Сіраки, лейбики, мальованки. Народний одяг Урича й околиць

Одна фотографія з Тернополя

На візити фотографів жителям Урича не таланило. Місцевість приваблювала насамперед бердамискелями, біля яких можна було досхочу пофантазувати про первісний вигляд наскельної фортеці. Поряд вирувало життя бойківського села. Але його оминули художники Каєтан Вінцент Келісінський і Єжи Ґлоґовський, етнографічні експедиції Івана Франка й Федора Вовка, а також фотографи корпусу Генріха Гоффманна під час боїв у Карпатах. Сюди не доїхали ані американська фотографиня Луїза Бойд, ані чех Франтішек Ржегорж, ані польський етнограф Роман Райнфус.

Однак один фотоспалах Альфреда Сількевича, зроблений у Тернополі, дає нам змогу побачити, якою була одягова культура жителів цієї околиці майже 140 років тому.

Усе почалося з того, що граф Володимир Дідушицький зініціював крайову етнографічну виставку. Її провели в липні 1887 року в Тернополі. Подію було приурочено до приїзду престолонаступника, сина імператора Франца Йосифа І — Рудольфа Габсбурґа-Лотаринзького. Майже сотня людей прибула із 37 повітів та 49 сіл. На виставці фотограф Сількевич зробив майже 50 знімків цих людей у їхньому святковому традиційному вбранні. Завдяки трьом світлинам бачимо, який вигляд мали бойки в середині ХІХ століття.

На одній із фотокарток увічнено образ жителів ґміни Кропивник Дрогобицького повіту. Це сусіднє з Уричем село. Бойки Урича і Кропивника мали інтереси на одному ярмарку — у Східниці. Їх обслуговували одні й ті самі кравці, кушніри та крамарі.

Світлина кропивнивців особливо цінна ще й тим, що на ній є і місцеві селяни, і місцеві шляхтичі. Попри те, що впродовж століть вони жили поряд і визнавали одну віру, селянський та шляхетський стани в ті часи мали різний вигляд і трималися осібно.

Блакитна кров у Карпатах

У долинах річок Скільщини було лише шість шляхетських сіл. Корчин, Крушельниця, Підгородці та Кропивник на берегах Стрия, а ще Сколє і Тухля над його притокою Опором. Найближче до Урича гніздилася підгородська і кропивниківська шляхта. Вони неслися високо: володіли не лише Кропивником, а й Майданом та Східницею. Належність до шляхетського роду колись означала звільнення від феодальних повинностей і право носити зброю.

Наприкінці ХІХ століття шляхетські привілеї практично втратили своє значення. За матеріальним становищем дрібна (ходачкова) шляхта майже не відрізнялася від селянства, проте ще намагалася зберегти станову вищість.

Як писав о. Михайло Зубрицький, на Бойківщині деякі села мали дві громади: "шляхотську і хлопську". Ними керували, відповідно, префект і війт. Шляхта на Бойківщині належала до гербу Сас. "Ся верства упривілейована, змагала все до того, щоб не лише своїм виємковим положенєм, але і зверхнім виглядом виріжнити ся від громади, від підданих. Піддані були численнійші і не любили шляхти, але і останні дивили ся кривим оком на громаду". Так стверджував священник із Мшанця, який довгі роки переконував своїх вірян, що в церкві дві громади не мають стояти окремо.

Шляхтичі в кунтушах

Фотокамера Альфреда Сількевича зафіксувала дві пари із Нового Кропивника. Ліворуч стоїть пара шляхтян. Праворуч — селян-бойків.

"Заможнійші люде з претенсіями шляхотськими" одразу впадають в око. Привертає увагу дорогий жіночий кунтуш, підбитий розкішним шовком. А також білосніжний мереживний накладний комірець і запаска, що видніється з-під довгої спідниці шляхтянки.

Галицькі шляхтичі, подібно до міщан, заправляли сорочку в штани, а не носили на випуск, як бойківські селяни. На відкладному комірі сорочки не бачимо вишивки. Під ним на чорному тлі виблискують два металеві ґудзики. Безсумнівно, це двобортна камізелька з чорного купованого сукна, вельми популярна серед шляхтичів до Другої світової.

Особливим акцентом у костюмах пари ліворуч є литі пояси, відомі ще як слуцькі. Такий пояс був елементом традиційного парадного строю шляхтича. Аксесуар виготовляли поштучно із шовкових, золотих та срібних ниток. Він сягав 4 метрів завдовжки і 50 сантиметрів завширшки. Пояс складали удвоє по всій довжині й пов’язували поверх кунтуша. В Україні, окрім магнатів і шляхтичів, слуцькі пояси також носила козацька старшина й навіть заможні міщани. Шовкові слуцькі пояси почали виробляти у XVIII столітті на мануфактурах Радзивиллів, спочатку в місті Слуцьк. Доти серед шляхти були популярними турецькі та перські пояси. Рослинні орнаменти й народні взори на цих поясах поєднувалися зі східними мотивами. Вони коштували дорого, їх передавали у спадок.

