“Ой, надіну я сережки і добре намисто”. Що прикраси могли розповісти про українок

15:39, 31 жовтня 2021

Без назви-1.jpg

"Намисто — не тісто, в печі не спечеш", — каже українське прислів’я. Віддавна прикраси були важливим атрибутом жіночого строю. Вони не тільки збагачували образ красуні, але й, як вірили, оберігали від вроків та нещасть. Чи в будні, чи на свята дівчата й молодиці обов’язково носили намиста. Розірвати чи загубити його — означало накликати біду. Крім того, такі прикраси коштували цілого статку. Тому українки дуже берегли намиста та передавали їх у спадок.

popeliukr.jpg

Роксолана Попелюк

історикиня

"У доброму намистечку в садочку гуляє"

11357216_412147345631363_1820395071366816026_o.jpg

Княгиня (наречена) з с. Нижній Вербіж Коломийського п-ту Станіславівського в-ва, 1910-1920-ті рр.

Особистий архів Івана Лудчака

Традиція носити нашийні прикраси на теренах сучасної України — дуже давня. А в писемних джерелах вона зафіксована, починаючи з Х століття. Давні назви "бисеръ" і "бисьръ" виводять від тюркського слова, що означає "штучні перли". 

Перші нашийні прикраси виготовляли з кісточок фруктів, зерен, ягід. Згодом їх замінили камінні, металеві та скляні намистинки. Пізніше намисто почали виготовляти із коштовних природних матеріалів. В Україні особливо цінували прикраси з гранату, який видобували на Закарпатті й Поділлі. Бурштин був популярним на Поліссі. А на півдні й Лівобережжі — перли. Шанували ще й баламути, перекручене від "перламутр": намиста з цих жовтуватих намистин були поширені на Східному Поділлі. Та все ж українки найбільше полюбляли  вироби з корала. 

Прикраси, крім еститичної, виконували ще й захисну та інформативну функції. Вийти без намиста в люди — означало вийти без захисту. У будні при роботі дівчата одягали небагато намиста, боячись, що нитка розірветься і не тільки пропаде намисто, а й трапиться якесь лихо.

Оберегові та ритуальні прикраси носили лише на тілі. А все, що носили поверх одягу, свідчило про достаток господині. Наприклад, що більша кількість намистин та рядів, то заможніш власниця.

42321805_973160752863350_7062820413985783808_n.jpg

Дівчата зі с. Нем’яч “на бараках” під час евакуації прифронтової лінії в роки Першої світової війни, Чехія, бл. 1917 р.

Архів проєкту "Локальна історія"

"Питається богацький син, чи маю коралі"


Використання коралових прикрас відоме ще з часів Шумерської цивілізації. Пізніше їх носили фараони й жерці Давнього Єгипту, а відтак  — еліта Греції та Риму. Саме слово "корал" походить із грецької мови, потім воно перейшло в латину – corallium і так дійшло до наших днів.

В Україні побутують різні локальні назви цього виробу. Наприклад, "горалі" —- у бойків, "сніп" — у гуцулів, "гуралі" й "жаралі" — на Львівщині, "каралі" — в Таврії та Бессарабії. Справжні коралі називали "добрим намистом", а штучні — дурним, неправдивим. Корали для намиста привозили із Середземного та Червоного морів. Такі прикраси могли придбати собі лише заможні жінки.

Коралі були різними за якістю, розміром, обробленням та кольором. Найціннішим вважали червоне коралове намисто, яке, як вірили, мало магічні властивості. Якщо намистини були яскравими, то це свідчило про здоров’я їхньої власниці, тьмяні попереджали про хворобу.

Намистини нанизували на шовковий шнурок: більші — посередині, менші — по краях. Дорогі коралі обробляли у вигляді овалів чи барилець. А дешевші — у формі трубочок, його ще називали "колюче намисто". Шнурки утворювали разки. А кількість разків могла бути від 1 до 25.

