Моя Холодна війна. Галина Пагутяк

У сільському клубі йшли фільми про війну і хроніки перед початком сеансу теж були про війну. І німці були єдиним ворогом, якого ми знали. Направду, мені все це остогидло ще в дитинстві — мілітаризація школи, гадаю, вчителям теж. У лісах можна було надибати снаряди і продірявлені каски, а біля школи була і досі є величезна яма. Казали, що туди впала бомба. Все це було якесь бутафорне, несправжнє. Страху ми не мали зовсім.

Якось сестра приїхала з медучилища і повідомила, що на нас нападуть китайці. Дехто зі старших людей став сушити сухарі, скуповувати сіль. І певно як у тій знаменитій пісні Братів Гадюкіних тримав про запас "сорок пачок "Верховини" і з начосом кальсони". На якийсь момент мені стало страшно, я вийшла надвір і стала думати, що ж тепер буде, якщо справді буде війна. Про те, що мого тата й інших татів мобілізують, я навіть не думала. Але в мене з’явилося почуття, що від війни не втечеш, хіба до лісу. Жодної ненависті до тих китайців, бо я жодного не бачила. Як і до американців, які були так само налякані. Щоправда, нас чесно попереджали, що атомна бомба вб’є так чи інакше, як не вогнем, то ударною хвилею, або радіацією. А в американських школах радили ховатися від неї під столом. Дочка моя, вже студентка, притягла якось американську книжку англійською мовою про те, як американці готували своє населення до Холодної війни, де про це було написано. А кілька років тому в Албанії я надивилася приватних бомбосховищ по саму зав’язку. Оті бункери, що їх змушували будувати простих албанців, були на магнітах на холодильники, а в Джірокастрімісто-музей Албанії, розташований в південній частині країни на схилі гори над річкою Дрин я побувала на екскурсії в елітному бункері для чиновників.

Пригадую, що якогось військового патріотизму в дітей не було, нас уже забембали совєтськими фільмами про Велику Вітчизняну і масовими заходами на 23 лютого чи 9 травня. Я маю на увазі юних галичан, а не їхніх ровесників на східніших теренах. І скільки не накручували в нас страх перед майбутньою війною, маніпуляція не спрацьовувала. Над селом день і ніч літали зграями військові вертольоти, сунули колони танків. Ми вибігали з класу, щоб на них подивитися. Всі люки були задраєні, солдатів не було видно, скидалося на те, що їх там просто не було. Це була не наша війна. Ми не були втягнуті у неї жодним чином, і не сприймали всі ці дефіляди сільськими дорогами як щось таке, що має на меті нас захистити чи заподіяти шкоду. Як і фільми. Дорослі мовчали, як риби. Вони мали що нам розповісти, вони пережили війну дітьми, але не сміли про це говорити. Щодо совєтської пропаганди, то вона схибила, бо не могла намалювати нам портрет ворога. Якісь пузаті дядьки у смугастих циліндрах і з мішком доларів в руці на карикатурах? Та ви що?! Вони були зовсім не страшні.

Єдине, що викликало цікавість — це шпигуни. Позаяк я читала все підряд і багато, а мої друзі не читали взагалі, то я була головним інструктором з питань пошуку шпигунів. "Школа над морем" Олеся Донченка розбурхала нашу фантазію і ми паралельно шукали скарб на горищі нашої школи і шпигунів, що там переховувалися, для нас це була пригода. Зараз я подивилася коли була написана "Школа над морем" і мені стало  недобре — 1937 року. А інший хіт дитячої літератури "Шхуна "Колумб" у 1940-му. Та хай Бог милує від тієї шпигуноманії. У 60-х роках вона знову воскресла, але книжок на цю тему не писали. Пошукам шпигунів настав край після того, як я зі своїм кузеном-шибайголовою цілий день стежили за якимось дядьком, що ошивався біля старої липи, і врешті, коли він вступився, знайшли у дуплі гранчак і порожню пляшку з-під  горілки. Ще ми рили землянку в панському саду і знайшли поруч на смітнику повно медалей і орденів. Когось таки дістала пропаганда, хтось знав правду про війну.

Коли сталася аварія Чорнобиля, то дещо згадалося зі школи й університету, хоч дозиметра нам не дали навіть потримати у руках і я не вміла ним користуватися. Зате добре пам’ятаю правила безпеки. А після 2014-го шкодую, що так і не навчилася стріляти.

Але рубець від Холодної війни я таки отримала. Один із найбільших моїх кошмарів — я втікаю від війни до лісу, намагаюся знайти там укриття. Щоправда, після 24 лютого він мені перестав снитися.