Висока овеча шапка та юхтові чоботи, що видніють із-під кунтуша, завершують поважний образ чоловіка шляхетського стану.

Головний убір шляхтянки передбачав дві хустки: меншу нижню та більшу шалеподібну. За канонами тодішньої міщанської моди, кінці більшої спадають позаду на плечі. Дев’ять разків коралів і велика металева монета на грудях свідчили про достаток родини. Намисто бойкині дрібніше, разки значно коротші. Комплекс прикрас доповнюють обручки на жіночих пальцях. Сережок не бачимо на жодній. До речі, мандруючи Бойківщиною на початку ХХ століття, Іван Франко помітив сережки лише в околицях Славська.

Бойки в сіраках

Молодиця підперезана тканою крайкою, тому не видно її сорочки. Єдиною окрасою її сірака з доморобного сукна є обшивка з білого вовняного шнура й лаконічна аплікація з кольорового сукна у вигляді трьох трикутників на завершенні кишень. Насправді крій бойківських сіраків не такий уже й простий. У творенні силуету роль відігравали бічні клини. Клини-"крила" у виробах "на дві фалди" були суцільнокрійними (штукованими) з деталями пілок та спинки й укладеними у формі глибоких односторонніх складок.

Коли "крила" прилягали до спинки, вони утворювали силует. Коли ж були розкриті (сторчма до спинки), надавали сіракам складної конфігурації, викликаючи асоціації з крилами. Прямоспинний крій передбачав відсутність плечових швів, деталі пілок були суцільнокрійні зі спинкою. "Треба добре кравцеві звиватися, щоб за день ушив один сірак", — резюмував о. Михайло Зубрицький.

Із-під сірака, що сягає колін, видно довгу, аж до п’ят, лляну вибійчану спідницю — мальованку. Лляне полотно для неї фарбували олійними фарбами, які наносили відтиском різьбленої дошки безпосередньо на тканину. Таку технологію на Бойківщині використовували винятково для спідниць. На них переважали рослинні мотиви: листки, галузки, квітки, плоди. Геометричні мотиви — цятки, кільця, риски, смуги – доповнювали візерунки й могли бути самостійним елементом декору. За величиною вони дрібні та середні, тому тканини не перевантажені орнаментом і мають спокійну композицію. Трафарет на спідниці бойкині з Кропивника нагадує мотив, що має назву "сороківці". Якщо спідницю закінчено звичайним рубцем, то півкузапаску поверх неї оздоблено вишивкою по нижньому краю.

На ногах у селян — ходаки тупоносої форми. Це традиційне доморобне взуття зі зморщеної телячої шкіри. Їх взуто на білі онучі. Чоловік зафіксував їх шкіряним шнуром поверх ногавиць вузьких вовняних ґачівштанів.

Найсучаснішим та той час у строї бойкині з Кропивника є головний убір. Поверх чепця на високій основі пов’язано назад трикутну хустку з купованого матеріалу, що по центру має гаптування.

Зачіска цієї бойкині найяскравіша з-поміж усіх бойківських жінок. Її волосся спадає на плечі. Два пасма — на груди. Жінка не закосичена, адже бойківські жінки в ХІХ столітті не запліталися — це було прерогативою дівчат. Водночас волосся не гладко зачесане, а наче скручене в пасма. Цілком можливо, що не розсипатися йому допомагає смарування вершковим маслом, що в ті часи було поширено серед бойків.

Окрім того, волосся акуратно обрамлює обличчя: рівненько підстрижене над чолом і обабіч скронь. Подібно підрізали волосся навіть бойківські чоловіки, сфотографовані для антропологічних вимірів Федора Вовка під час експедиції 1906 року. У міжвоєнний період такі самі зрізані під кутом пасма на скронях мали жінки в лемківських селах, що сусідили з бойками. А ось бойкині до того часу змінили свої вподобання: вони не підрізали волосся, а просто верхні пасма викладали хвилькою над чолом.

Статечности двом чоловікам додають ціпки — неодмінні атрибути бойківських господарів. Аксесуарами селянина із Кропивника були повстяний капелюх, перев’язаний стрічкою та придбаний, імовірно, на ярмарку у Східниці, і шкіряна торба через плече.

Великі зміни

Від кінця ХІХ століття в Уричі та околицях почав розвиватися нафтовий промисел. Прибували робітники. За статистикою, за 20 років кількість римо-католиків там зросла в кільканадцять разів. Нові люди в селі — це нові віяння і нові фасони. Міська мода ще не стала своєю, але на вбраних по-міському вже не озиралися. Утім Урич не уподібнився Бориславу, і нафтовики не змінили села: промисел тут занепав іще до Першої світової.

