Катівня, яка стала музеєм. Історія "Тюрми на Лонцького"

Казарми для жандармерії

Року 1889 на розі вулиці Коперника та Леона Сапеґисучасна вулиця Бандери почали зводити будинок для австро-угорської жандармерії. 

Споруду у неоренесансному стилі спроєктував архітектор Юзеф Каетан Яновський. До Галичини його занесла непроста доля. Уродженець тоді підросійської Варшави долучився до польського Січневого повстання 1863—1864 років, під час якого був державним секретарем та очільником відділу у Національному уряді, а також близьким соратником диктатора Ромуальда Траугутта. 

<p>Юзеф Каетан Яновський (1832&ndash;1914)</p>

Після розгрому повстання російською армією Яновському вдалося уникнути арешту та втекти спочатку до Дрездена, а пізніше — до Парижа. Там він належав до Союзу польської еміграції, працював у тамтешній Комісії з питань державного боргу, а з 1865-го отримав посаду керівника робіт Компанії західних залізниць. Через чотири роки він став головним архітектором спілки, що будувала канал Рона—Середземне море.

Вперше Яновський приїхав до Львова 1871 року, але ненадовго — на державну службу архітектора йому влаштуватися не вдалося. Наступні три роки від провів на піднімецькій Великопольщі і вдруге повернувся до столиці Галичини 1874 року, втікаючи від переслідування німецької поліції. 

Ця спроба виявилася успішнішою — від 1877-го архітектор став членом Політехнічного товариства у Львові, невдовзі увійшов до його правління, а через два роки  став співдиректором ще й Промислового товариства. З 1881-го отримав австро-угорське громадянство. 

Водночас обіймав посаду доцента Львівської політехніки. До початку 1890-х років встиг реалізувати низку архітектурних проєктів у Львові: будівля жіночої школи святого Антонія та шпиталю святої Софії на Личакові та два неоренесансні житлові будинки № 5 та 7 на вулиці Кляйнівськійтепер вулиця Каменярів.

У 1890 році посатал споруда касарніказарма, будинок для війська. Великий корпус розмірами 72 на 24 метри розташовувався по периметру ділянки, утворюючи замкнену композицію з великим внутрішнім двором. 

На кожному поверсі було передбачено до 80 робочих приміщень різних розмірів. Прикметно, що такий великий будинок, який займав майже цілий квартал, мав лише один головний вхід зі сторони вулиці Сапеґитепер вулиця Степана Бандери і один в’їзд до внутрішнього двору. Натомість зсередини спроєктували вісім виходів у двір з численних сходових кліток, біля яких розташували санвузли та службові приміщення.

Робочі кімнати послідовно розташовані між трьома рядами поперечних несучих стін. Коридори не були передбачені, оскільки цього не дозволяли умови освітлення. На першому поверсі, у тильному крилі корпусу, запланували приміщення для стаєнь, що мали вихід у внутрішній двір та на вулицю. Фасади оформили лаконічно. Єдиним пластичним акцентом став високий шпилястий дах на куті будівлі.

Від поліції до катівні

Після встановлення у Львові польської влади у 1918 році у споруді розташували Головне управління польської поліції Львівського воєводства. 

<p>Німецькі військові у дворі в'язниці на Лонцького</p>

У 1918—1920 роках до цього комплексу зі сторони вулиці Еліяша Лонцькогопольський генерал, командувач гарнізону Львова під час облоги міста 1672 року (тепер вулиця Ірини Калинець) добудували ще одну споруду — із в’язничними камерами для арештованих.

Там також розмістили VI міський комісаріат поліції Львова. У 1935 році в споруду перевели слідчий відділ поліції, в’язницю стали використовувати як слідчий ізолятор. Водночас тут працював й IV відділ (спецвідділ) Головної комендатури державної поліції, завданням якого було переслідування та придушення виступів проти польської влади. Відділ активно боровся проти підпільних Організації українських націоналістів та Комуністичної партії Західної України, тож у міжвоєнний період до тюрми потрапляли переважно політичні в’язні. Під час Львівського процесу 1936 року тут утримували Степана Бандеру, Ярослава Стецька, Микола Лебедя. 