Також існували усталені правила носіння коралів. Зокрема в часі жалоби чи посту червоні коралі змінювали на молочне або прозоре намисто. Після 30 років жінка частіше відмовлялась від носіння намиста. Жінки поважного віку якщо й носили намисто, то в незначній кількості й темного кольору. 

0129__Pechenizhyn_Vasyl' Havryshchuk.jpg

Параска Яківчук на показі весільного одягу на вечорі народної ноші, м. Печеніжин Коломийського п-ту Станіславівського в-ва, 1930-ті рр.

Особистий архів Василя Гаврищука
10003814_415267815319316_1702218638504583299_o.jpg

Зліва направо: Марія Тимінська та Параска Кузенко (в заміжжі Михайлюк), м. Печеніжин Коломийського п-ту Станіславівського в-ва, 1910-1920-і рр.

Особистий архів Василя Гаврищука
12027576_452431908269573_6582896312912265107_n.jpg

Параска Лазарук, с. Молодятин Коломийського п-ту Станіславського в-ва, 1930-ті рр.

Архів проєкту "Локальна історія"

“Блистять, як писані пацьорки”

img063.jpg

Сім'я з Жидачева, Станіславівського в-ва, 1930-тірр.

Особистий архів Марії Егрецької

Популярним серед модниць було намисто з муранського скла, яке привозили з Венеції. Звідти упродовж XV—XVII століть постачали найбільше скляного намиста, а венеційських майстрів вважали найумілішими. Згодом до Галичини почали ввозити намистини із чеських земель поблизу Судетів. Такі прикраси були дорогими: чого тільки вартувало привезти їх в Україну. 

Серед різновидів такого намиста найпопулярнішими були так звані  писані пацьорки. Це кульки діаметром 9—16 мм, які вручну розмальовували  емаллю різних кольорів й інкрустували золотом. Одними з найпопулярніших були чорні намистини з білими крапками.

Чи не для кожної барви таких пацьорок була своя назва: червоні  — "вишеньки" або "рогачки", білі – "женьчуги" або "мішурки", жовті — "кукурудза", сріблясті чи золотаві – "блескавки", різнокольорові — "бодзики" та "склянчини". Жінки й дівчата з українських сіл могли придбати такі прикраси на ярмарках або ж у міських крамницях.

Наприкінці ХІХ сторіччя з’явились прикраси з дутого скла. Вони були в рази дешевші за муранські чи чеські, тому й доступні більшості. Схожі на ялинкові прикраси намиста називали по-різному: "лускавки", "світлячки", "бранзолети" тощо.

Із появою масового виробництва бісеру в Чехії прикраси з цього матеріалу стали дешевшими. Упродовж ХІХ — у першій половині XX століття вони набули особливої популярности. "Бодзик" — це гердан з бісеру, який буковинські дівчата носили на шиї, а хлопці — на капелюхах. "Водянки" — блискучі намиста на Закарпатті. "Кризи" — широкі прикраси-коміри з бісеру, поширені на Лемківщині. "Ліци" — прикраси з різноколірного бісеру на Львівщині. "Мережки" — ажурні бісерні прикраси на Подніпров’ї. 

Форма, орнамент та кольористика виробу несли важливу інформацію. Як і за взорами вишитої сорочки, так і за прикрасою з бісеру можна було визначити, з якої саме місцевости походить її власниця. Також прикраса мала оберегову та обрядову функцію, наприклад, її використовували під час весільного дійства. За свідченням мистецтвознавиці Олени Федорчук, на Сколівщині наречена одягала прикрасу з бісеру, поверх якої зав’язували хустину. Це знаменувало перехід у новий соціальний статус. Також бісер використовували і для оздоблення одягу, а не тільки для створення прикрас. 

Stoyaniv_Mariya Parakhin_004_new.jpg

Марія Крако (у заміжжі Парахін), м-ко Стоянів Радехівського п-ту Тернопільського в-ва, поч. 1930-х рр.

Особистий архів Марії Парахін
12079572_452431694936261_4652864938596389814_n.jpg

Дівчата з с. Лапшин Бережанського п-ту Тернопільського в-ва, 1930-ті рр.

