“Нас визволили, і нема на то ради”. Як відбувалась окупація Галичини "першими совітами"

09:00, 17 вересня 2021

лід.jpg

Афористичний вислів, який приписують відомому львівському композиторові Станіславові Людкевичу, якнайкраще ілюструє ставлення галичан до "визволення" Радянським Союзом Західної України у вересні 1939 року. Свідчення очевидців тих подій увиразнюють і пояснюють те, як насправді відбувалася окупація і анексія Галичини.

пуківський.jpg

Юрій Пуківський

кандидат історичних наук, етнолог

Спогади галичан про прихід "перших совітів" часто схожі між собою. Більшість респондентів "Локальної історії" розповідали про бідний вигляд війська, яке прийшло та нестачу військового спорядження. Неодноразово люди оповідали про сліди від босих ніг на землі, адже в рядових солдатів не було підошви в чоботах. Також в багатьох селах Галичини радянських військових урочисто зустрічали, з квітами, вітальними арками, концертами та промовами, проте не завжди з доброї волі, а часто з примусу. Зазвичай сільським головам чи вчителям приходило розпорядження організувати місцеве населення.

В деяких селах після приходу "перших совітів" чоловіків призивали на військову службу, подекуди розпочинали колективізацію, щоправда в період "других совітів" її масштаби були значно більшими. Багато очевидців зустрічали "визволителів" в дитячому чи юнацькому віці, дехто бачив їх на міських вулицях, дехто в селах, але загалом їх прихід ознаменував початок "нового порядку", який з часом перетворився в тотальні репресії.

 

Зенон Врублевський, 1927 р. н., м. Львів

У вересні 1939 р. 12-річний учень приватної школи ім. Тараса Шевченка Зенон Врублевський спостерігав прихід "перших совітів" до Львова і був неприємно вражений представниками нової влади. У 17 років він разом з братом зголосився до дивізії "Галичина" та пройшов вишкіл на військовому полігоні Гайделягер, поблизу польського міста Дембиці. Зенон Врублевський був учасником бойової групи Баєрсдорфа та особистим водієм полковника Армії УНР Івана Ремболовича. В боях під Бродами він потрапив до полону та був вивезений до концтабору в Пермській області. Після двох років ув’язнення утік з концтабору. Повернувся до Львова та приєднався до збройного підпілля ОУН. 

В 1947 році Зенон Врублевський заарештований та засуджений до 25 років ВТТ. Відбував покарання у  Свердловську, Кемерово і Воркуті. Повернувся до Львова в 1960 році.

“Як началась війна, не вспіли оглянутись, дивлюся, стоїмо ми на розі Вірменської, а з Краківської – вже шмаляють. Побачив я першого в будьонівці… Чорний якийсь, може, узбек чи туркмен. Карабін більший за него. Він сам невеликий. А ті карабіни мали штики такі довгі. Той приклад майже по землі, а той штик на пів метра вищий за него. Йде по Краківській вулиці. Я як подивився – мені аж слабо зробилося. Брудне. Вони не мали ні одежі, ні зброї людської. І, значиться, вони відразу позанимали всі отакі більші будинки…”

 

Лукія Лесіцька, 1932 р. н., с. Унів Львівського р-ну Львівської обл.

У 7-річному віці спостерігала прихід "визволителів" до відомого в Галичині місця паломництва – села Унева Лукія Лесіцька. Дочка військового пілота Володимира Лесіцького змалку чула розповіді батька про страшні часи, які скоро настануть і запам’ятовувала настанови батька, як вижити в цих умовах. Жінка була очевидицею історії Унівської лаври, біля якої жила та свідком багатьох лихоліть, які випали на долю галицького села, в тому числі Унівського бою УПА проти радянських військ 30 вересня – 1 жовтня 1944 року. Вона запам’ятала отця Омеляна Ковча, Климентія та Андрея Шептицьких, яких бачила на власні очі. Ще з юного віку пані Лукія сама допомагала повстанцям, стояла на сторожі, поки мама годувала учасників підпілля. 

Я пішла в Унівську новозбудовану школу в трийцять дев’ятому році в перший клас. У мене вже був портфель, польський елєментаж (буквар), бо я вже піду до школи. А на саме Успення, двадцять восьмого серпня, вечером отець Ковч став і виголосив: “Втікайте куди хто може, бо об’явлено мобілізацію!”. Прийшли совіти. Тоді вже став буквар, і там було вже: “В лєсу роділась йолочка…”.

