Пафос чи катарсис. Галина Пагутяк

Свіжий приклад — в Албанії тіла розстріляних чи закатованих "ворогів народу" ще у 1980-і роки не віддавали рідним і навіть не ховали у безіменних могилах. Їх просто викидали на поживу хижим звірам. Не знаю, чи були антигони серед дружин, дочок і сестер тих убієнних, бо за викрадення тіл їх  карали на смерть. Як правило, родичів та близьких повідомляли про смерть із запізненням або взагалі залишали в невіданні. 

Енкаведисти у 40-50-х роках привозили тіла бійців УПА на роздоріжжя чи скидали біля крамниць. Для опізнання. Тих, хто наважився опізнати, вважали "ворогами народу" і вивозили в Сибір, якщо вони тільки мовчки плакали. Якщо прокляли б, то була ще суворіша кара. Багато років я не можу забути однієї історії. Як на роздоріжжя в моєму Урожі привезли вбитих трьох рідних братів. Прийшла їхня мати  і …не "опізнала". Моя мама бачила це на власні очі підлітком й завжди повторювала, зітхаючи: "Лежали як молоді дубки". І я все шукаю виправдання тій матері, але, вибачте, не знаходжу.

Недавно знайома кравчиня розповіла мені, що її брата з "Азовсталі" нема ні серед полонених, ні серед мертвих, і ця невизначеність — найстрашніша для родини. Примарна надія — все, що їй можуть запропонувати оточуючі. Від неї не стає легше. Немає катарсису, тобто очищення. Не лише трагедія викликає катарсис, звільнюючи душу від скорботи й відчаю, а й ритуали і всі засоби — візуальні, акустичні. 

Пісня часів Першої світової війни "Пливе кача", яку виконували на похоронах героїв Небесної Сотні, пофарбовані у кольори українського прапора мости, стенди з портретами героїв Небесної Сотні біля сільських церков по всій Україні допомогли багатьом з нас гідно пережити перші місяці війни і окупації. Це тисячолітня практика уникнути неврозів та депресії у тих, хто вижив.

Бачити у війні лише бруд, кров, сморід розкладених трупів — означає вирвати зброю з рук тих, хто її захищає. Це дуже неправильна позиція навіть для тих, хто безпосередньо воює. Так само пророкувати, ніби після війни стане все таким, як було — корупція, нажива, посттравматичні нервові розлади —неправильно і злочинно. Україна вже 100 років виборсується з колоніальної меншовартости, малоросійства, і кожна масакра на цій землі — це крок до її звільнення. Наше військо потребує пафосу і ритуалів, щоб продовжувати виганяти окупантів. Потребує дитячих малюнків, листів, образків, пісень, нових і старих, отих, здавалось би, дрібничок, але вони переконують їх, що вони мають за кого воювати. І що, коли вони загинуть, то їх зустрінуть як героїв, схиляючи коліна вздовж вулиці. Озиратись на ухилянтів і ватників повинні ми, ті, хто перебуває далеко від фронту, щоб не допустити реваншу. Тут не може бути навіть мови про політкоректність чи те, що називають "культурною дипломатією". Від умиротворення агресора і упокорення полегшення не настане.

Класичний приклад, який міг би навести американський психолог Бруно Беттельгайм,  що пережив два гітлерівські концтабори, стосується наших теренів. Улітку 1941 року з Городка біля Львова і Перемишля вийшли дві великі колони в’язнів. Їх супроводжувала невелика кількість енкаведистів, правда, озброєних до зубів. Для в’язнів вони уособлювали Страх, подібний до того, що пережила мати трьох синів, про яку я розповідала раніше. Паралізуючий страх, на який накочувались хвилі панічної атаки, перетворив їх на тіней. Але в якийсь момент в’язні з Городка і в’язні з Перемишля спитали когось із не дуже злих конвоїрів: "Куди нас ведуть?". Перший конвоїр відповів: "На смерть". І колона з Городка кинулася врозтіч, їхній паралізуючий страх було подолано. Принаймні, частина з них вижила, а ті, хто загинув, пізнали почуття катарсису в своєму пориві до свободи. Натомість, інший конвоїр сказав, що в’язнів ведуть на роботу. І колона з Перемишля загинула в Добромилі у страшних муках, бо не мала сили чинити спротив, хоч в’язнів було значно більше, ніж конвоїрів.

Щось схоже відбувається зараз у нашій культурі, яка ніяк не може позбутися імперських конвоїрів, які ведуть її з одного ярма в інше, затицькуючи спроби вирватися на свободу. Вирішення цієї проблеми в тому, щоб самим творцям зазнати катарсису і спонукати до нього інших. Попри мантру: не потрібно патріотичного пафосу, бо його мали наші вороги. Ні, нам потрібен пафос, який опирається на пасіонарність. Кожна нація проходить через це за допомогою мистецтва, ритуалів, відновленню історичної пам’яті, яка в народній свідомості може не відповідати точці зору офіційних істориків, що часто називають її "міфом". Ну і що? Все, що допомагає українцям позбутись психотравм і додає їм сили у боротьбі з ворогом, доречне. Антична трагедія виникла на основі міфів, до речі. І я певна, що давні греки не викинули б зі шкільної програми "Гайдамаків" Шевченка, якби мали у своїй літературі такий твір.