Мобілізаційні кризи. Роман Пономаренко

Російська імперія у Першій світовій війні

У 1914 році оголошення царем Миколою ІІ війни Німеччині та Австро-Угорщині супроводжувалось масовим ентузіазмом населення. Російська імперія провела масштабну мобілізацію, покликавши до війська близько 3 000 000 чоловіків. Для імперії це був настільки грандіозний проєкт, що наступного року цар заснував спеціальну медаль "За труды по отличному выполнению всеобщей мобилизации 1914 года", яка стала єдиною в світі державною нагородою саме за здійснення мобілізаційних заходів.

У перші місяці війни всі сподівалися, що вона триватиме недовго. Проте швидкої перемоги не вийшло, а перші бої з німецькими військами призвели до суцільних катастроф. Лише в полон до 1916 року потрапило 2 000 000 російських солдатів. Тому мобілізація продовжилася, але вже без захвату 1914 року. Загалом протягом війни до російської армії залучили близько 15 000 000 людей.

На папері цей ресурс виглядав потужною силою. Проте вже у 1915 році якість поповнення різко впала. До армії тепер потрапляли в основному старші й непідготовлені чоловіки, які не хотіли воювати. До того ж, імперія виявилася неспроможною перетворити цей людський ресурс на регулярні, вишколені та озброєні поповнення. У 1916 році в російському війську склалася парадоксальна ситуація, коли кожна армія на фронті мала надлишок особового складу, тобто значно більше солдатів, ніж вимагала штатна комплектація. Проте це стало серйозною проблемою.

Перманентна транспортна криза не давала можливості забезпечувати солдатів зброєю, боєприпасами, уніформою, взуттям та продовольством. Приміром, в арміях Західного фронту в квітні 1916 року було 111 394 солдатів, які взагалі не мали зброї. З них 42 773 особи були з позаштатної кількості. На інших фронтах ситуація була не краща. Ці люди зазвичай сиділи в тилу, але потребували харчування й забезпечення, створюючи чимале навантаження і без того слабку військову логістику. Ба більше, вони були сприятливим матеріалом для антивоєнної агітації від різних лівих партій. Моральний дух був низьким, дисципліна падала, а дезертирство зростало.

Масова мобілізація вплинула на економіку — промисловість та сільське господарство втрачали працездатних чоловіків, що неминуче впливало на рівень життя в тилу. Отримуючи листа з дому, невдоволений солдат дізнавався, що його дружина та діти або живуть у злиднях, або взагалі голодують. Наслідком було широке невдоволення мобілізованих військових.

У комплексі це призвело до ситуації, коли масовий призов підірвав боєздатність армії та погіршував настрої у тилу. Тобто мобілізаційний ресурс формально був, але система не працювала належним чином, лише погіршуючи становище. Престиж царської влади впав до мінімуму, що й призвело до Лютневої революції 1917 року. Після неї проблеми мобілізації стали одним із чинників швидкого розпаду російської армії, подальшого революційного хаосу та розвалу імперії.

Канада у Першій світовій

Як частина Британської імперії Канада вступила у війну в 1914 році. Масовий призов не запроваджували, основну ставку робили на добровольців. Саме ними укомплектували Канадський експедиційний корпус, який вирушив на фронт в Європу.

Канада є двомовною країною, і це безпосередньо вплинуло на мобілізацію. Переважно добровольцями йшли англомовні канадці. Натомість більшість франкомовних, а це 28% населення, відкрито заявляли, що є лояльними лише до Канади, і тому не бажають воювати за інтереси Великобританії та Франції. Загалом, до 1917 року в армію Канади записалося 432 000 добровольців. Менше 5% з них були франкомовними.

У 1915-1917 роках канадські війська брали участь у багатьох бойових операціях на Західному фронті, зазнавши чималих втрат. У країні ширилися чутки про воєнні жахи та важку службу в окопах. Перспектива швидкого закінчення війни зникла, а все, що могла запропонувати пропаганда — це триматися.

Тому до 1917 року ентузіазм різко впав. Стало ясно, що канадські дивізії на фронті більше не можуть підтримувати чисельність, опираючись лише на добровольчий набір. На це накладалися обіцянки канадського прем’єра Роберта Бордена додатково скерувати на фронт великі військові контингенти. Все це в умовах, коли добровольців не вистачало, а втрати перевищували темпи набору.

