Від друкарні до катівні НКВС. Історія жовківського монастиря отців Василіян

Перші відомості про православну обитель сягають 1612 року. Тоді засновник Жовкви коронний гетьман Станіслав Жолкевський вирішив замість дерев’яного православного храму спорудити мурований. Будівництво затягнулося на 70 років і остаточно його завершили аж 1682-го — вже коли правнук гетьмана Ян III Собеський був королем Речі Посполитої, а заразом і власником міста-резиденції. 

Церква, як і вся тодішня Жовква, була зведена в ренесансному стилі. Храм був хрестоподібним, із високою навоюпростір між двома паралельними рядами вертикальних опор, вузькими вікнами та напівкруглою банею. Храм Різдва Христового візуально нагадував головний жовківський костел Святого Лаврентія — усипальницю Жолкевських. 

Року 1680 львівський єпископ Йосиф Шумлянський до культової споруди вирішив добудувати ще й монастир, який 1753 року отримав статус архімандріїцерковний округ на чолі з архімандритом, до якого належать один або декілька монастирів. Упродовж наступного XIX століття під опікою монастиря опинились церква Святої Трійці в Жовкві та храм Різдва Богородиці на жовківських Винниках.

Останки святих

Тим часом за сприяння короля 1691-го до обителі переїхав молдовський митрополит Досифей. Він привіз із собою мощі святого Йоана Сучавського — православного святого, великомученика та покровителя Бессарабії, закатованого у XIV столітті на теренах сучасного Білгород-Дністровського. У жовківському храмі останки святого зберігали до 1784 року, доки австрійський імператор Йосиф II розпорядився перевезти їх до Сучавияк частина Буковини, у 1770-х увійшла до складу Габсбурзької імперії на прохання тамтешньої православної громади. 

Натомість, остерігаючись обурення вірян Жовкви, того ж року за наполяганням жовківського монаха Єроніма Стрелецького до храму Різдва Христового з Відня перевезли мощі святого Партенія — ранньохристиянського мученика, закатованого в Римі у 250 році. Тут їх зберігають і досі.

Від початку XVIII століття церква з монастирем стали осідком для представників греко-католицького ордену Отців Василіян. Під їхнім керівництвом протягом наступних двох століть храм декілька разів перебудовували. У 1721—1730 роках поряд із ним з’явилася ще й барокова дзвіниця. 

Друкарня і видавництво

<p>Церква Різдва Христового в Жовкві, ХІХ століття</p>

У 1780-х з ініціативи архімандрита Йосафата Висоцького монастир поповнився північним корпусом, на другому поверсі якого розмістили бібліотеку. На жаль, під час пожежі 1833-го майже весь її фонд, як і саме приміщення, були знищені. Тож протягом наступних кількох років культовий комплекс, вже під керівництвом архімандрита Ореста Хомчинського, зазнав ще однієї перебудови. Повністю її закінчили аж у 1860-х роках, коли майстри розмалювали церковні стіни та довершили інтер’єр. 

Від кінця 1890-х у монастирі діяла друкарня та видавництво "Місіонер", які до 1939-го були одними з найвідоміших (і чи не найбільших) серед українців Галичини. Від 1897 року за сприяння митрополита Андрея Шептицького тут почав виходити християнський часопис "Місіонар", а також додаток для дітей "Малий Місіонарчик". Інтелігенція краю із цікавістю читала науково-історичне видання "Записки Чина св. Василія Великого". У жовківському видавництві видавали свої праці Іван Крип’якевич та Іван Огієнко. 

Реконструкція від майбутнього ректора

Масштабну перебудову розпочали 1902 року. Керував реконструкцією майбутній ректор Львівської політехніки Едгар Ковач. Старий вівтар розібрали, ренесансну наву видовжили на 40 метрів, додали 40-метрову баню, допоміжні приміщення і каплиці.

