Викрадені скарби: п’ять ікон Княжої доби, які присвоїли росіяни

Вишгородська ікона Богородиці

Це одна з найдавніших ікон, зафіксована в літописах. Її називають Богородиця Елеуса "Вишгородська" і датують XII століттям. Нині вона належить до збірки Третьяковської галереї в Москві й називається Володимирською. Її зберігають у храмі Третьяковської галереї разом з іншими чудотворними іконами.

Оповідь про те, як Андрій Боголюбський привласнив цю ікону Божої Матері, є у Радзивіллівському літописі. У 1155 році він вивіз образ із Вишгорода, який на той час був удільним князівством. Хто написав ікону і як вона опинилася у Вишгороді — у літописі не йдеться. Найімовірніше, це був княжий вклад, можливо, Ярослава Мудрого, адже відомо, що він любив засновувати монастирі й обдаровувати їх іконами. Крім того, у Вишгороді була його резиденція, де він хворів і помер.

На малюнку в Радзивіллівському літописі ікона Богородиці зображена схематично, зі спеціальним держаком. Вона виносна, тобто не була частиною іконостаса (тоді у храмах була невисока передвівтарна перегородка з кількома іконами), її виносили з ризниці лише на особливі свята. За переказами, образ переміщали з Єрусалима в Константинополь, із Константинополя — до Києва, а з Києва — до Вишгорода. Андрій Боголюбський перевіз її до власної резиденції Боголюбове, а потім передав до Успенського собору у Володимирі-на-Клязьмі, тоді столиці Великого князівства Володимирського. 

У Росії Вишгородську ікону Богородиці вважають чудотворною і тією, яка здатна відганяти ворогів. Коли 1395 року армія Тамерлана оточила Москву, ікону повісили над міськими воротами так, щоб Матір Божа дивилася у бік ворожого війська. Згідно з легендою, так зупинили штурм міста. Ікона Богородиці з Вишгорода стала оберегом Московії, тому до Володимира-на-Клязьмі її уже не повернули.

<p>Зворотня сторона Вишгородської ікони Божої Матері</p>

На початку ХХ століття під час реставрації ікони на її звороті виявили зображення стола, на якому поставлений хрест. Це так звана Етімасія, сюжет, що розповідає про Страсті Христові. Ймовірно, його додали, щоб підкріпити легенду, згідно з якою апостол Лука на частині стола, де відбувалася Тайна вечеря, написав Богородицю з Дитям.

Починаючи від XV століття, ікона темніла від диму, який підіймався від тисяч свічок, що горіли у храмі. Реставрація тоді була “відновленням”: брали пемзу, зчищали найтемніші місця і записували їх по силуету свіжими, яскравими фарбами. Так від первісного живопису на іконі залишилися тільки лики. Але це ті лики, на які дивилися кияни та вишгородці у ХІІ столітті.

У ХІХ — на початку ХХ століття у Росії уже так звана Володимирська ікона Богородиці стала музейним артефактом і частиною історії та культури російського мистецтва. Важливо зрозуміти, що через ореол переможности ікону сприймають як оберіг Москви, тобто поки вона там, з Москвою — символічна перемога. Це одна з ниточок, яка вплетена в сюжет "побєдобєсія".

Ікона "Ярославська Оранта, або Богоматір Велика Панагія"

Ймовірно, її автор — Аліпій, художник і святий Києво-Печерської лаври, один з авторів Києво-Печерського патерика, чиї мощі зберігають у Ближніх печерах лаври. З його іменем пов’язують різні чуда. Наприклад, коли він не мав фарб, йому являлася Богородиця, і на ранок необхідна кількість матеріалів з’являлася. Тоді фарби були мінеральними, їх виготовляли з розтертого на порох коштовного каменю. Синю фарбу отримували із лазуриту, а золоте тло — із золота.

"Богоматір Велика Панагія" — це ікона велетенського розміру (193,2х120,5 сантиметрів), виготовлена по типу Оранти. Зображення Богородиці, яка молиться з піднятими руками, вперше зафіксували в римських катакомбах. Оранта — основне зображення київського Софійського собору. У ХІІ столітті таке зображення з’явилося й у Новгороді, де в ХІ столітті Ярослав Мудрий мав свій двір, так зване Ярославово дворіще.

