Чотири наративи про Полтаву, які змінять ваш погляд на місто

1903 року в Полтаві відбулися визначні події для подальшого плину культури і мистецтва в Україні: конкурсний розгляд проєктів оформлення головного чола будинку Полтавського земства, відкриття пам’ятника класику української літератури Івану Котляревському і перша виставка робіт художників із різних теренів України.

Першим, хто заявив про архітектурну значущість українського стилю, був енциклопедично освічений мистець, практик і теоретик української культури та мистецтва Опанас Сластьон. Він закликав "перестати жити вічним наслідуванням і запозиченням, а самостійно розвивати природну творчість", акцентував на тому, що "основи будуть старі, але трактування цих основ буде вічно нове". Фаховий виклад історії рідної архітектури й аргументація щодо модерного застосування української орнаментики у сучасному будинку зацікавила і земців, і ширшу громадськість. Завдяки Опанасу Сластьону і неординарному таланту Василя Кричевського у Полтаві з’явився програмний твір новітнього українського будівничого стилю — палац губернського земства. Коли в листопаді 1908 року будинок освятили, то першою відгукнулася відома українська газета "Рада": "Будинок цей має надзвичайно чудовий вигляд і до того — збудований цілком на український зразок".  

Будинок земства в Полтаві відкрив новий напрямок і продовжив той пошук, що його так вдало започаткував 1854 року академік архітектури Євген Червинський у "будинку для гостей" в селі Лебединці Прилуцького повіту на Полтавщині. Від 1903 року українська архітектура впевнено пішла національним шляхом. Об’ємно-просторові, пластичні й декоративні принципи новітньої архітектури набули широкого розголосу та поширення в Україні: від Харкова до Львова, від Чернігова до Одеси, за межами — на Кубані та Дону. Масив споруд у національному стилі сягає понад 500 будинків. Їх зводили за проєктами визначних майстрів українського архітектурного модерну Євгена Сердюка, Василя Кричевського, Івана Левинського, Олександра Лушпинського, Опанаса Сластьона, Віктора Троценка, Сергія Тимошенка, Дмитра Дяченка, Петра Фетисова, Олександра Вербицького та інших.

Будинок земства в Полтаві — програмний твір новітнього українського будівничого стилю. Він витриманий в єдиному стилістичному ключі з використанням традицій народного, культового й фортечного будівництва, народного орнаментального мистецтва. Молодий архітектор — Василь Кричевський — не обтяжений академічними знаннями, а закоханий у рідну архітектурну спадщину, глибоко відчув і дав красу об’ємів, їхніх частин і деталей. Стінні площини всіх фасадів будинку щедро оздоблені майоліковою орнаментацією у вигляді лиштв, смугфризів, вставок, облямівок, окремих композицій чи розеток. Під вправною рукою мистця-архітектора композиції з візерунків зазвучали як органічні частини єдиної продуманої симфонії. Саме органічне, природне й таке безпосереднє сплетіння візерунчастих мотивів, гербів міст, написів рідною мовою, облямування поміж вікнами "квітів у вазонах"від прадавнього мотиву "дерева життя", що нагадують полтавське рушникове шитво.

Архітектор застосував конструктивну систему балок і сволоків традиційних хат, що спираються на чотиригранні звужені вгору колони, вжито арки і склепіння коробового окреслення як ремінісценції мурованого житла козацького часу. Через два роки по закінченню зведення будівлі один із перших українських істориків мистецтва, уславлений вчений-енциклопедист Вадим Щербаківський зазначив, що будинок у Полтаві — "се одна з найоригінальніших будов на Україні". Навіть наш знаменитий історик Михайло Грушевський високо оцінив полтавський шедевр у своїй праці "Ілюстрована історія України"1913 рік. Будинок "виблискує своєю оригінальністю і своєрідністю, так само, як оригінальні українська пісня, музика, література" — так визначив український історик мистецтва Володимир Січинський. Коли харківський художник Сергій Васильківський приїхав подивитися на готову будівлю, він урочисто промовив: "Дім, як грім!".