Як вони прийшли – то треба було знати і треба було видіти, як діяла пропаганда: “Всьо ваше!”, “Всьо для вас!”, “Вже куркулі насосалися вашої крові!”, “Радянська влада поділить всьо!”. І почалося вже в трийцять дев’ятім восени розкулачування. А в клубі сільському, то була читальня, приїжджав політрук, грузин, чорний, рябий такий з віспою на лиці. То я казала: “Мамо, а чого він має таке лице, ніби на нім чорт горох молотив?”. І то не збори називали, а мітинг, і там пропагувалося, яка радянська влада добра, яка вона справедлива: “Хто був нічим – він стане всім!”, “Влада – в руках народу!

 

Ольга Мадзьопа, 1923 р. н., м. Сокаль

Коли у 1939 році радянські війська увійшли до села Скоморохи тоді Сокальського повіту Львівського воєводства Ользі Мадзьопі було 16 років. Уродженка зараз неіснуючого села Городиловичі добре запам’ятала вигляд та обіцянки військових, які зараз здаються смішними, але були частиною радянської пропаганди. В рідному селі дівчина допомагала повстанцям та переносила таємні повідомлення "грипси". Після Другої світової війни її рідне село на лівому березі Західного Бугу відійшло до складу Польщі, а майже всі його мешканці (українці) були примусово виселені до УРСР.

“Я бачила совєтів, бо я була в Скоморохах, там помагала картоплі копати. То я тих совєтів бачила, як вони йшли цілий тиждень. Раз коло разу, один трактор коло другого. Ну а хто то знав, шо то трактор? Казали – сатана їде. Бо там написано було на кожному “Сталинец”. Їхали цілий тиждень, день у день з Перетік до Сокаля. Вечері люди посходилися до крамниці, техніка поставала і солдати також прийшли до крамниці. Вели там відразу пропаганду: “В нас харашо, в нас всьо єсть, всьо машини дєлают”. А жінки цікаві: “Солдат, а чоботи, футра тоже в вас машини роблять? – Да, і футра машини дєлают. – А помаранчі в вас є? – О, бабка, в нас і помаранчі машини дєлают!”

 

Марія Когут, 1931 р. н., с. Завидче Червоноградського р-ну Львівської обл.

Коли прийшли "перші совіти" Марії Когут з села Завидче неподалік Радехова було 8 років. Маленькій дівчинці дуже запам’яталися новий порядок, який ввели "визволителі" та раптові зникнення національно свідомих односельців після їх приходу. Пізніше в підлітковому віці пані Марії довелося бачити вбитих юних односельців, які належали до руху Опору та були закатованими радянськими військами. Жінка запам’ятала всі події, які відбувалися в селі за її життя і чудово пам’ятала наслідки приходу "перших совітів".

“Кажуть: ідуть наші. Поставили арку за читальнею. Поставили два синьо-жовтих прапори, червоний посередині. То ми зо три дні стовбичили біля тої арки – так виглядали наших. Бо то наші, кажуть, січовики йдуть. Та й той Павлишин (місцевий вчитель) приходить рано. Вже кажуть, що є в Щуровичах, в Бродах, вже хутко будуть. А хлопці всі в вишиванках, і він. І всі мають синьо-жовті бинди (стрічки), а він з вишневою. Він каже: “Хлопці, спрячте тих два прапори і ті бинди поховайте”. “Шо ви, пане професор? Шо з вами сталося?! Шось наш професор здурів”, – кажуть. Відступилися і стоять на тій варті. Їдуть наші. Під’їжджають: оден сидів на мішку і мав на шнурку карабіна. “Што ето за петлюровщіна?” І шаблею бах-бах – ті синьо-жовті прапори повідрубував. А хлопці поховали ті синьо-жовті биндочки і вже відступаються. Стоять скраю. Увечері збори. “Шо там бракує, рєбятішкі? Всьо будєт!” За тиждень знов збори. “Рєбятішкі, ну как дєла? Чєво нада?” Всі мовчать. Вже нікому нічого не нада. Бо вже вночі подівся Гриця батько, оден Рикосюк, і ще один Карплюк, і Маціборський, і Оленій. П’ять хлопів зникло в селі. Вже нікому нічого не треба було… Отак совєцька власть встановлялася”.

 

Михайло Баран, 1925 р. н., с. Болотня Львівського р-ну Львівської обл.

У часі "золотого вересня" Михайлові Барану було 14 років, він мешкав у селі Болотня тоді Перемишлянського повіту і на роки запам’ятав встановлення нового порядку. Пізніше в 1942 році пана Михайла вивезли на примусові роботи до Німеччини. Після війни чоловік повернувся додому і намагався переховуватися від радянської влади, адже колишніх остарбайтерів часто вивозили до виправних таборів. В 1947 році Михайла Барана примусово забрали на роботу в шахтах Донбасу. Звідти чоловік втік через пів року, за що був заарештований та засуджений до двох років примусових робіт у Львові.

