Кривавий морок Добромильської Саліни

15:50, 29 червня 2021

1920.jpg

Солі з Добромиля вже ніхто не скуштує, і цього не повинно статись. Бо ця сіль – з кров’ю. У надрах землі Саліни – тисячі трупів жертв сталінського режиму. Щонайменше – три з половиною тисячі.

Ця історія настільки жахлива, що починаєш сумніватися в її реальності. У ній нема нічого, за що міг би зачепитися здоровий глузд 

galyna-pagutiak.jpg

Галина Пагутяк

письменниця, лавреатка Шевченківської премії з літератури

Вижив лише один

…Колона в’язнів Перемишльської тюрми розтягнулась на 1200 метрів. На чолі й наприкінці валки їхали тачанки з кулеметами, по боках – кінна охорона. Колона звернула в село Ляцко й увійшла на територію Добромильського сільзаводу.

Невільників розділили за статтю. Жінок загнали в костел, а чоловіків повели в сад, який по периметру охороняли кулеметники, – до четвертої шахти. Сіль тут добували ще з XIII століття, промисел переходив із рук у руки, викопали чотири шахти, збудували адміністративний будинок з вежею, годинником і залізними сходами. Вода, яку накачували в шурф, розмивала соляний ґрунт. А потім ропу виварювали. За сіллю приїжджали купці навіть із Сілезії та Угорщини.

Жінок мордували в костелі. Їх били молотами, якими утрамбовують сіль. Економили набої для Червоної армії. У молоти ще були забиті цвяхи. Чоловіків розстрілювали в саду. Добивали молотами. Ще живих волокли до четвертої шахти і скидали у соляну ропу. Щоб не було чути крику, заводили двигуни вантажівок. То були не просто вбивства, а садистські розправи. 

Набивши шахту до верху, "визволителі" накрили її хмизом і втекли на схід. Один місцевий хлопець на прізвище Мацьо виліз по трупах і врятувався. Лише один.

7.jpg
Ексгумація в Добромилі наприкінці червня – початку липня 1941 року
1.jpg
Витягування жертв НКВС з соляних шахт в Добромилі (урочище Саліна)
6.jpg
Фото: dobromyl.org
5.jpg
Тіла політичних в‘язнів витягували місцеві євреї

Дорога, яка не веде до храму

26 червня 1941 року прийшли німецькі солдати. У саду стояв страшенний сморід. Відкрили шахту й на самому верху побачили труп молодої жінки, а біля неї – піврічне немовля. Наступного дня зігнали добромильських євреїв витягати трупи. Тіла вже майже розклалися. Вийняли рештки до глибини шести метрів, далі не стали. Останки поховали у братській могилі в лісі. Після цього євреїв розстріляли й кинули у другу шахту.

По війні на території Саліни діяв дитячий туберкульозний санаторій. У часи Незалежности цей шмат прихопив хтось із "донецьких", хотів зробити відпочинковий комплекс. Дехто з місцевих патріотів казав: це чудове місце для рекреації, чому б і ні – цілющі джерела, ліс, гори?..

Одного року на роковини розстрілів я приїхала в Добромиль і пройшла відтинок шляху через село Ляцко, тепер Солянуватку. Вікна хат виходили на дорогу. Я почувалась так, ніби мене ведуть під конвоєм. Було страшно – а потім я наче впала у транс. Замість того, щоб увійти через браму, я автоматично повернула праворуч і пішла вздовж огорожі. Потім мені сказали, що колона не заходила через ворота, а обійшла її. Я стояла в темному вогкому лісі й мені здавалось, що земля піді мною ворушиться. З одного боку була висока братська могила, а з іншого – замурована друга шахта, куди вкинули убитих євреїв. Звідти вела дорога вниз у чудовий старий сад, посеред якого стояла четверта шахта. А далі вздовж алеї охоронці косили траву:

– Та-во, в неділю прийдуть люди на молебень, треба скосити. Але нема такого дня, аби хтось не приїхав. З Польщі, навіть з Голландії.

Уздовж алеї тягнувся ряд мурованих будинків, занедбаних, але досить міцних. Наприкінці мав бути костел. Але його розібрали вже після війни. Дорога, яка не веде до храму, нікуди не веде. Вона вперлася у якісь безпросвітні понурі хащі.

3.jpg
Фото: Катерина Москалюк

Легенди Саліни

А тепер – деталі, вихоплені зі свідчень людей, чутки, врешті, легенди. Їх я чула від різних осіб. Велику кількість спогадів зібрала нині вже покійна Марія Прокопець. Пані Марія довгий час була єдиним воїном у битві за відновлення історичної пам’яті про злочин у Добромильській Саліні.

