заможності"

У холодну пору в околицях Заставної носили бунди – довгі до колін безрукавки з вичиненої овечої шкіри, вовною до середини, щоб зберегти тепло. Бунди прикрашали вишивкою і шерстю хутрових тварин: куниці, тхора або фретки.

Через плече буковинки носили сумку на лямці, звану "тайстрою". Пишно ткані тайстри зі складним візерунком призначалися до святкового строю. На щодень носили простіші.  

На Буковині, як і на решті території сучасної України, що належала до Австро-Угорської імперії, популярними були салби. Це нагрудна прикраса з тканини, яку густо декорували монетами. У цьому варіанті замість тканини маємо металевий ланцюг. Монети буковинки носили здебільшого срібні. В них робили дірочки чи припаювали вушка і так чіпляли до намиста. Серед переважно австрійських монет у салбах могли трапитися навіть американські срібні долари, які буковинці привозили із заокеанських заробітків.  

Часто до прикрас вживали венеційське скло, корал і так звані лускавки – круглі пустотілі намистини з тоненького скла. "Наскільки рясно жінка оздоблювала шию і груди – залежало від її заможності. Бо не тільки сьогодні, а й сто років тому ці намиста були дорогими. Через них можна було визначити соціальне становище власниці. Що багатшою була жінка, то більше намагалася носити намиста, щоб підкреслити свій статус". 

"Вишивка навіть у щоденному носінні"

Завершував стрій головний убір. На Буковині дівчата носили заплетене волосся з квітами або іншими оздобами. З особливих оказій, наприклад, на весілля, наречена і дружки одягали складний вінок. На спеціальне пристосування, подібне до капелюха, нашивали паперові й восковані квіти, різні металеві елементи, бісер, стрічки, а зверху прикріпляли ковилу. Такий головний убір був дуже високим і міг сягати 80 см. 

Одружені жінки завжди покривали голову, щоб не було видно ані пасма волосся. Буковинки носили переважно перемітки – довгі полотнища білого кольору, дуже складно і красиво заткані. Наприклад, біла перемітка переткана кремовою ниткою. А на ній – коні та птахи. Пізніше замість переміток почали щораз частіше одягати хустки. 

На ноги в той час взували чоботи чи черевики. Бідніші у будні ходили босими.

"В Заставнівському районі доволі довго зберігалася вишивка навіть у щоденному вжитку. Одна з причин – цей район – трохи віддалений від більших міст, тож і мода туди йшла повільніше. Це дало змогу довше зберігати традицію".