"Знаєш, війна за плечима". Галина Пагутяк

Це, можливо, єдині спогади галицького селянина про Першу світову, написані ним самим. Звали його Іван Попович. Це не спогади офіцера з освітою, це не феєрично дотепний роман про бравого вояка Швейка, яким так парадуються жителі Старосамбіршини, ставлячи йому пам’ятники. Це чиста правда про війну, а згодом про пацифікацію, яку автор називає "домашньою війною", написана беземоційно, стримано і політично незаангажовано.   

У нас зараз пишуть мемуари хлопці, що воюють, ведуть щоденники, пишуть вірші, романи, але не так. Вони не з села, і їм не потрібно допомогти матері зібрати урожай, без якого сім’я просто помре з голоду. Але сільські, коли напишуть спогади, ті будуть дуже схожі на спогади Івана Поповича, або на повість Генріха Белля "Потяг точно за розкладом", що максимально сфокусовані на фундаментальних речах: робота, їжа, прихисток на ніч.  

Іван Попович пройшов через усю війну, побувавши у січових стрільцях, як абсолютно законослухняний громадянин. Втікати можна лише з полону. Він, посадивши картоплю, чи скосивши траву, повернувся до своєї частини без запізнень. Він не ставив зайвих питань, але й не почував себе гарматним м’ясом, усвідомлюючи всі недоліки військового командування. Погана їжа, погана логістика, погана зброя, погана розвідка.

В Альпах його засипало разом з іншими вояками лавиною, чимось абсолютно незрозумілим, бо сам він з рівнинної Стрийщини. 

"Відкопати сніг із землянки не було чим. Світла нема. Вода в нашій землянці щораз більша. Воду нікуди пустити. А був ще між нами один, що мав слабше здоровля, і от-от кінчит життя — був слабого серця. Але ж видно,що нам усім грозит мучена смерт. І ще нас потішав нашого капраля годинник: знали який час. Година рано від четвертої до п’ятої — чуємо над нами чи поза нами, гейби що так, якби то в улию пчоли потихоньки перед весною гудьит, щораз більше і ближче бреньканнє лопатів. Стало нам легше на душі". 

Коли Іван повернувся додому на час відпустки, то описав усе те, що діялося в селі, мимоволі ставши його літописцем. Військова служба не загасила в ньому хлібороба. Він описав погоду, сільські роботи і тішився, що встиг все зробити за тиждень чи два, бо для селянина немає нічого важливішого. А тоді знову потяги, полон, госпіталі. Якщо скласти карту його пересувань, то вийде щось на кшталт гри, якою ми бавилися в дитинстві — "Циганські дороги". Усюди Іван намагався триматися земляків, але й з представниками інших націй чудово ладнав. Він ніколи не забував, що є українцем, і завше повертався додому. Дуже рідко піддавав осуду людей, які не дозволили йому заночувати під дахом — нехай, він шукав прихисток в іншому місці. З полону в поляків він тікав кілька разів, одного разу босоніж в листопаді. У нього був алгоритм — спершу до мами, тоді в сусідній Жулин до нареченої Рузини. Його переховували родичі, родинні зв’язки дуже важливі. І в його випадку справді міцні.

Ветеран Іван Попович описав польську окупацію і своє щасливе родинне життя, але на порозі знову війна. 

"1938 рік. Зима була тепла і суха, потім настала досит ранна і тепла весна. Всі весною радіют, але ж ту звіялись поміж людий як по селах,так і по містах поголоски, що буде війна. То слово "війна" було для людий дуже тривожне. Не для всіх. Були люде, які чекали, аби скорше війна зачалась. Зосібна були такі із молодшої верстви, котрі ще зовсім війни не виділи, хіба лишень чули про неї".

Можливо, правнуки Поповича ще колись відшукають другу частину мемуарів, де йшлося про радянську окупацію і депортацію до Сибіру, бо в рукописі вирвана частина аркушів. А, може, автор знищив записи з міркувань безпеки. Хоч книга про село Жулин, де вміщено спогади, і вийшла ще у 2018 році, але й досі наклад не проданий, що чомусь давно не дивує. Але можна мріяти, що колись ці унікальні спогади подолають межі Жулина і Семигинова і про них дізнається вся Україна. Бо реалії Першої світової стали нам зрозумілішими й ближчими, ніж до 2014 року. На жаль. Як і те, що любові, співчуття, гостинності не може скасувати жодна війна. Бо за що ми тоді воюємо?