Війна, яка нічого не навчила

"Куди подівся хаос? Розпаковування стабільності" — статтю з такою назвою торік у листопаді опублікував Владислав Сурков. Можливо, десь тоді й ухвалювали остаточне рішення про напад на Україну. У тому тексті головний ідеолог Кремля обґрунтував майбутню експансію Росії потребами зберегти порядок у країні: "Соціальна ентропія дуже токсична. Працювати з нею у наших домашніх умовах не рекомендуємо. Її потрібно виносити кудись якнайдалі. Експортувати, щоб утилізувати на чужій території. Кримський консенсус — яскравий приклад консолідації суспільства коштом хаотизації сусідньої країни". 

І застеріг: "Хай там як, потрібен ще один поділ сфер впливу. І Росія отримає свою частку в новому всесвітньому збиранні земель (точніше, просторів), підтвердивши свій статус одного з небагатьох глобалізаторів, як бувало в епоху Третього Риму чи Третього Інтернаціоналу. Росія розширюватиметься не тому, що це добре, і не тому, що це погано, а тому, що це фізика".

Не припускаю ані на мить, що Сурков або Путін — по суті, головний читач статті, — ніколи не чули вислову "маленька переможна війна", до якого можна звести основну думку тексту. Чому ж тоді вони не згадали, до яких наслідків призвела ця ідея?

Агресорами в тій війні були обидві сторони. Року 1895 Японія перемогла Китай і, серед іншого, відібрала у нього Ляодунський півострів. Франція, Німеччина та Росія не бажали посилення переможця. Тож спільно змусили Токіо відмовитися від цього набутку. Через три роки Петербург забрав півострів собі. Таке віроломство призвело до поширення антиросійських настроїв у Японії.

Наступного року авантюрист Олександр Безобразов зумів втягнути імператора Миколу II у проєкт з колонізації Кореї під прикриттям комерційних підприємств. До "безобразовської кліки" увійшли контрадмірал Олексій Абаза, великий князь Олександр Михайлович, міністр внутрішніх справ В’ячеслав Плеве та інші. Рішучим опонентом цих планів виступив міністр фінансів Сергій Вітте. Проти неминучої війни з Японією були також начштабу Микола Оберучев та воєнний міністр Олексій Куропаткін. Однак самодержець підтримав Безобразова. Російські солдати під виглядом лісників почали освоювати корейське прикордоння.

У 1900 році Росія, придушуючи антиєвропейське повстання "боксерів" в Китаї, окупувала Маньчжурію. Її війська мали бути виведені до кінця 1903-го. Неважко здогадатися, що нікуди вони не поділися. Понад те, було утворене Далекосхідне намісництво, до якого увійшли і російські, і окуповані китайські області. У відповідь Японія уклала угоду з Британською імперією, яка убезпечувала Токіо від втручання у можливу війну третіх країн. 

У грудні 1903 року російські військові радили Миколі II відступити. Цар залишався непохитним. І не тому, що в країні назрівали серйозні проблеми, і його переконували, що врятувати становище можна воєнним тріумфом. Як записав у мемуарах Вітте, за кілька днів до початку бойових дій Плеве говорив Куропаткіну:

— Олексію Миколайовичу, ви не знаєте внутрішнього стану Росії. Щоб стримати революцію, нам потрібна маленька переможна війна. 

У щоденниках Куропаткіна цей епізод викладений так: "Міністр закордонних справ Володимир Ламздорф має підставу думати, що Плеве не проти воювати з Японією. Він сподівається, що війна відверне увагу мас від політичних питань". Щоб вберегтися від народних хвилювань, Росія вступила у війну. А програвши її, отримала революцію. Що ж пішло не так тоді, а заодно — і сьогодні?

Тодішню Японію заледве можна було знайти на мапі поряд із Росією — як і нинішню Україну. Однак у кількості населення розрив був аж ніяк не драматичним — всього утричі: 141 мільйон проти 46 мільйонів на російську користь. Сьогодні майже аналогічні не лише співвідношення, але й абсолютні цифри. 

Здавалося б, за однакової системи комплектації війська Петербург міг виставити утричі більше бійців, ніж Токіо. Однак російське населення було розміщене вкрай нерівномірно, японське — компактно. Цар просто не зміг скористатися своєю перевагою у 4,5 мільйона солдатів проти 850 тисяч у мікадо на початок війни. Обидві сторони поставили під рушниці 1,2-1,3 мільйона людей, з них у польових арміях — по 300-400 тисяч. Стільки ж сил Росія мусила залишити в неспокійному тилу, передовсім у Польщі. 

