Карета від Розумовських. Історія розкішного дарунка

Чотиримісний каретний фургон з кленового дерева створили французькі майстри. Автор проєкту-рисунка — паризький архітектор Нікола Піно. Карету та декор розробили в майстерні Дрілеросса, про що свідчать клейма на різних деталях екіпажа. Мистецтвознавці припускають, що частину бронзових деталей виконав Жак Каффієр або ж його син Філіп. Живописні композиції на стінах карети створив художник Франсуа Буше. Він часто виконував на замовлення орнаментальні вставки для карет та портшезівлегке переносне крісло, у якому можна сидіти напів лежачи із характерними образами амурів, якими рясно оздоблено й дарунок Розумовських. 

Карету оснастили на той час удосконаленими технічними засобами — колінчастими ресорамипружна частина підвіски між віссю і кузовом екіпажа та розвиненим поворотним колом. Екіпаж декорували позолоченою різьбою по дереву, бронзовими рельєфними пластинами з фігурками путтімистецький образ хлопчика з крилами поміж хвиль та квітів. Задню стіну карети оздобили металевими накладками у вигляді рокайльнихелемент орнаменту в мистецтві XVIII століття, оснований на мотиві стилізованих мушельок, камінців завитків, квітів та вигнутих гілок. Ними ж прикрашені фігурні пряжки на ременях та ручки.

На стінках кузова та дверей — живописне панно на мітологічну тему. Оббивка кузова карети та її намету — з малинового оксамиту, оздобленого рельєфним золотим шиттям та бахромою із золотих ниток.

Коли ж виготовили цей витвір мистецтва? Дослідники стверджують, що не пізніше січня 1754 року на замовлення одного з братів Розумовських — Олексія або Кирила. 

Перший став фаворитом Єлизавети Петрівни ще тоді, коли вона була юною дівчиною — потенційною спадкоємицею престолу. З перших днів її правління, що почалося 1741 року, Олексій Розумовський став камергером при її дворі, а також — оберєгермейстром, російським графом і кавалером ордена Святого апостола Андрія Первозванного і, зрештою, отримав звання генерал-фельдмаршала. Це вже не згадуючи про величезну кількість майна в Росії та Україні. Тож підстав замовити для своєї покровительки розкішний дарунок із Франції було немало.

Втім, як і в його брата Кирила, який теж отримав вигоду завдяки впливовому статусу Олексія. У 1742 році він переїхав з рідного села Лемеші на Чернігівщині до столичного Петербурга, звідти — на навчання до Німеччини, Франції, Італії. Повернувшись до Російської імперії, 18-річний Кирило, вже удостоєний графського титулу та чину дійсного камергера, 1746-го став президентом Петербурзької академії наук. 

З ініціативи козацької старшини, яку підтримав Олексій Розумовський, у травні 1747 року Єлизавета Петрівна видала іменний указ "Про Буття в Малоросії гетьманові за колишніми норовами і звичаями", яким на Лівобережній Україні відновили Гетьманщину. Найдостойнішим кандидатом на гетьмана визначили саме Кирила Розумовського. Але свого обрання йому довелося чекати аж три роки — до лютого 1750-го. 

Можна припустити, що він, як український гетьман, насамперед і замовив у французьких майстрів карету для імператриці на знак вдячности за таке "кар’єрне просування". Яке, зрештою, виявилося корисним і для української державности.

Хоч Розумовський був найбільшим землевласником в Україні й одним із найбагатших власників у Росії, він, на відміну від багатьох його попередників та сучасників, почав дбати і про своє оточення, зміцнювати зв'язки, зокрема й родинні, між впливовими українськими старшинами.

Від часів Петра І полковниками в Україні ставали лише за погодженням із царським урядом. Гетьман Розумовський, використовуючи своє становище при імператорському дворі, почав призначати своїх прихильників на ці посади самостійно. Крім того, під тиском гетьмана в січні 1752 року вийшов імператорський указ про заборону поширювати на українців "холопства" (фактично кріпацтва). Водночас без дозволу гетьмана забороняли арештовувати українців, окрім кримінальних злочинців. Кирило Розумовський вів доволі самостійну економічну політику, сам встановлював митні збори й не посилав звіту до Петербурга, навіть почав реформувати армію, на першому етапі ввівши однострій — сині мундири — у полки.

Однак така "українська казка" тривала недовго. Після смерти Єлизавети Петрівни в січні 1762-го вплив Розумовського на офіційний Петербург помітно ослаб. А після палацового перевороту проти її наступника Петра III у липні того ж року новою правителькою Росії стала його дружина Катерина II. Взявши курс на централізацію влади, нова імператриця вирішила остаточно поставити хрест і на Гетьманщині. Року 1764 вона примусила Кирила Розумовського зректися гетьманства, за що йому зберегли становище високого достойника Російської імперії, забезпечили велику пенсію й надали у власність колишні гетьманські маєтки, зокрема й Батурин — місто, яке на коротко згадало як це бути столицею. Втім ненадовго, бо згодом Гетьманщину ліквідували назавжди.

А ось карета, колись подарована Єлизаветі Петрівні, збереглася дотепер. Щоправда, перебуває не в Україні, і навіть не в Петербурзі. Важко точно встановити, коли саме вона потрапила до музейної колекції Кремля, найімовірніше — ще в часи Російської імперії. Саме до московської резиденції імператорів звозили карети, які прибували до Росії як посольські дари чи були куплені за кордоном для  урочистих святкових виїздів. 

До XIX століття карети сформувати цілу колекцію. Року 1834 її розташували у приміщенні так званої Оружейної палати Кремля. Згодом для експозиції екіпажів відвели окремий Овальний зал на першому поверсі, де їх, попри перипетії радянського та пострадянського періоду, демонструють досі.