З приходом до краю радянської влади з вересня 1939 року головний корпус зі сторони вулиці Сапеґи займало обласне управління НКВС, а в’язничну частину перетворили на Львівську тюрму НКВС № 1, розраховану на 1500 осіб. Її швидко заповнили політичними в’язнями, серед яких було чимало видатних галицьких діячів, зокрема й колишній голова уряду ЗУНР Кость Левицький.

Іван Німчук, головний редактор газети "Діло" та один із перших в’язнів цієї радянської тюрми, так згадував тамтешній побут: "Я пройшов під конвоєм коридором, потім подвір’ям і опинився в невеличкій кімнаті на партері недавньої польської (перехідної) тюрми… Мене попровадили невеликим коридором і сходами на другий поверх, отворили одну з келій і пхнули до середини. Так я опинився в камері ч. 5. Я побачив, що вона заповнена людьми вщерть. За Австрії чи за Польщі в ній було місце на 4—5 осіб, а тепер було всіх 14. Видно, що большевицька тайна поліція (НКВД) працювала інтенсивно в чужому для неї місті від першого дня і заповнювала переважно Богу духа винними арештантами всі львівські в’язниці не то до останнього місця, а перевантажувала їх до неможливости так, що нещасні люди в переповнених келіях відразу просто дусилися".

Впродовж декількох днів після нападу Третього Рейху на СРСР 22 червня 1941 року працівники НКВС розстріляли за різними підрахунками від 1000 до 1700 осіб згідно зі свідченнями начальника тюремного відділу НКВС по Львівській області лейтенанта Лермана, 924 особ.

"Письмо не в силі зобразити тих страхіть і тортури, що їх перетерпіли загинувші тисячі жертв большевицького терору у львівських тюрмах… У тюрмі при вул. Сапіги й Лонцького знайдено в камерах кількасот постріляних змаскарованих мужчин, жінок і дітей… Теж знайдено на подвір’ї тюрми закопані свіжі трупи", — писали про ці трагічні дні у Львові "Українські щоденні вісті" в липні 1941 року.

<p>Жертви розстрілів у дворі тюрми, 1941 рік</p>

Під час нацистської окупації міста у 1941—1944 роках споруду використовували як слідчу в’язницю гестапо, а також тут розмістили айнзац-групи СД. 30 грудня 1942-го до в’язниці потрапив о. Омелян Ковч, де здійснював душпастирську діяльність серед арештантів. У серпні 1943-го зі Львова його перевели в концтабір Майданек, де він загинув менш ніж за рік. 

Не змінив свого "професійного профілю" комплекс споруд і з відновленням другої більшовицької окупації у липні 1944 року. З того часу там діяв слідчий відділ і слідчий ізолятор радянських держбезпекових органів поруч із міським управлінням міліції. Одними з перших в’язнів цього періоду стали командири Армії Крайової, які безуспішно планували здійснити у краї акцію "Буря" — проти нацистських військ, що відступали перед наближенням Червоної армії, щоб задекларувати воєнно та політично приналежність західноукраїнських земель до Польщі.

Більшість в’язнів "тюрми на Лонцького" у повоєнний час — представники опозиційних до радянської влади українських кіл як духовних, так і воєнно-політичних репрезентантів ОУН та УПА, дисидентського руху. 

У ніч з 10 на 11 квітня 1945-го після арешту до тюрми потрапив Йосиф Сліпий. 14 жовтня 1949 року у стінах в’язниці завершив свій земний шлях священномученик Роман Лиско, який потрапив сюди лише місяць до цього. У різний час тут під слідством перебували Дарія Гусяк, Юрій Шухевич, В’ячеслав Чорновіл, брати Горині, подружжя Калинців і багато інших борців за незалежність України.

Музей-меморіал

З відновленням української Незалежности у 1990-х роках слідчий ізолятор перейшов "у спадок" до Служби безпеки України. Водночас у головному корпусі зі сторони вулиці Бандери залишилося Львівське міське управління міліціїтепер — поліції, а також тут розмістили архів СБУ.

З червня 2009-го в частині приміщень колишньої тюрми почав працювати музей-меморіал жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького", який з грудня цього ж року набув статусу національного. 

Розпорядженням Кабінету міністрів України від 10 жовтня 2011 року музей передали від Служби безпеки України до сфери управління Міністерства культури України.