Відкриття пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві, що відбулося наприкінці серпня 1903 року, стало визначною подією не лише для Полтавщини, а й для всього українського національно-культурного руху. В умовах суворих імперських цензурних обмежень спорудження першого монумента українському поетові на українських землях вимагало тривалих і скоординованих зусиль місцевої інтелігенції, прогресивної частини губернського земства та громадськості.

Важливу роль у медійному супроводі цієї масштабної справи відігравав авторитетний тогочасний часопис "Київська старовина". Журнал регулярно та систематично інформував суспільство про збір благодійних пожертв і надходження коштів на будівництво пам’ятника з різних куточків країни, демонструючи високу солідарність громадян. Логічним підсумком цієї багаторічної кампанії стало оприлюднення у липнево-серпневому номері "Київської старовини" за 1903 рік офіційної "Програми урочистостей відкриття пам’ятника І.П. Котляревському". Сама програма була офіційно ухвалена Полтавською міською думою ще 17 червня 1903 року, що надало запланованим заходам високого офіційного та легітимного статусу.

Організатори святкувань вирішили приурочити відкриття монумента до дня народження засновника нової української літератури. Заходи припали на 30 та 31 серпня 1903 року. Таким чином, усі офіційні урочистості були чітко розраховані на два дні. Регламент проведення свята відзначався строгістю, продуманістю та логікою: кожного дня планувалося провести по три самостійні публічні заходи, що охоплювали релігійно-меморіальну, офіційно-адміністративну та культурно-просвітницьку сфери.

Перший день урочистостей був повністю присвячений меморіальним та офіційним церемоніям, які залучили величезну кількість учасників, офіційних делегацій та гостей міста. Святкування розпочалися рівно о першій годині дня з освячення оновленого пам’ятника безпосередньо на могилі Івана Котляревського. У цій церемонії взяли участь представники місцевої державної адміністрації, вищого духовенства, земського самоврядування, дворянства, а також численні учні та вихованці навчальних закладів Полтави.

Одразу після закінчення панахиди на цвинтарі епіцентр подій перемістився у середмістя Полтави. Тут відбулася ключова історична подія дня — урочисте освячення й офіційне відкриття пам’ятника Івану Котляревському. Цей момент супроводжувався зняттям покривала з бронзового погруддя поета під аплодисменти тисячної публіки.

Завершити насичений перший день планували офіційним урочистим засіданням Міської думи, яке розпочалося ввечері. Структура засідання була чітко регламентованою: спочатку з вітальним словом виступив міський голова Полтави, після чого присутні заслухали докладний звіт про історію спорудження пам’ятника. Далі була виголошена наукова доповідь про життєвий шлях самого Івана Котляревського та художньо-літературне значення його безсмертних творів для української культури. Наостанок планувалося виголошення та зачитування численних привітань, що надійшли на адресу оргкомітету від різноманітних установ, наукових товариств, творчих спілок та конкретних шанованих осіб.

Однак, виголошувати їх  українською дозволили виключно гостям із Галичини та Буковини, оскільки вони були підданими Австро-Угорської імперії і вважалися "іноземцями". Українцям з Наддніпрянщини наказали виступати виключно російською. Коли ж на сцену вийшла делегатка від Чернігівщини (за спогадами, вчителька Ольга Андрієвська) і почала читати вітальну адресу українською мовою, головуючий на засіданні міський голова Полтави Віктор Трегубов почав гучно калатати у дзвіночок, перебиваючи виступ. Він категорично вимагав від промовиці перейти на російську мову, або просто віддати йому написаний текст без зачитування. У залі піднявся неймовірний шум, пролунали вигуки невдоволення. На знак протесту проти такого приниження української мови на святі на честь засновника нової української літератури, відомі українські діячі (серед яких були Микола Міхновський, Ілля Шраг та інші) почали по черзі підходити до президії і мовчки класти на стіл свої папки з привітаннями. Деякі з цих тек виявилися порожніми. Цей інцидент набув величезного розголосу. Замість тихого провінційного свята, російська влада отримала гучну політичну акцію непокори, яка об'єднала українців з різних частин розділеної імперіями країни та увійшла в історію як визначний етап українського національного відродження.

