Ветерани й Українська Держава

11:01, 20 грудня 2023

інваліди

"Одним із чергових завдань громадянства і уряду єсть організація допомоги скаліченим воякам", — писала українська преса наприкінці 1917 року. Упродовж семи місяців спочатку уряд УНР, а потім — Української Держави спромоглися організувати серйозну підтримку ветеранам Першої світової. Відділ опікування покалічених вояків при Міністерстві народного здоров’я та державного опікування, громадська Всеукраїнська спілка увічних вояків, мільйонні асигнування і програми реабілітації... Але все це перекреслила агресія червоної Росії.

жванко

Любов Жванко

докторка історичних наук

"Мають право опіку тих, кого захищали"

У Великій війні українці змушені були воювати поза своїм бажанням. В австро-угорських арміях налічували до 300 тисяч наших воїнів, а в російській — до 4,5 мільйона. Коли на підросійську територію почали повертатися перші інваліди, постали так звані комувічі — комітети допомоги увічним воякам. Опіку організовували місцеві земські та міські управи й небайдужі діячі. Вони отримували з державної скарбниці невеликі суми, щоб підтримати інвалідів та їхні сім’ї. Після розпаду імперії ветерани залишилися на утриманні місцевого самоврядування.

Один із напрямів їхньої роботи — повернути українців, колишніх військовополонених, яких разом із росіянами привезли з австро-угорських та німецьких таборів. У Росії на них очікував арешт і звинувачення в агітації "відділити Україну від Росії", яку нібито замовили німці. 

ЛІ 03
Колаж Ольги Зерно

Такі випадки трапилися 23 липня та 6 серпня 1917 року, коли 51 українець прибув до Петрограда. На вокзалі їх "віддали озброєному конвою і відвезли до шпиталю у замкнених автомобілях". Перебуваючи в полоні ще недавніх "братів по багнету", українці страшно потерпали. "Систематичне лікування, которого хворі потребують, не вживається. Психічне становище українців-інвалідів у великій мірі пригноблене, завдяки брутальному поводженню, арешту по невідомій причині і цілковитій невиясненості свого становища, що дає волю фантазії включно до уяви навіть про смертну кару", — звітували українські представники: унтер-офіцер Ковтун, прапорщик Губенко, лікар Омельченко та інженер Байздренко. На щастя, цих ветеранів відпустили до України.

21 грудня 1917 року в щоденній газеті "Нова Рада" вийшла стаття "Допомога скаліченим воякам". "Одним із чергових завдань громадянства і уряду єсть організація допомоги скаліченим воякам, але питання про інвалідів в сучасний момент здається ніби відсунуто на задній план, — писав автор Федір Никонюк. — Не кажучи вже про те, що вояки, які втеряли в окопах силу та здоровля, мають право на поміч і опіку тих, кого вони захищали, — сам масштаб потрібної помочі є такий, що необхідно не відкладати і поважно поставитись до цього питання". 

Втілити політику підтримки ветеранів вдалося уже в Українській Державі гетьмана Павла Скоропадського — після того, як українські терени навесні 1918 року очистили від більшовицької навали.

"Увічні вояки" та Гетьманат

Держава визнала своїм обов’язком опікуватися увічними вояками. Cоціальним захистом цієї категорії населення займався відділ опікування покалічених вояків при Міністерстві народного здоров’я та державного опікуванняМНЗ та ДО. Його роботою керував Михайло Ліберман. Відділ організовував лікування, забезпечував протезами, налагоджував загальну освіту та професійне навчання, а також забезпечував трудову та юридичну допомогу. "І юридично, і морально Держава зобов’язана прийняти на себе турботи про тих, хто втратив здібність до праці, захищаючи батьківщину", — таку резолюцію наклав профільний міністр Всеволод Любинський у пояснювальній записці до кошторису Міністерства. 