"Перед самою масакрою, коли колона ще не прибула на Саліну, робітників сільзаводу покликали нібито отримувати зарплату. Працювали тут люди з довколишніх сіл, а деякі навіть мешкали. Люди відчули щось недобре, і більшість з них не пішла. А ті, що пішли, були вбиті як свідки приготувань до страт. Ще вчора вони працювали жупниками, сортувальниками, вантажниками на комуністичному підприємстві, а сьогодні їх заманили у пастку, щоб убити. Усіх, хто мешкав на території заводу, мали вбити, але не встигли. Багато хто переховувався у лісі. Робітників катували і вбивали в конторі, куди вони прийшли за грошима. Стіни і стеля були залиті кров’ю".

"У колоні було 30 дітей з перемишльського сиротинця, можливо, діти “ворогів народу”.

"Якщо енкаведисти бачили когось, хто став мимоволі свідком пересування колони з Перемишля, вони забирали його і приєднували до в’язнів".

"Мешканцям села Ляцко заборонили виглядати з вікон. Вони вилазили на стрих, виймали одну дахівку й так дивились".

"Одна жінка впізнала свого сина серед жертв Саліни по червоних черевиках".

"У костелі над престолом знайшли тіло розіп’ятої людини".

"Серед катів була жінка. Це вона била того хлопця, який дивом врятувався. Молотом, для трамбування солі. Він переліз потім через колючий дріт і розпоров собі живіт. Очевидці пам’ятають його цілком сивим із раною на голові, що ніяк не загоювалась".

"Директор сільзаводу, який заманював робітників перед стратою, потім став директором хлібзаводу в місті Долина".

"Після втечі екзекуторів, крім гори трупів, знайшли повно свіжоспеченого хліба в заводській пекарні, і в діжах кисло тісто. Коли мордували людей, тут пекли хліб".

2.jpg
Труп в соляній шахті, Добромиль (Саліна)
9.jpg
Сцена з погрому над євреями, Добромиль
11.jpg
Словацькі солдати спостерігають за євреями, що витягують тіла замордованих, 8 липня 1941 року Фото: dobromyl.org

У мене виникає стійка асоціація із романом Маркеса "Сто років самотності", із тим епізодом, у якому розстріляли три тисячі страйкарів і їхні тіла вивезли потягом. Чи можливо, щоб таке сталося? Очевидцю з Макондо ніхто не вірив. Йому врешті й самому почало здаватися, що то був жахливий сон. Нині такими ж нереальними здаються тіла українських патріотів, укинуті в шахти Донбасу, закопані потай у посадках Луганщини. Про це не говорять. Немає офіційних доказів? Немає бажання? Чи не вільно?

Історія масакри у Саліні не стала і, можливо, ніколи не стане предметом розгляду нового Нюрнберзького процесу, на якому судили би комуністів за злочини проти людства. Бо й самого суду не буде. Коли я написала статтю і опублікувала її на сайті кілька років тому, мені закидали: "Докажитє! Ви всьо врьоте!". Так само заперечують Голокост і Голодомор – "докажитє!". Скільки б доказів не було – їм усе мало. 

Я не раз писала про масові вбивства в Саліні, майже кілька років поспіль нагадуючи наприкінці червня живим українцям, що цей злочин повинен набути широкого розголосу. Що потрібні врешті наукові дослідження наших істориків, фільми. Що цю жахливу історію необхідно, хай йому грець, популяризувати серед мас, бо вона досі тримається на ентузіастах! Якщо хтось захоче вкласти гроші в майбутню рекреаційну зону, то жодна місцева влада не встоїть перед великими грошима. Потрібен спротив суспільства. І лише цього разу я зрозуміла, що ніколи не торкалася однієї теми, пов’язаної з Саліною, – спротиву. Жертви не опирались – вони були паралізовані страхом. Той страх відчула я, коли йшла сама через село Солянуватку.

6.jpg
Меморіал на місці трагедії
4.jpg
Фото: Катерина Москалюк

Посттравма і спротив

Свідки, що їх опитувала Марія Прокопець, 1941-го були дітьми або зовсім юними. Коли в нас зі шкільних програм вилучають українську класику, щоб "не травмувати дитячу психіку", – діти з окупованих територій уже знають, що таке ховатися в підвалах від обстрілів, що таке бути біженцями і що таке, коли одного дня твою старшу сестру забирають для розваги "ополченцев" і ти ніколи її не побачиш. У XXI столітті, на піку глобальної поінформованости, світ знає лише те, що йому вирішили показати. А діти надто чутливі до несправедливости і вони не стануть брехати.

"В саду, коло молодої черешні, лежала купа одягу. Різного. Сорочки, сподні, блюзки – і то всьо в крові. Трохи нижче у ямі – мертві люди, накладені горою. Ми в жаху заціпеніли. Хтось пішов подивитися до костелу, і звідтам почувся нелюдський крик. Люди кинулися туди, я за ними, а там… там на стіні розіп’ята людина…Розіп’яли, як Ісуса Христа"

(Євгенія, 1927 р. н., місто Добромиль, вулиця Салінарна. Запис Марії Прокопець).