Другий день урочистостей розпочався з літературно-музичного ранку, де Микола Садовський декламував вірш Тараса Шевченка, а хор під керівництвом Миколи Лисенка виконав кантату. Згодом Михайло Старицький зачитав уривки з "Енеїди", а доповненням до його виступу став яскравий показ "туманних картин" за ілюстраціями Порфирія Мартиновича. Обіду для почесних гостей у ресторані "Монголія" надав особливого колориту Панас Мирний, який уклав унікальне тематичне меню з традиційними стравами та загадковими напоями. На завершення офіційної програми того ж вечора у просвітницькому будинку відбувся показ знаменитого спектаклю "Наталка-Полтавка". Продовженням дня стали подальші культурно-мистецькі акції, виставки та неформальні творчі зустрічі українських митців.

Полтавські урочистості серпня 1903 року назавжди увійшли в літопис українського відродження. Попри намагання імперської влади обмежити масштаб свята й заборону виголошувати промови українською мовою для багатьох делегатів, подія продемонструвала дивовижну єдність і зрілість суспільства. На відкриття пам’ятника до Полтави прибули найвидатніші діячі культури того часу: Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Панас Мирний, Микола Лисенко, Василь Стефаник, Борис Грінченко, Михайло Старицький, Христя Алчевська та багато інших. Полтава на кілька днів перетворилася на справжню духовну столицю України. Завдяки чітко розробленій програмі, зафіксованій на сторінках часопису "Київська старовина", відкриття монумента Котляревському перетворилося на всенародний тріумф українського слова.

Я виростав у Полтаві в 70-80-х, у часи найбільшого зросійщення України. Біля керма СРСР стояв старіючий Леонід Брежнєв, а на чолі компартії УРСР — його земляк  Володимир Щербицький. Вихідці з України, обидва зневажали українську мову,  затято боролися з "українським буржуазним націоналізмом" і прагнули перетворити українців на частину "новой исторической общности — советского народа". Батькам дозволили звільняти дітей від вивчення української мови, вчителям  дали надбавки за викладання російської. Українська мова поступово опинилася на задвірках не лише на Сході та Півдні України, але і в столиці республіки — Києві. Але не в Полтаві.

Звичайно, і тут українська мова вже була маргіналізована як "непрестижна" і нерідко доведена до стану жахливого суржика. Але попри це залишалася мовою спілкування більшості полтавців. Ця мова, хоч і поряд з російською, жила на вулицях і базарах, на заводах і в установах і само собою — в домашньому спілкуванні. Малими дітьми ми настільки погано знали російську мову, що могли не розуміти звичайних російських слів.

У 1977-му, коли мені було 5 років і молодий вихователь у формально українському дитсадку запитав: "Дєті, ви уже усталі?", я не міг второпати, що він хоче, і відповів "Та ні, ми й не сідали". Ніколи доти ніхто мене не запитував чи я "устал". Казали "стомився", а частіше "заморився".

І навіть у 80-х, навчаючись у російській школі і спілкуючись уже здебільшого модною російською з однокласниками, я розмовляв лише українською в родині і зі старими друзями. А коли пішов займатися в секцію боксу, наш тренер не лише принципово проводив усі тренування українською, але й відверто кпинив з тих хлопців, які намагалися, як він висловлювався "чтокать і какать". І хоч це не була типова картина для спортивних секцій чи дитячих гуртків, важливість мови розуміли або принаймні відчували багато людей різного роду занять і соціального статусу — від журналістів і вчителів до робітників і службовців.

Це дуже відрізняло Полтаву від сусідніх Сум чи Чернігова, не кажучи вже про Харків, де безроздільно панувала російська.

Можливо, Ви ніколи над цим не замислювалися, але Полтава — єдине велике місто України, в якому українська мова упродовж усієї його історії залишалася мовою більшості населення.

Це стосується і часів Великого князівства Литовського, і Речі Посполитої, і, звичайно, козацької доби. Українська була не лише мовою спілкування у місті, але й мовою діловодства, судочинства й початкової освіти. Дітей у XVI-XVIII століттях навчали грамоті переважно "простою мовою". Тією самою, якою в 1798 році полтавський канцелярист і офіцер царської армії Іван Котляревський написав свою "Енеїду", яка лягла в основу сучасної літературної мови. Твори Котляревського написані практично такою ж мовою, якою ми розмовляємо зараз. І Котляревський, звісно, її не придумав, цією мовою в його часи розмовляла вся Полтава.