Одним із партнерів державної програми стала Всеукраїнська спілка увічних вояків, яку очолював штабс-капітан на прізвище Зінов’єв. Вона об’єднала діяльність місцевих комувічів. Ця організація насамперед покладалася на громадську підтримку. "Держава, знаходячись в періоді будівництва, не може взяти на себе цю непосильну роботудопомогу інвалідам. Мета нашого з’їзду — прийти самим собі на допомогу, а гасло подальшої роботи — боротьба союзів за самих себе", — виголосив Зінов’єв на І Всеукраїнському з’їзді комітетів увічних вояків 10–12 липня 1918 року в Києві.

ЛІ-02
Колаж Ольги Зерно

Комувічі функціонували на рівні губерній, повітів, міст і навіть волостей. Отримавши державну фінансову підтримку, вони змогли налагодити результативну діяльність.

Також за Гетьманату вперше з часів війни на теренах колишньої Російської імперії здійснили облік ветеранів. На початок літа 1918 року в Україні було зареєстровано 184 тисячі інвалідів. У Київській губернії — приблизно 70 тисяч, у Харківській та Полтавській — по 40 тисяч, у Чернігівській — до 18 тисяч, у Катеринославській — до 16 тисяч. Про кількість інвалідів на Волині та Поділлі даних не було через відсутність там чіткого механізму реєстрації. 

На підставі аналізування зібраних матеріалів виокремили чотири групи інвалідів. Перша — яких належало лікувати. Друга — ті, кому була необхідна лікарсько-технічна допомога. Третя — частково працездатні інваліди, яких передбачали забезпечити роботою та організувати для них курси. Четверта — інваліди, які потребували юридичної допомоги. Більшість із ветеранів потребувала різнобічної підтримки.

На відділ опікування покалічених вояків при МНЗ та ДО виділили вісім мільйонів карбованців. Завдяки клопотанню відділу ще 100 тисяч отримав Київський крайовий комітет на постачання протезів, понад 600 тисяч карбованців пішло на протезні майстерні, підпорядковані комітету. 

Лікування

Протягом червня-жовтня 1918 року в лікарнях за сприяння держави облаштували приблизно 20 тисяч ліжок. Зокрема міська управа Маріуполя відкрила два шпиталі для інвалідів, хворих на сухоти, а Маріупольське повітове земство — 400 ліжок у сільських лікарнях. Київський травматологічний інститут виділив 300 ліжок у хірургічному, ортопедичному, неврологічному відділеннях. Госпіталь для інвалідів, хворих на сухоти, влаштувало Катеринославське губернське земство, отримавши з державної скарбниці 50 тисяч карбованців. 

У санаторіях та курортах Криму організували оздоровлення інвалідів. У Маріуполі, Сумах, Житомирі, Харкові, Києві, Полтаві та інших містах функціонували притулки для немічних інвалідів.

ЛІ 01
Колаж Ольги Зерно

Багато ветеранів потребували протезування. І пропозиція не завжди задовольняла попит. Наприклад, у Київській губернії запис уже був аж до 1924 року. 

Винятком стала Харківська губернія. Завдяки співпраці губернського земства та губернського комітету допомоги покаліченому вояцтву уже на другу половину травня 1918 року виготовили 2170 протезів. Інваліди одержували протези через місцеві комувічі, які збирали замовлення на їх виготовлення.

Майстерні та курси

Окремим пунктом зазначено організацію трудової допомоги. Відкривали майстерні та фахові курси, щоби інваліди могли заробляти собі на прожиток та опанувати нескладні професії. 

Особливо активно вони працювали на Полтавщині та Харківщині. Протягом червня-вересня 1918 року в Лохвицькому повіті відкрили до півтора десятка майстерень: кравецьку, шорну й шевську. А ще — каретну, бондарну і столярну, які заснували за кошти споживчих товариств. 

На Харківщині влаштували шорну, столярну та кошикову майстерні. У Старобільську почала приймати замовлення чоботарська: розцінки там були наполовину нижчі за міські. При всіх майстернях навчалися учні — діти інвалідів, яких, як і майстрів, утримували за рахунок комувічу.