"Вся шахта була закидана людськими тілами. Зверху лежала молода жінка. Відрізані груди… Розпорений живіт… Страшно побита голова. Біля неї дитина, десь піврічного віку. Слідів побоїв на дитині не було, видно, засипали живою […] Я поволі, взад-взад відходив від того страшного місця. Потім кинувся бігти. Впав перед порогом своєї домівки і в страшній істериці качався по землі". 

(Йосип Мешкало, 1931 р. н., проживав зі своєю мамою на території сільзаводу. Запис Марії Прокопець).

Обидва свідчення записано у 1990-х. Тепер уже нікого спитати – живих свідків практично не залишилось. Пані Марія у травні того ж року померла. Вона була мужньою жінкою, бо в ті часи все ще могло повернутися знову, і почався б новий виток комуністичного терору.

Величезна маса людей прийшла на похорон жертв Саліни. Місцеві жителі возили тачками глину й насипали високу могилу, яку увінчали хрестом із табличкою. Дівчата по хатах плели жалобні вінки з читинняЯлинове гілля. – Ред.. Прибуло кілька священників, яким вдалося зберегти життя у роки окупації. Якщо "перших москалів" чекали з цікавістю, думаючи, що гірше, ніж було, не буде, то після зачисток 1941-го думка про їхнє повернення викликала жах. Чимало людей божеволіли, вчиняли самогубства. До речі, тему психічних розладів воєнних років наші історики так і не дослідили.

Після серпня 1944 року все почалося знову. Активні енергійні люди взяли зброю до рук. Діти, які бачили злочини комуністичного режиму, виросли й самі стали боротися проти нього. Спершу освободителі викинули хрест із братської могили. Хтось його встановлював знову. Так було кілька разів, доки хрест не спалили, а могилу не зрівняли із землею. Проте люди не забували цього місця, приходили потай. Одного разу над лісом у Саліні вивісили синьо-жовтий прапор, розповів мені Василь Деркач, підприємець із Княжполя, який власним коштом відновлює повстанські могили. Колись Василів батько вчинив дуже мудро. Щоразу, коли вони зі сином проходили повз безіменну повстанську могилу, гримав на нього: "Не дивись туди!". То був найкращий спосіб привернути хлопцеву увагу.

8.jpg
Святкування звільнення від більшовизму в Добромилі, 6 липня 1941 року
10.jpg
Могила у лісі, де перепоховано тіла, витягнені з шахти. Липень 1941 рік Фото: dobromyl.org

Щороку в останню неділю червня біля колишньої тюрми, у якій у 1939–1941 роках було закатовано тисячі політв’язнів, збираються люди і йдуть процесією на Саліну на поминальну службу й мітинг-реквієм. Щороку їх стає менше. 

В один із перших років я приїхала сама, і, коли підіймалася стежкою до лісу, там загримів хор: "Боже великий, єдиний…". Падав дощ, було темно, на обрамленні замурованої другої штольні горіли лампадки. У 1970-х молодь, яка була в санаторії, розчистила хащі й поставила хрест на місці розрівняної могили. Його знову викинули. Не всі люди мовчали до 1990-х років. Не всі дожили до того часу, коли можна було нарешті заговорити про злочини комуністичного режиму й заспівати Гімн України та повстанські пісні. Пропорція рабів і вільних в суспільстві незмінна, важливо, до кого з них переходять важелі влади.

Кілька років тому вкрали металеві сходи з контори Саліни. Місцеві селяни розбирають на цеглу будинки, де під шаром тиньку в’їлася кров. Попереду – битва за землю, яку українцям знову доведеться відстоювати, аби не лягти в ту землю дочасно й не стати вигнанцями.

Найсильніший опір буде там, де пролито найбільше невинної крови.

Схожі матеріали

600.jpg

Саліна: територія страху

Вбивство в тюрмі на Лонцького

“Кривавий червень” 1941-го: радянські розстріли у Західній Україні

Untitled-2.jpg

Особовий склад тюремного відділення НКВС у Львівській області. Березень 1941.

demjaniv-laz (60).jpg

Урочище Дем’янів Лаз: пів тисячі жертв

Мирогоща_ред.jpg

"Нам не жити": розстріли українських в’язнів у Дубні

1100х400_розстріли_2.jpg

Кривавий червень. Масові розстріли у тюрмах НКВС

9.jpg

У самбірській тюрмі. Спогади в'язня, котрий вижив у червні 1941 року

800x500 obkladunka Kogut.jpg

Що (не) приховують архіви КДБ? | Андрій Когут