Попри всі утиски й обмеження, яких українська мова зазнала у ХІХ і ХХ століттях, вона залишалася мовою більшості полтавців, що засвідчують усі переписи населення від часів Російської імперії до наших днів.

За переписом 1897 року Полтава була єдиним губернським центром в усій імперії, де українська була мовою більшості. Її назвали рідною мовою  56% городян.  Російську ж у місті, яке майже два століття старанно перетворювали на місто Петра І, де "слава русского оружія взошла", попри всі валуєвські циркуляри й емські укази назвали рідною лише 38%.

Для порівняння: у Києві, тоді одній із твердинь російського чорносотенства, українська в 1897 році була рідною лише для 16% (для 54% — російська, для 22% — їдиш, для 9% — польська). Такою ж була частка української мови у Катеринославі. У Харкові вона становила 25%, в Одесі — 9%, у Чернігові — 31%.

Полтава була найбільш україномовним великим містом не лише на підросійських землях, але й в усій Україні (за даними перепису 1900 року в Австро-Угорщині  українська (русинська) була розмовною мовою лише 10% городян у Львові, 17% — у Станіславові й Перемишлі, 20% — у Чернівцях).

Саме з цієї української більшості виростало в ті роки у Полтаві славне "петлюрівське покоління", яке невдовзі запалить вогонь української революції.

Не дивно, що українізація часів Центральної Ради, Гетьманату і Директорії, а пізніше — націонал-комуністів 1920-х, потрапила у Полтаві на добрий ґрунт. Чимало доти російськомовних містян згадали своє коріння і повернулися до мови батьків. А урбанізація і постійний приплив до міста україномовних селян дозволили Полтаві зберегти нашу мову упродовж усього ХХ століття.

І хоча в часи Брежнєва і Щербицького, на які припало моє дитинство, мовна ситуація швидко погіршувалася, цього запасу міцності місту вистачило, щоб дотягнути до нової хвилі національного відродження. Не випадково саме в Полтаві в 1987 році виник очолюваний колишнім політв’язнем Миколою Кульчинським клуб "Рідне слово", який став першим осередком майбутнього Товариства української мови.

Вже в незалежній Україні Полтава до 2022 року залишалася єдиним обласним центром Лівобережжя, де виразно домінувало спілкування українською. За даними соціологічної групи "Рейтинг", у 2015 році спілкувалися українською мовою 47% полтавців (15% — російською, 35% — комбінували обидві мови), в 2017 ця частка зросла до 53%, а в 2024 сягнула рекордних 87%. І тепер це вже не лише мова домашнього спілкування, а і мова влади, освіти, бізнесу і всього публічного життя.

Аби детальніше розповісти цю історію, варто почати з невеличкої прогулянки Полтавою. Простувати від центру вулицею Соборною в бік Білої альтанки, за музичним коледжем звернути направо, вийти на вулицю Воскресенський узвіз і зупинитись перед старим будинком з червоної цегли під номером 3. Він не лише якимось дивом пережив усі лиха останніх ста з лишнім років української історії, а й став місцем, де вперше пролунала ідея, за яку українці борються і сьогодні. 

19 лютого 1900 року в цьому невеличкому будинку було велелюдно — справляли шевченківські роковини. Тут жило подружжя — Олександр та Софія Русові. Він — статистик, вона — педагогиня. Обоє — проактивні громадські діячі без краплі української крові, які настільки повірили в українську ідею, що, без перебільшення, присвятили їй життя. Проукраїнська позиція обійшлась їм у 5 арештів Софії Русової, постійні обшуки та життя на торбах під постійним пильним наглядом російських жандармів. Та де б не опинились Русові, їхній дім стає магнітом для українських діячів та місцевих активістів. Так сталось і в Полтаві, де Русов дістав посаду в статистичному бюро і куди родина переїхала у 1899 році. Тож не дивно, що й роковини Шевченка відзначали у них. 