В умовах безробіття інвалідам було важко застосувати свою довоєнну спеціальність. Органи самоврядування та комувічі організували багато курсів, де вчорашні вояки безкоштовно перекваліфіковувались і здобували нові професії. Це могли бути сільськогосподарські курси, курси рахівників, касирів, розсильних у магазинах та на складах. У листопаді 1918 року Харківський губернський комувіч започаткував школу десятниківнижчого технічного персоналу, у якій інвалідам на час навчання безкоштовно надавали харчі та гуртожиток. 

На Катеринославщині та Полтавщині були курси різьби по дереву, садівництва, городництва, столярної та електротехнічної справ, бджолярства, консервування овочів, гончарства. У багатьох повітових містечках та волостях інвалідів навчали грамоти.

Пільги та пожертви

Окрім цього, земства та спілки інвалідів підшуковували додаткові можливості, щоби поліпшити життя інвалідів. У Харкові 1918 року діяв безкоштовний проїзд у міському транспорті для тих, хто втратив 100 відсотків працездатности. Того ж року Уманське повітове земство для вояків-інвалідів безкоштовно роздавало саджанці. Ольвіопольська міська дума видала інвалідам війни, вдовам та дружинам полонених по дві десятини землі за пільговою ціною. 

Популярним стало збирати пожертви. Особливо так звані кухликові збори, коли гроші вкидали у спеціально опломбовані кухлі. На релігійні свята пожертви збирали в монастирях та церквах. Влаштовували різні масові заходи, кошти від яких передавали на потреби інвалідів війни. 11 травня 1918 року правління комувічу Гадяцького повіту організувало концерт-бал, під час якого зібрали майже 1,5 тисячі карбованців.

Шар-88
Колаж Ольги Зерно

Важливою була адресна допомога. Всеукраїнська спілка увічних вояків частково забезпечувала інвалідів та їхні сім’ї продуктами та промисловими виробами. Цю допомогу надавали в повітових комувічах, а де вони не функціонували — в земських. Лохвицький комувіч Полтавської губернії видав інвалідам товарів на 45 тисяч карбованців. 

Початок окупації

Але вже наприкінці 1918 року ситуація з допомогою різко змінилася. У грудні в результаті антигетьманського повстання Павло Скоропадський зрікся влади. Нова влада —Директорія Української Народної Республіки — мала захистити державу від нового наступу більшовиків. Україна вдруге занурювалася у війну з північним ворогом.

19-річний Валентин Сім’янцев, бунчужний армії УНР, родом із слободи Великий Бурлук Вовчанського повіту, був свідком і учасником тих подій, закарбувавши у пам’яті звірства більшовиків, вчинених наприкінці 1918-го. Через роки в еміграції він написав у спогадах: "Накінець ми дісталися під Новомосковське і взяли те місто. Большевики може навмисне залишили в криміналі страшне свідоцтво своєї жорстокості, — можливо, щоб наганяти жах і тоді, коли їх немає у місті. Тяжко було впізнавати помордованих: поодрізані носи, повиштрикувані очі, порізані, поколені і таких мертвих повний кримінал".

Усе, що робили упродовж семи місяців для організації допомоги увічним воякам міністерські працівники, представники місцевих самоврядувань, спілок і всі небайдужі, перекреслила агресія Росії. Остання, втопивши у червоному терорі власне населення, несла жахіття окупації й українцям.

Схожі матеріали

Koshyts_sharzh.jpg

Пісня в обмін на зброю: як 100 років тому Україна переконувала надати їй військову допомогу

600.jpg

“Через Київ на Львів!”: Галицька армія та визволення столиці України

600.jpg

Розвідник із козацькими вусами

1

Вишивка українських біженців на виставці у Відні 1915 року

5d5bdc66e9f0b.jpg

Іван Кедрин "Берестейський мир"

унр2 800x500

Якою була армія УНР | Віктор Голубко

600.jpg

Великі проблеми навколо великого герба

СЕО_1.jpg

Збруч – межа української ментальності

сео пісні

Не натхнення, а потреба. Пісні Українських січових стрільців