29 серпня 1917 року уряд ухвалив Закон про військову службу, який запровадив примусовий призов. Закон був розпливчастий і містив багато лазівок для ухилення від служби. Згідно нього 404 385 чоловіків у віці 20-45 років підлягали призову на військову службу. Проте 385 510 із них звернулися з проханням про звільнення від призову з різних причин.

Коли уряд почав реалізовувати закон на практиці, це спричинило масові протести та ще більший розкол між англо- та франкомовними канадцями. Кульмінацією стали заворушення в Квебеку 28 березня — 1 квітня 1918 року. Їх спровокувало затримання поліцією франкомовного канадця, який не мав документів про звільнення від призову. На вулиці вийшли 15 000 чоловіків, які розгромили призовний офіс та редакції двох місцевих газет, які агітували за мобілізацію. В подальші дні заворушення продовжилися, і швидко переросли в масове насильство з великою кількістю загиблих.

Щоб придушити бунт уряд увів у Квебек 1200 солдатів. 1 квітня бунтівники почали стріляти по військових, і ті отримали наказ відкрити вогонь у відповідь. П’ятеро осіб загинуло, десятки було поранено. Серед солдатів того дня зафіксовано 32 поранених. Загалом за п’ять днів протистояння загинуло більше 150 осіб, а матеріальна шкода сягнула 300 000 доларів.

У підсумку уряд був змушений діяти обережно. Реальна кількість покликаних до війська, які потрапили на фронт, була значно меншою, ніж планувалося. Загалом під призов потрапили 125 000 осіб. Лише 24 132 із них були скеровані на передову.

Канада у Другій світовій

Маючи досвід Першої світової війни, під час Другої світової Канада знову наступила на ті ж самі граблі. У 1939-1944 роках уряд Канади обіцяв уникати відправки призовників за кордон. Експедиційні війська мали формуватися виключно з добровольців. Таких у перші роки війни вистачало з надлишком, через що канадські дивізії були одними з найбільш мотивованих серед усіх військ британсько-американської коаліції.

Тих солдатів, котрі прагнули служити в Канаді та відмовлялися їхати на війну, презирливо називали "зомбі" та всіляко цькували. Ті терпіли зневажливе ставлення. Ба більше, по мірі зростання втрат на фронтах, кількість "зомбі" зростала.

Під час Нормандської кампанії літа 1944 року канадські підрозділи показали не лише високу боєздатність, але й завзяту лють і навіть жорстокість. Проте в боях літа-осені 1944 року канадці зазнали важких втрат. Деякі піхотні підрозділи втратили до половини особового складу. З поповненням для них виникли проблеми. Канада мала вдосталь військових у країні, але добровольців готових вирушити на фронт на поповнення виснажених піхотних і танкових підрозділів було обмаль.

Канадські генерали тиснули на політиків, але прем’єр Маккензі Кінг довго уникав непопулярних рішень. Лише в листопаді 1944 року, коли ситуація вже стала критичною, він погодив скерування на фронт 17 000 призовників. Переважно всі вони були з лав "зомбі".

Масове невдоволення потенційним скеруванням на фронт тих, хто цього не бажав, створило серйозну політичну напругу в країні. Знову відновився конфлікт між англо- і франкомовними регіонами. В армії розпочалося масове дезертирство "зомбі". 24 листопада постала 3-тисячна бригада, дислокована у місті Террас. Вона була укомплектована здебільшого франкомовними канадцями, які не хотіли воювати. Цей заколот не мав серйозних наслідків, і фактично сам припинився через чотири доби, але став чітким сигналом для влади.

Кінг почав усіляко відтерміновувати відправку призовників до Європи. Цьому сприяло те, що виснажені канадські дивізії вивели з передової в тил для відновлення, тому їхні втрати припинилися. Лише в лютому 1945 року Кінг наказав скерувати в Європу близько 13 000 "зомбі". З цієї кількості лише 2463 особи опинилися на передовій лінії. 69 із них загинули.

Фактичний розподіл канадської армії на добровольців і "зомбі" в роки Другої світової війни обернувся низкою кризових процесів у лавах збройних сил. Бойові генерали та офіцери не розуміли уряд, який, на їх думку, занадто багато уваги приділяв настроям населення, коли йшла важка війна, що потребувала постійних вливань людських ресурсів.