Серед тих, хто того вечора був у Русових були місцеві українські діячі та гості з Харкова, яких запросив син подружжя Михайло. Михайло Русов вдався під стать своїм батькам: студент Харківського університету, активіст студентської громади та "палкий революціонер", він був висланий до Полтави через свою громадську діяльність. Саме в Полтаві, як згадують сучасники, в Михайла Русова виникла ідея створити першу в історії політичну партію, яка б боролась за українців. Незабаром він став співорганізатором РУП — Революційної української партії, яка почне свою діяльність у Харкові.

<p>Микола Міхновський</p>

 Але справжня зірка цього вечора Микола Міхновський — харківський адвокат (хоча й уродженець Полтавщини) та вже відомий громадський діяч. В будинку Русових він  виголошує промову, що справляє неабияке враження на присутніх. "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір карпатських аж по кавказькі". В цей час українські діячі здебільшого зосереджувались на культурно-просвітницькій роботі, але Міхновський дещо зневажливо називав її "паліятивом". Зараз же в Полтаві пролунала принципово нова ідея: незалежної України та заклик боротись за неї, аж до найрадикальніших засобів. Ба більше, Міхновський, юридично обгрунтував свою ідею і довів, що вона має повне право не бути частиною Російської імперії: "На підставі Переяславської умови з 1654 року між царем Олексієм і Богданом Хмельницьким Україна з’єднувалася з Московщиною, як рівний з рівним. Московські царі тієї умови не подержали й Україна також юридично стала вільною від тієї умови". За кілька місяців цю промову видадуть окремою брошурою під назвою "Самостійна Україна".

Серед тих, хто того дня дуже уважно слухав палку промову Міхновського був молодий семінарист. Йому 20 років, він частий гість в будинку Русових, сьогодні він прийшов сюди з молодшим братом і залишився під великим враженням від почутого. У 38 років він битиметься за самостійну Україну зі зброєю у руках, а згодом стане на її чолі. Це Майбутній голова Директорії Української народної республіки та Головний отаман військ УНР Симон Петлюра.

Один із найвидатніших державників доби Національно-визвольних змагань народився в Полтаві у 1879 році і прожив у цьому місті майже половину свого життя. Через рік після вечора в будинку Русових його з кількома побратимами виженуть з Полтавської духовної семінарії за проукраїнську діяльність. Ще через рік, аби уникнути арешту, він покине рідне місто і поїде на Кубань. Відтоді у Полтаві буде лише кілька разів наїздами. А потім радянська пропаганда зробить все можливе і неможливе аби очорнити ім’я Петлюри і зробити його прізвище, зокрема і в рідному місті, рівноцінним лайці. 

Через два роки подружжя Русових мусило покинути Полтаву. Спершу родину звинуватили у створенні організації, що бореться за "полное отделение Малороссии от Российской империи и образование самостоятельного государства на конфедеративных началах". Олександру Русову було заборонено проживати в Україні і родині доведеться переїхати до Петербургу, де втім вони не полишили ідеї боротись за Україну. У 1917 році Софія Русова увійде до Центральної Ради і працюватиме головою департаменту дошкільної освіти у першому українському міністерстві освіти. Саме міністерство, до слова, очолить теж полтавець — Іван Стешенко. Загалом серед українських урядовців, міністрів та військових командирів доби національно-визвольних змагань буде багато полтавців. Згодом, за більшовицької окупації, дехто з них, зокрема і Стешенко заплатить, за омріяну незалежність життям. 

Полтавський рід Петлюр дав Україні не одного борця за Україну. Молодший брат Симона Олександр, що був у будинку Русових тоді, у березні 1900, згодом воював армії УНР. Племінник Петлюри Степан Скрипник увійшов в історію як патріарх Мстислав — перший Патріарх Київський та всієї України. Він народився в Полтаві у 1898 році. Теж воював за Україну у війську, а після поразки служив послом до польського Сейму та захищав права українців в Польщі. У 1942 році Скрипник прийняв постриг. Був митрополитом УПЦ в Канаді та США. Він мав довге життя і йому, одному з небагатьох, пощастило побачити як у 1991 році здійснилось те, про що говорив Міхновський — як постала така вимріяна незалежність України.