У XVI столітті війська Івана IV Грозного вирізали Новгород, а страчених містян скинули в річку. Відтак цар об'їхав новгородські храми й монастирі та відібрав найцінніше майно. Тоді вивезли й Ярославську Оранту.

Ця ікона вражає не лише розмірами, а й особливим зображенням лику. Богородиця має асиметричні очі, тому видається, що вона пильно стежить за споглядальником. Подібний ефект створює і погляд мозаїчної Оранти в Софійському соборі Києва. Нині Ярославська Оранта також є власністю Третьяковської галереї. 

Ікона "Святий Георгій"

Ще одна велетенська ікона ХІІ століття, розміром 174х122 сантиметри. Як відомо, Ярослав Мудрий у християнстві мав ім’я Георгій, і, найімовірніше, він замовив ікону у Софію Новгородську. Остання не мала мозаїк, проте князь мав гроші на коштовне каміння, щоб виготовити фарби, та на роботу київського художника.

Можливо, ікону святого Георгія писав Аліпій, який споглядав фрески й мозаїки Софійського собору, тогочасну "академію" для художників. У цій іконі є зворот, на якому зображена Богородиця, щоправда, її написав пізніше інший, не київський, художник. Цей образ тепер перебуває в Успенському соборі Кремля.

"Устюзьке Благовіщення" 

Ще одна ікона, яка може бути роботою Аліпія. Марія зображена з веретеном та червоною ниткою, яка тягнеться до Ісуса в її лоні. Якщо ми згадаємо мозаїчне зображення "Благовіщення" на стовпі біля вівтаря Софії Київської, то там Марія теж тримає веретено й червону нитку. Це нитка життя.

У візантійському мистецтві такого зображення немає. Тобто художник мав бачити мозаїчний образ, основа якого — апокрифічний переказ,  у Софії Київській. До того ж Київ торгував прясельцями, тому образ прялі для київської культури дуже важливий.

Свою назву "Устюзьке Благовіщення" ікона отримала завдяки переказу, що перед нею 1290 року молився Прокопій Устюзький, щоб вберегти Великий Устюг нині місто у Вологодській області Росії від метеоритного дощу. Появу ікони в Москві цей переказ, як і історичні свідчення, пов'язує з Іваном Грозним, що малоймовірно, бо всі устюзькі святині були знищені задовго до правління московського царя. Ікону "Устюзьке Благовіщення", ймовірно, вивезли з Києва до Новгорода, а звідти — до Москви, де її дотепер зберігають в Архангельському соборі і вважають надбанням Росії.

Ікона Петра і Павла

В Україну, можливо, також слід повернути ікону Петра і Павла ХІ століття, яку зараз зберігають у Новгородському музеї. Вона майже повністю переписана, від оригіналу залишилось лише кілька міліметрів на шиях апостолів, але ці фрагменти дуже важливі для нас.

На цій іконі в одязі Петра і Павла поєднані золота та синя барви. Як і в зображення Оранти у Софії Київській. Це вказує на київську школу іконопису, яку російські дослідники, починаючи з 1990-х років, цілковито ігнорують. Вони зробили все, аби заперечити її існування: мовляв, усі ікони київської школи Княжої доби містяться в російських музеях, тож і належать Росії. Тому Російська Федерація називає себе спадкоємицею Київської Руси й запевняє, що має право на її спадок.

Українські ікони росіяни називають "новгородськими" або "московськими" — це політичне переназивання київської іконографічної школи. Звісно, ігноруючи той факт, що фінансувати створення таких ікон могла лише дуже багата культура: за кожною такою іконою стоїть чималий ящик коштовного каміння, з якого виготовляли фарби. Навряд чи комусь, окрім великого князя київського, це було під силу, та й живописна школа, ймовірно, формувалась при Софійському монастирі, де був скрипторій зі створення й ілюмінування манускриптів.

У 1990-х роках створили комісію, яка мала займатися поверненням цінних артефактів в Україну. Проте за правління Леоніда Кучми її розформували. Але ми повинні вимагати, щоби Росія виплатила репарації Україні за завдані збитки, частиною яких має бути повернення важливих, і для відновлення справедливості також, артефактів княжих часів.