“Зустрічали їх. Приїхала так як розвідка. А такий був Максим Ільчишин – вийшов з синьо-жовтим прапором. А зліз політрук з коня і каже, по-руски він говорив: “Ето буржуазний націоналістичний флаг, а красний флаг – то є квітучий, пахучий, народний флаг радянської України”. Каже, серп і молот – то є всесоюзний герб. А тризуб, каже, сховайте, бо ви не знаєте. А прийдуть такі, шо будуть спрашивать”.

 

Теодора Витвицька, 1926 р. н., с. Витвиця Калуського р-ну Івано-Франківської обл.

Народилася в селі Витвиця на Долинщині у 1923 році. Під час приходу "перших совітів" працювала служницею при дітях священика, Василя Коржинського. Після приходу до села німецької армії втекла разом з родиною священика до села Рокитне, де священик здобув парафію.  У 1944-1945 роках виконувала обов’язки зв’язкової УПА, допомагала в підпільному госпіталі, переводила окремі невеликі групи військових горами. По закінченні Другої світової війни  почала працювати в сільському буфеті, таємно передаючи продукти українським підпільникам. 

“Як прийшли радянські, я пам’ятаю, я мала штирнайціть років. Я бавила в священика діти, він мене попросив. Заїхали в село і відразу до попа – треба знищити попа. Зайняли москалі його будинок, резиденцію цілу, а священика з жінкою, двома дітьми і я – п’ятеро нас в таку маленьку кімнатку запхали. Як вони його там мучили, я не могла то слухати. Кухню зробили на подвір’ї там. А тоди були дощі. Такий в село сморід заїхав. Ніхто такого не чув і не бачив. Смердюче мило, дуст, і привезли коросту. В кождій хаті короста, і тим милом смердючим треба митися. І нічого не помагає. В магазинах нічого не стало, абсолютно нема що купити. Троха з тим побули, зайшов тиф. Тиф у селі в кождій хаті. Отаке нам привезли. Люди троха вмирали, троха вижили з того. Мало того – знайшлися “вороги народу” в селі. Вже кличуть на допити і вчителів провіряють. Пару родин вже вивезли з села”.

 

Михайлина Медвідь, 1923 р. н.,  с. Добрівляни Стрийського р-ну Львівської обл.

На час приходу "визволителів" Михайлині Медвідь було 16 років. Тоді пані Михайлина спостерігала урочистості з нагоди "визволення", але вже незабаром нова влада показала своє "істинне обличчя". Молодь села почала приєднуватися до руху Опору. В жовтні 1944 р. в лісі Вороньку, поблизу села Загірочко, на базі лісничівки лісника Печеного була на постою сотня "Блакитного", яка проводи вишкіл вояків УПА. Михайлина Ведмідь разом з іншими дівчатами з села збирали продукти для вояків УПА та щоденно допомагали готувати їм їжу, аж поки сотня не пішла в рейд.

“Як наступали більшовики, йшли звідси, з Загірочка. То люди зробили браму і вітали їх. А то було в вересні, то дуже цвітів багато було. Ціла брама цвітів. І вітали з хлібом зі солев на рушнику. Я в центрі жила, то я бачила всьо, шо на селі ся відбуває. Такий був в Ходорові директор гімназії, то вершик такий написав, а діти розказували:

Народе Західної України!
Дійшов до повної руїни.

Брати прийдіть, прийдіть брати,
Нас гноблять, мучать ті кати.

Брати прийшли, ті славні бійці,
Прекрасні червоноармійці.

Нема панів і вже не буде,
А тільки є трудящі люди.

А все це зробив наш
мудрий і великий Сталін!

Його робота – то граніт,
Що нищить буржуазний світ.

Ділам його нема припону!
Тому наш Сталін – сонце ясне,

Наш ідеал великий красний.
Наш вождь великий на весь світ
Хай нам жиє ще много літ!

Схожі матеріали

600+-.jpg

“Медовий місяць” Берліна та Москви

Camera 2-1200х600-05.jpg

Українські підлітки зняли короткометражки про своїх бабусь та дідусів. Показуємо сім найцікавіших

Auschwitz1.jpg

Найсумніша екскурсія на світі. Аушвіц-Біркенау

18_2.png

Unterwalden: точка (не)повернення

600.jpg

Майданек: найкраще місце після раю

karaimy800.jpg

Ребека-Ольга-Лонгина. Історія життя однієї черниці

600.jpg

А хто твій сусід насправді? Ким був Іван Дем'янюк

600.jpg

"Військових прапорів ніколи не кидати…". Українці у Війську Польському

600.jpg

Тімоті Снайдер: Кожна нація мусить визнати баланс між мучеництвом і мучительством