Поля перемоги. Галина Пагутяк

Івану було 22 роки, коли він повернувся у чергову відпустку і, здається, тоді вперше помітив, як змінилося село за ті три роки. А може він подорослішав і став помічати ще щось окрім гарних дівчат і своєї господарки. Було літо 1917 року.

"Дні мого урльопу скоро минают, то не дні, а хвилі. Вільними хвилями виходив на село подивитися. В людий нічого не бракувало: жили дуже добре — як то пословиця каже, на широку ногу. Були такі жінки, що їх мужі чи то чоловіки воювали на австрійській війні, а вже було троє-четверо дітий. Таким жінкам австрійський уряд платив пенсию. Тож не одна жінка була рада, щоби її муж із війни, якщо живий, ніколи не вернув, а якщо неживий, то ще краще. В селі багато мужиків воєнних, та і яких хочеш до вибору. А були такі, що були тому раді, щоб війна тягнулася, поки їм жити, бо у війну їм добре жилося".Спогади Івана Поповича опубліковані у  книзі "Історія села Жулин, що на Львівщині" Автори: А. Мацюк, В. Турмис., І. Попович. – Івано-Франківськ: Фоліант, 2018 рік. Правопис і орфографія автора спогадів збережена

Ні для кого не є секретом, що війна виявляє приховані людські якості, які у мирний час можуть не проявитися. Але коли людина з ПТСРПосттравматичний стресовий розлад, то їй важко це прийняти, а тим паче знову повертатися у той світ, де тебе може кожної миті наздогнати ворожа куля. "Коли їхав на урльоп, то радів, а як прийшлось від’їздити назад, то мені здавалося, що я був на урльопі дванайцять хвилин, а не днів. А ту приходиться назад вертати на той проклятий фронт, на ті закляті шкалисті Альпи". Іван мав рідну землю, маму і кохану дівчину Рузину, тому не піддався зневірі, хоча й не сподівався, що доля пошле йому ще важчі випробування.

Року 1920 він був у своїй військовій частині у Відні, звідти вступив у лави Української Галицької Армії. Тепер він воював з поляками під Львовом у районі Великого Любіня. Його поранили і взяли в полон, але спершу потрапив до Стрия в госпіталь. Там Іван зіткнувся з шокуючими випадками, коли полонених брали на, нібито просту операцію, і вони вже не поверталися. Хлопець утікав тричі з полону, і завше його ловили в рідному селі. Він захворів на тиф, і збожеволів, або ж прикидався, але врешті поляки помістили його в лікарню для душевнохворих. Звідти він утік в самій білизні і в черевиках, які згубив, тікаючи від зграї собак. Був листопад, земля замерзла, він йшов двадцять кілометрів босий, лишаючи криваві сліди. Його не пустили на нічліг у п’яти хатах, а в шостій прийняли, але не дали навіть шмаття, щоб завинути поранені ноги. До рідного села Іван не повертався, зупинився у своєї Рузини в ЖулиніЛьвівська область. Тривалий час він переховувався, бо хоч колишніх січових стрільців польські окупанти здебільшого ігнорували, йому трапився постерунковийдільничий, який пам’ятав його ще зі шпиталю і мав на нього зуб.

Згодом Іван Попович прожив зі своєю коханою двадцять щасливих років, народили вони четверо дітей, були досить заможними. Планували віддати старшу дочку в гімназію. Аж тут  прийшли їх "визволяти". Люди були навіть раді, що здихалися польських колоністів, яким влада повіддавала найкращі землі. А потім у них самих забрали все, нажите працею кількох поколінь. Івану довелося розпрощатися з родиною і рідною землею на довгі роки. З Сибіру він уже не міг утекти. Але повернувшись звідти, написав спогади, які опублікували його правнуки.

Ця історія про те, що допомагає людині вижити і не втратити віри в себе. Найстійкішими виявлялися колишні хлібороби, бо вони могли опертися не так на родину, як на землю, і жодні блага світу не могли замінити їм тих пару моргів, що так дбайливо обробляв їхній рід. Отой культ картоплі, над яким ми підсміюємося двічі на рік, з тих часів. Правда, невідомо, чи наступне покоління буде таке ревне. Не в картоплі річ — земля не повинна стояти порожньою, хоч би в кожному селі повідкривали супермаркети. Люди на звільнених територіях підриваються на мінах, бо не можуть перебороти у собі інстинкт хлібороба. Для них понівечене поле — те саме, що смерть дитини. Це не страх перед голодом, Голодомором, як дехто вважає, а воля до життя. Хто має волю до життя — той перемагає. І мене, хоч я вже 30 років живу у місті й не маю своєї землі, більше заспокоюють не новини з фронту, а тих кілька зерняток ячменю та вівса, які я витеребила з колосків, що посіяла під балконом серед квітів. Тепер вони зійшли. І я обов’язково дочекаюся колосків.