Класики у фраках

письменники в Полтаві
Українські письменники на відкритті пам'ятника Івану Котляревському у Полтаві, 1903 рік Фото: archives.gov.ua

10:36, 31 серпня 2022

Go to next

Лесю Українку посадили по центру. Праворуч від неї, поблискуючи лисиною, по-турецьки склав ноги Михайло Коцюбинський. Дещо зніяковіло поглядаючи в бік фотографа, йому на плече поклав руку Василь Стефаник. Ліворуч від Лесі вусань Гнат Хоткевич підпер рукою підборіддя. Далі втиснувся Володимир Самійленко — з сивою чуприною, але по-молодечому примружений. Місце позаду, біля розписаного у східному стилі тла, зайняли старійшини — Олена Пчілка та Михайло Старицький. Він дещо по-чоловічому закинув руку їй за спину. Вона одну руку поклала на доньчине плече, другою стисла Михайлову руку. 

mandziuk.jpg

Денис Мандзюк

журналіст, випусковий редактор журналу "Локальна історія"

"Жартуючи, казали ми, що коли, боронь Боже, наш поїзд розіб’ється, то надовго припиниться відродження української нації", — згадував поміщик і меценат Євген Чикаленко. Так він описував потяг, що восени 1903 року прямував із Києва до Полтави. У ньому перебувало кілька десятків українських інтелігентів. Всі їхали на урочисту подію — відкриття пам’ятника класику української літератури Іванові Котляревському.

Увіковічити пам’ять земляка запропонував голова тамтешньої міської думи Віктор Трегубов. Мідне погруддя виготовив Леонід Позен. Постамент із барельєфами за мотивами творів Котляревського — Олександр Ширшов. Обидва відмовилися від гонорарів. Кошти на матеріали пожертвували майже сім тисяч осіб, переважно селяни. 

Урочистості розпочалися 12 вересня 1903 року з панахиди на могилі Івана Котляревського. Далі кількатисячна публіка перейшла на Протопопівський бульвар. О 16:00 віцегубернатор Сергій Фонвізін зняв полотно зі скульптури. Оплески тривали 10 хвилин. До постаменту поклали пів сотні вінків.

"Всю місцину, призначену для урочистості, оточувала, ощеплювала — постать біля постаті, кінь біля коня — ланка козаків, якихось кавказьких вояків, черкесів, інгушів чи як там їх звали, — пригадувала Олена Пчілка. — Се були страшні люди! Здавалося, що то навіть не люди, а якісь центаври, постаті, що в їх образі коні й озброєні люди становили одну хижу звірину. Гукни хтось щось непевне, ворухни якось підозрено — і досить одного "мановення руки", одного поклику урядовця — і ті центаври вщент розчавлять тебе своїми кінськими ногами, залізними копитами, закатують своєю зброєю на місці й безуважно зметуть з лиця землі самі останки одважної людини. Блискучі люті очі ворожо зиркали перед собою й на бік у тій щільній ланці. І попри тих центаврів треба було протискатися тому, хто хотів достатися в середину оточеного круга. Хто протиснувся — дивився".

пам'ятник Котляревському

Відкриття пам'ятника Івану Котляревському у Полтаві, 1903 рік

Фото: Полтавський краєзнавчий музей

Увечері в залі просвітницького будинку імені Миколи Гоголя відбулося урочисте засідання. Воно закінчилося скандалом: розпорядники дозволили виголошувати промови українською мовою тільки гостям з підавстрійської Галичини. Піддані російського імператора мусили виступати російською. На знак протесту адвокат Микола Міхновський відмовився від слова. Так само вчинили інші делегати. А Борис Грінченко ще й показово свій виступ подер на клапті.

Наступного ранку в тій же залі влаштували концерт. Виступав хор із 200 співаків під орудою Миколи Лисенка. Микола Садовський прочитав уривок з "Енеїди". Ніби глузуючи з організаторів, обрав той, у якому Еней вчить своїх козаків говорити латиною. На сцену проєктували фотографії та картини про життя і творчість Котляревського. По обіді в ресторані готелю "Магнолія" провели бенкет на 200 осіб. У меню були страви, згадані в "Енеїді": борщ зі шпундрів з буряками, юшка з пиріжками, келебердинська осетрина з підливою, пелюстки до смальцю з сухарями, сахарний горох, різна дичина до соку, заморожена молочна каша з київськими смаженими горіхами та полтавськими пундиками. Із напоїв пропонували медвідики, пунші та анхизову чикалдиху.

Увечері в переповненому міському театрі показували "Наталку Полтавку". Возного грав Іван Карпенко-Карий, Терпилиху — його дружина Софія Тобілевич, Виборного — Марко Кропивницький, Миколу — Микола Садовський. Чекали й на Марію Заньковецьку в ролі Наталки. Через недугу її заступила Любов Ліницька. "Кожне речення, висказане з естради, кожен рядок проголошеного вірша, кожний вислів, де б можна було донюхатися протесту проти уряду — все це викликувало бурю оплесків, — описував мовознавець Василь Сімович. — Пригадую собі, як такими рясними оплесками засипала зала ту частину твору, де автор устами Петра натякає на комедію Шаховського "Козак-стихотворець", а Виборний нарікає на те, що, мовляв, "москаль наколотив гороху з капустою", що "взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зразу краю і не зазнавши звичаїв і повір’я нашого". Здається, що й не чути було репліки Возного про "ізверга Мазепу". Та навряд чи Карпенко-Карий і сказав тоді ці слова".

Насамкінець у Чиновницькому саду та Європейському готелі відбулася вечірка, яка тривала до третьої години ночі. Тими святковими днями у фотографічному закладі Йосифа Хмелевського зробили декілька знімків. На одному з них — 68 учасників свята. На іншому — тільки семеро обраних. Ті, кого незабаром, як і Котляревського, називатимуть класиками української літератури. Серед живих й активних на той момент бракує хіба що трьох Іванів: Франка, Карпенка-Карого та Нечуя-Левицького.

Варто звернути увагу на одяг цих людей. Він — максимально міський. Часи показового народовства відходили в минуле, тоді інтелігенція прагнула показати свою прогресивність. А де ще бути прогресу, як не у великому місті? Тож чоловіки тут — у білих сорочках, чорних фраках і пальтах, із краватками. На Лесиній блузі можна розгледіти вишивку "білим по білому", притаманну Полтавщині. Але сам крій, надто комірець під шию, показує, що це — вбрання не для села. Мереживний костюм Олени Пчілки — так само фабричний. Хіба що на Самійленковому комірі є дрібний вишитий візерунок.

Схожі матеріали

cover_makovej.jpg

Осип Маковей: Як я продавав свої новели

Bez nazwy-2.jpg

Стара хата. Іван Керницький

СЕО_лепкий_1.jpg

Богдан Лепкий: На порозі. Різдвяне оповідання

600.jpg

Андрій Чайковський: Краще смерть, чим неволя

c39dc776ba2418b1ee0a6befb46f861e-1.jpg

Ольга Кобилянська: Час

600.jpg

Уляна Кравченко. Із записок учительки

Untitled-1 (1).jpg

Марко Черемшина: Село потерпає

1prpp.jpeg

Осип Маковей: К.В.Д.

Mychaylo_Semenko (1).jpg

Михайль Семенко. Я палю свій “Кобзар”