Росія мусила перекидати свою армію на далекі відстані залізницею за довший час — 3–4 потяги на добу. На корпус із 30 тисяч бійців витрачали місяць. Японія перевозила свою армію морем, недалеко й удвадцятеро швидше — по дві дивізії на добу. 

Сторони мали зіставні сили і на суші, і на морі, якщо брати за кількістю. Однак і японська стрілецька зброя, і корабельна артилерія мали деякі технічні переваги. Російські гвинтівки та гармати відзначалися більшою бронебійністю, японські — далекобійністю. Швидко зрозумівши, що до чого, японці розстрілювали росіян на дальніх дистанціях. І лише у штиковому бою останні перемагали. 

Як ставляться до українців теперішні росіяни — всім відомо: загальна зневага, образи, кепкування, зверхність. Сто вісімнадцять років тому було так само. "Ці нахаби япошки, макаки жовтоморді, раптом полізли на таку махіну, як неосяжна російська держава з її більш ніж стомільйонним населенням. У мене і в багатьох тоді навіть зародилося щось схоже на жалість до цих необережних безумців", — писав мистецтвознавець Олександр Бенуа. 

"Але нехай російські ядра нищать ці храми, музеї і самих художників, якщо вони там ще існують. Хай вся Японія обернеться на мертву Елладу, на руїни кращого й великого минулого. Я за варварів, я за гунів, я за росіян! Росія має панувати на Далекому Сході", — зізнавався поет Валерій Брюсов. 

Вітте сумно констатував: «В архівах усіх міністерств можна натрапити на офіційні доповіді з найвищими надписами, у яких імператор називає японців "макаками". Якби не було такої думки про японців, як про націю антипатичну, нікчемну й безсилу, що може бути знищена одним клацанням російського гіганта, то, мабуть, ми б не впакувалися у цю війну». 

Після атаки японців на "Варяг" Росію поглинула патріотична хвиля. Це стосувалося не тільки простолюду. Навіть завжди опозиційні студенти під Зимовим палацом співали "Боже, царя храни"! Російські ліберали вчинили відповідно — перестали вимагати конституційних прав під час війни. Лише поляки доклали зусиль, щоб визволити свій край.

Однак уже в грудні Росією прокотилася "бенкетна кампанія", учасники якої ганили царський уряд за неспроможність перемогти. Ну а 9 січня 1905 року сталася Кривава неділя — і почалася революція. Тоді студенти надсилали японцям вітальні телеграми з нагоди російських поразок, а народ приспівував: "Боже, царя возьми". 

Формальною союзницею Росії була Франція. Та варто лише було розпочати війну, як Париж оголосив нейтралітет — мовляв, далекосхідні справи до сфери дії європейської угоди не стосуються. Німецький кайзер Вільгельм II постійно торочив Миколі II про "жовту загрозу", а вирішальної миті не надав кузенові жодної допомоги. Натомість Британія і США рішуче виступили на підтримку Японії. Роки минають — союзники не змінюються.

Російський бюджет 1903 року становив замалим не 2 мільярди рублів золотом. Японський був удев’ятеро менший. При цьому обидві сторони позичали на війну гроші: Росія — у Франції та Німеччини, Японія — у США, Британії та Канади. Петербурзький борг зріс на третину, токійський — учетверо. На цій підставі російські історики намагалися створити видимість фінансової катастрофи в Японії. Мовляв, ще трохи часу — і Росія б перемогла. Однак уже до травня 1905 року Петербург витратив на війну понад 2 мільярди рублів, а для перемоги потрібен був ще мільярд протягом року. Таких грошей цар не мав і був змушений погодитися на мирні переговори. 

Росія за підсумками війни не тільки залишилась без двох із трьох флотів та половини Сахаліну, а й витратила півторарічний бюджет і залізла в боргову кабалу до Франції. Саме відпрацьовуючи ці кошти, 1914-го Петербург вступив у війну, яка виявилась згубною. А найголовніше — у Росії піднявся кривавий бунт і навіть революція 1905—1907 років, внаслідок якої владу самодержця обмежила Дума. Таке в теперішньої РФ ще попереду. Історія насправді нічого не вчить. Вона просто карає за невивчені самостійно уроки.

Ну і як же без науки для України. Попри фантастичну перемогу в усіх битвах, керівництво Токіо не змогло цілковито знищити російського імперіалізму на Сході. Укладаючи за посередництвом США мирний договір, Петербург відмовився виплачувати репарації та демілітаризувати Владивосток. Японська громадськість почулася зрадженою — і в Токіо та інших містах спалахнули масові заворушення. Це все закінчилося відставкою уряду. Життя не завжди справедливе.