Дівочий альбом 1947 року
16:51, 25 січня 2023
1947 рік. На сході України лютує голод, на заході — терор. Одні галицькі хлопці йдуть у стрибки, інші — в УПА. Щоночі постріли, а в колишній хаті-читальні, тепер клубі, — кіно і танці. Підлітки, які нічого доброго в житті не бачили, злітаються на ці вогники нової для них культури як нетлі на світло.
Цій дівчині, подрузі моєї мами, сповнилось 17 років. І вона завела, ні, не щоденник, а альбом, куди записувала пісні, вірші, побажання друзів. Мої сестри теж мали такі альбоми. Цей же цікавий тим, що датований. Під кожним побажанням, піснею — число, місяць і рік. Початок — 14 березня 1947 року, закінчення — 9 листопада того ж року, коли ще польський зошит з логотипом повітового суду був списаний.
Десь тоді у селі з’явились молоді вчительки зі Сходу і заприятелювали з урізькими дівчатами. Ходили разом у кіно, на танці, зустрічалися з хлопцями, принесли з собою нові вірші, пісні, а можливо навіть дівочі альбоми. Всі вони повиходили заміж за місцевих, асимілювались, правда, акцент все одно відчувався. Цей дівочий альбом, що його авторка називає "Пам’ятник", міг би зацікавити істориків як зразок молодіжної субкультури, що виникла в Галичині у перші повоєнні роки. Окрім пісень та віршів там є авторські ремарки і дописи інших дівчат, що "вписались". Але тільки моя майбутня мама назвала своє повне ім’я Янка Басараб і ще є якась Галина. Інші боялись ставити підписи під своїми записами.
Ніхто зараз так не напише: "Оцей пам’ятник описаний молодим життям. Колись, як пережию, вспомню юні молоді літа". "Гуляй, бався поки час. Все скоро минеться. А молодість коли мине, більше не вернеться". "Цвіти, Дарино, як той цвіточок. Бо ти щаслива у житті (15. ІІІ.47 р). Дівчина ретельно ставила дати під кожним "спомином", деякі вона писала сама, інші писали їй. А також під піснями — українськими та російськими. Так, російськими, і їх приблизно порівну.
Українські народні пісні були переписані зі співаників, як і романси. У селі була філія Просвіти, хата-читальня, яку спалили, ймовірно, поляки, у 1936 році, але селяни знову відбудували. Правда, у 1939 році Дарині було всього 9 років, і вона навчалась у польській школі, іншої не було в селі.
В альбомі Дарини немає нічого такого, що могло би привернути увагу окупантів, але є "Заповіт" Шевченка і рядки під заголовком, де мала бути відома пісня "Ой, зійди, зійди, ясен місяцю", але чомусь її там не виявилось. "Україно! Ти мій краю! Чарівниченько ти моя. Я від душі тебе кохаю. Ще більш кохать хотіла б я". Оце все, що є там патріотичного. Повністю відсутні стрілецькі пісні, очевидно, Дарина усвідомлювала, як це небезпечно.
Російська мова для цієї дівчини, чия родина була пов’язана з москвофілами, засвоювалась через російські пісні і школу, принаймні, щонайменше два роки вона провчилась у радянській школі. Вона могла їх чути від завезених учительок, по радіо чи навіть від російських солдатів, які воювали проти УПА.
Саме так русифікували нашу молодь після здобуття Незалежності — низькопробними російськими фільмами і піснями. Пісні, звісно, про любов. Ось, наприклад, є балада "Суд" про дівчину, яка застрелила свого коханого за зраду. Вельми трагічна історія. Щось у стилі таких популярних у 1990-ті зеківських пісень, що їх несправедливо називають шансоном.
А це балада "Галя", в якій Ваня зарізав Галю: "Ваня винял ножик, Ще й гострий кинжал. Он зарезал Галю, а сам убежал". Є частушки, є "страданія" і, що цікаво, інший варіант "Катюші", який я наведу повністю, зберігаючи правопис, бо це бомба: "Расцветали яблони и груши, поплили тумани над рекой. А в тенистом садике Катюшу целовал ефрейтор молодой. Целовал он милую Катюшу, и смотрела она ему в глаза. Говорила, что ее Ванюша никогда как фриц не целовал. Позабила прошлое Катюша. Письма Вани в печке все сожгла. По соседству со своей кузиной Старикашку повара нашла. Приносил ей повар ежедневно куски хлеба, шнапси, колбасу. А за то он милую Катюшу целовал по целому часу. Чуб под немку Катя накрутила, подкотила платье до колен. По немецку "либер" говорила, и умела петь либенимон (?). В ето время милий Ванюша Бой суровий в Сталинграде вел. Вспоминал любимую Катюшу, Вспоминал о городе своем".
Ось тут наша Дарина гралась з вогнем, бо переписування цієї пародії на "сакральну" пісню могло погано для неї закінчитись. Посягання на скрєпи, як-не-як. А "Синий платочек" взагалі без пулємьотчика, який строчить, текст зовсім не той, що співала Клавдія Шульженко. І ще "Огонек". Після того, як парєньок пішов на позицію, через пів місяця йому відірвало ногу і він просить дівчину, щоб приїхала і забрала його до себе. А вона каже, що "любві больше нєт", вона зустріла іншого. Не думаю, що політрукам подобались такі варіанти чи навіть пародії воєнних хітів. Зараз Дарину за перепост подібного на Росії посадили б точно. І тих, хто навчив дівча таких пісень. Ну, то ще не кінець. Виявляється, парєньок просто перевіряв свою любку, і коли він повернувся з війни весь в орденах, і з ногами, та, звісно, хотіла з ним помиритись. Але герой їй не пробачив.
Дарина прожила довге, хоч не дуже щасливе життя. Вийшла заміж за місцевого хлопця, народила сина. І принесла моїй мамі Пам’ятник, де та записала: "Що на спогад написати, то сама не знаю, хіба щастя побажати від душі бажаю! На добру згадку вписалась Янка Басараб 10.1.48 р.".
Яку субкультуру творитимуть наші діти після цієї війни — невідомо. Як і те, чи нарешті завершаться столітні національно-визвольні змагання, чи ляжуть вони на плечі наступних поколінь.