Храм став еклектичним. При цьому архітектору вдалося максимально зберегти автентичну частину споруди. Едгар Ковач, окрім реконструкції (чи, як говорив він сам, реставрації) монастирської церкви в Жовкві, також оформив інтер’єр цього храму. Митець самотужки виготовив ескізи іконостаса, дерев’яних дверей, лав, сповідальниць у так званому закопанському стилі.

Модерний стінопис

<p>Юліан Буцманюк (1885 &mdash; 1967)</p>

Після перебудови, яку завершили 1906 року, церква отримала й нового "патрона" — її освятили на честь Серця Христового, хоч комплекс монастиря зберіг первісну назву Різдва Христового.

У 1910 році капличка при церкві поповнилася модерними стінописами Юліана Буцманюка — на той момент 25-річного художника, учня відомого українського митця Модеста Сосенка. Найпомітніший розпис — "Богородиця з дітьми", на якому маленький Ісус і діти біля ніг Богородиці зодягнені в український стрій. В українській сорочці Буцманюк зобразив і архістратига Михаїла на вітражі. Творіння юного митця не залишилися непоміченими — на нього звернув увагу сам митрополит Шептицький, який, вбачаючи в молодику мистецький потенціал, посприяв його навчанню у Краківській академії мистецтв та профінансував подорож до Італії.

Церква та монастир пережили лихоліття Першої світової війни, але трагічним для них виявився період польсько-українського військового протистояння 1918—1919 років. Тоді жовківських монахів поляки відправили на чотири місяці  до табору в Домб’є на околиці Кракова, а монастир із церквою пограбували. Хоч василіяни змогли повернутися до своєї обителі, упродовж міжвоєнного часу вони перебували під пильним контролем польських безпекових органів, а монастирські видання — під цензурою (конфісковували цілі тиражі друкованої продукції). 

Втім це не завадило Буцманюкові у 1930-х поновити роботу над стінописом — цього разу в церкві. Ба більше, тоді він ще активніше звертався до національної теми — склепіння храму прикрасив фресками із сюжетами Козаччини та українських визвольних змагань. Головним їхнім мотивом стала тема примирення та злуки українців різних регіонів і конфесій: у композиції "Берестейська унія" під святим Йосафатом Кунцевичем художник "розташував" православних та греко-католицьких діячів — Йосифа Рутського та Петра Сагайдачного, Іпатія Потія та Костянтина Острозького.

На фресці "Акт Злуки" біля ніг Божої Матері Буцманюк зобразив краєвиди Києва та Львова, а під ними — героїв УНР та ЗУНР: Петлюру, Скоропадського, Грушевського, Вітовського, Левицького, січовиків та пластунів. У центрі композиції розташовані Андрей Шептицький, який молиться за волю і єдність України, та дівчинка з хлопчиком, які символізують Голодомор.

Катівня НКВС у монастирі

Друга світова війна та радянська окупація не дали змоги Буцманюкові докінчити справу — він тільки намітив фігури й орнамент різкими мазками, не досягши такої ретельности малюнка, як у каплиці. І розписати встиг лише половину храму — від більшовиків митець тікав до Кракова, відтак — до Мюнхена, згодом — до Канади, де і помер 1967 року.

Радянська влада дітище Буцманюка в жовківській церкві знищила — стінописи були "ідейно невідповідними". Спершу в монастирі були катівні НКВС, потім у келіях відкрили російську школу для дітей тільки-но прибулих до Жовкви червоноармійців. Після ліквідації 1946-го Греко-католицької церкви приміщення передали у власність Російської православної церкви. Монастирська друкарня припинила діяльність ще 1939 року, а традицію українського друкованого релігійного слова продовжили вже в еміграції.

Греко-католицькій громаді монастирський комплекс повернули лише 1989-го — тоді, коли з підпілля вийшла вся Унійна церква. З того часу й дотепер монастирські будівлі поступово реставрують. Друкарня від 1993 року знову стала власністю василіян. Також відродили історичний інтер’єр храму з розписами Буцманюка.