Архів Бережанського краєзнавчого музею
12036912_452431721602925_7746357483924596928_+.jpg

Дівчата з с. Печеніжин Коломийського п-ту Станіславівського в-ва, 1930-ті рр.

Особистий архів Василя Гаврищука
Без назви-1.jpg

Варвара Трухан з племінницею Палагією Волосяник, урочище Звір, с. Либохора Стрийського п-у Станіславівського в-ва, 1918 р.

Особистий архів Маії Харів

"Батько багач, ще й на шиї дукач"

Одними із найдавніших вважають металеві прикраси. За ними теж визначали соціальний статус власниці: багаті жінки носили золоті аксесуари, купецькі доньки — срібні, міщанки — олов’яні, а селянки задовольнялися міддю і залізом. 

Наприклад, металеві прикраси були поширеними в Карпатах. Гуцульські зґарди — жіночі прикраси із нанизаними у два чи три ряди латунними чи  мідними литими хрестиками. Також це й чоловіча прикраса: носили її на шкіряному ремінці чи шийній гривні (дротику). У давнину, перед тим, як нанизати ці хрестики, їх замовляли — надалі намисто вважали потужним оберегом. Проте згодом зґарди втратили свої магічні властивості і їх почали дарувати навіть дітям.

Ще однією гуцульською оздобою був "шелест": прикраса з маленьких круглих дзвіночків, які дзвеніли при ходьбі. Кажуть, за передзвоном такого намиста гуцульські чоловіки легко могли впізнати кохану.

Поширеними були також намиста з монет, які, найімовірніше, перейшли від тюркських народів. Буковинські модниці в давнину одягали прикрасу з назвою "салба" — нагрудний клаптик цупкої тканини, розшитий срібними монетами не менш як у дванадцять рядів. Також побутувало намисто з нанизаних монет. Або ж монети ставили поміж коралових намистин. Такі прикраси були поширеними на Гуцульщині та Покутті. 

Золота, срібна або позолочена прикраса, повішена на стрічці або низці намиста, яку одягали поверх усіх прикрас, має назву "дукач". Головний елемент цієї нагрудної прикраси — медальйон. Його, як правило, доповнювали додатковим ювелірним елементом — бантом чи кантом. Часто для створення дукачів використовували великий австрійський дукат або російський червінець. Більш поширеною ця прикраса була на території Центральної та Східної України, хоча відомі вони й на інших теренах. Зокрема цікавими були волинські дукачі, які через багате оздоблення нагадують мереживну брошку, всередині якої є медальйон.

Загалом українки одягали різноманітні прикраси, часто поєднуючи їх між собою та доповнюючи традиційний одяг. Деякі прикраси були виготовлені власноруч, деякі ж можна було тільки придбати. Однак незалежно від їхнього походження вони популярні й нині.

img176.jpg

Родина Чорних з м. Делятин Надвірнянського п-ту Станіславівського в-ва, 1930-ті рр.

Особистий архів Наталії Лакіш
12036912_452431721602925_7746357483924596928_nп.jpg

Анастасія Люхнич (в заміжжі Українчук), м. Коломия, 1920-ті рр.

Особистий архів Тетяни Савчук
12036912_452431721602925_7746357483924596928_nа.jpg

Родина Чорних з м. Делятин Надвірнянського п-ту Станіславівського в-ва, 1930-ті рр.

Особистий архів Наталії Лакіш

Схожі матеріали

Міфи та українська вишивка | Оксана Косміна

Міфи та українська вишивка | Оксана Косміна

600+_.jpg

Безсоромні jupe culotte

500.jpg

Жіночий костюм північної Буковини

600+-.jpg

Жіночий стрій Сокальщини

600.jpg

Намиста-"лускавки"

600.jpg

Яворівський жіночий стрій

800x500 obkladunka Bilous.jpg

Про заповіти міщан та шляхти | Наталія Білоус

600.jpg

“Жидівки” – особливо сині сорочки Гадяччини

vojaku unr.jpg

Як виглядав однострій козака Армії УНР?