Великий злам відбувся після війни. Шляхтичі й бойки повернулися до рідних сіл в однакових шинелях і чоботях. Масова еміграція за океан також спонукала змінити звички та смаки. Із Нового краю жінкам привозили шалянівкихустки й перкалітонку цупку бавовняну тканину полотняного переплетення — і вже ніхто не повертався в сіраці й ходаках.

Як і в інших галицьких селах, в Уричі активізувалось суспільне життя. Як пише краєзнавець Роман Щур, 1925 року тут було створено молодіжну організацію "Луг". Її члени носили однострої, попід комір вишиванок пов’язували синьо-жовті стрічки, а на голови закладали мазепинки. Через рік місцеве жіноцтво створило філії "Союзу українок" та "Рідної школи". Пізніше запрацював театральний аматорський гурток. Отже, ошатно вдягатися вже треба було не лише до церкви та на вечорниці, а й на вистави, маївки та фестини.

Фотографії міжвоєнних років, що їх зібрав Музей історії Тустані, засвідчують, як святково вбиралися в Уричі 100 і більше років тому. За лічені десятиліття сорочки забуяли вишивкою. Чоловічі рясно прикрашено на грудях, жіночі — ще й на рукавах. Тепер це вже не скромна поперечна уставка трохи нижче від плеча, а щедро декорована вертикальна смуга вздовж усього рукава: від плеча до манжета. Впадають у вічі й барвисті півки. Їх густо вишито і прикрашено френзлямитороками. Кольорові нитки стали доступнішими для селян, тож вишивка була поліхромною.

Хрестик остаточно витіснив низинку й інші техніки. Передовсім завдяки тому, що джерелом нових орнаментів ставала друкована продукція, а в ній подавали хрестикові схеми.

Нова сільська галицька мода

На зміну лляним фартухамспідницям та вибійчаним мальованкам прийшли шалянові спідниці з купованої квітчастої тканини. Неодмінним компонентом жіночого святкового строю були безрукавки — так звані камізельки, ґорсети, лейбики. Вони вже не сукняні, як раніше, а оксамитові, рясно оздоблені квітковими орнаментами, вишиті гладдю. Білизна вже не була рідкістю, тож лейбики більше припасовували до стану. Також приталеними й на підкладці шили ґорсети — коротші оксамитові безрукавки із клапанами у вигляді риб’ячого хвоста вздовж нижнього краю, декоровані бісером. Вважають, що їх запозичено із краківського народного костюма.

Геометричні орнаменти залишили для чоловічих сорочок. А жіночі вже називали "блюзками", і на них переважали квіткові мотиви. Хто мав, той чіпляв на шию десять і більше разків скляного намиста. Крізь них важко розгледіти силянки — традиційні плетені бісерні прикраси.

Українська художниця Олена Кульчицька не була прихильницею надмірного декорування, вважаючи, що "в такій псевдонародній ноші бачимо часто поперечниці-фартушки, обов’язково з френзелями, як у рушників. Оця часто чудернацька псевдонародня ноша формується під впливом театральної гардероби, що часто прибирає вид для дешевого ефекту, або є наслідком незнання цієї справи театральних управ".

Навряд чи сільська молодь почула ці слова. На урицьких світлинах дівчата красуються у півках аж із двома рядами френзлів. Найчастіше їх робили вручну технікою вузликового в’язання або доплітали гачком.

Можна сперечатися про естетику такого костюма й називати його тодішньою сільською галицькою модою. Адже молодь на Бойківщині, Надсянні та Опіллі почала одягатися і добирати прикраси так подібно, що здається, повністю позбулася регіональних рис. Та на урицьких світлинах бойківська традиція все ж прочитується. На усміхненій дівчині, що має панчохи без стопи, бачимо півку з кривулькою — найпоширенішим колись бойківським орнаментом. Двоє інших дівчат убрали сорочки з характерними рядами квадратів лише на уставці.

Що сьогодні

У радянський період уричани на свята теж вдягали вишивані сорочки та яскраві ґорсети. Із часом старі сорочки відкладали до скринь і бралися шити нові. Найпопулярнішими були узори з друкованих видань, зокрема з кольорових розворотів журналу "Радянська жінка". Святкові жіночі безрукавки — так звані сердаки та ґорсики — нині вважають сімейними реліквіями. Їх передають із покоління в покоління по жіночій лінії. Та чи багато їх залишилося?

Музей історії Тустані оцифровує старі світлини уричан. Так нові технології дають змогу побачити строї, яких не вдалося зберегти у скринях.

У Підгородцях, сусідньому з Уричем селі, місцеві майстрині Богдана Возняк і Любов Кузик взялися відтворювати підгородоцькі лейбики. Вони купують оксамит, розкроюють його за старими лекалами, малюють узори й розшивають подібно до збережених взірців. Планують створити онлайнову школу, щоб навчити всіх охочих вишивати бойківські лейбики.