Бакота. Місце, якого немає

11:20, 18 лютого 2021

cover_bakota.jpg

Обов’язково побувати в Бакоті – рідко яка добірка найкрасивіших місць України обійдеться без цієї поради. Блогери мовчать про те, що в Бакоті побувати вже ніхто не може.

oslavska.jpg

Світлана Ославська

журналістка

Бакотою називалося давнє поселення в долині Дністра, відоме з літописів XIII століття, центр давнього Пониззя. Ще до середини ХХ століття – містечко, а в другій його половині – невелике село. Майже 40 років це місце затоплене Дністровським водосховищем. Найширшу його частину й називають Бакотською затокою. Затока утворилася на місці долини, де розташовувалася Бакота й сусідні села.

В Бакоті – тобто на пагорбах над водосховищем – красиве і моторошне вловлюєш у об’єктив камери одночасно. Красиве – гладінь води, захід сонця над нею, білі скелі, які нагадують Кримські гори. Моторошне – не щось намацальне, а думка. Ось там, під водою, не так давно існували села. Для багатьох жителів ця долина складала весь знаний, увесь потрібний їм світ. 

2.jpg
Панорама села Стара Ушиця до затоплення Усі фото Старої Ушиці з особистого архіву Василя Юлажея

Ті, хто народилися в цій долині, сьогодні живуть поруч із Дністром або поїхали далеко. Але об’єднує їх те, що побачити місця свого дитинства вони не можуть.

Що відчувають ці люди, дивлячись на воду? Це відчуття я не сформулювала би краще за Тараса Горбняка, уродженця "досить відомої, але не існуючої нині Бакоти", як він сам каже. Горбняк присвятив життя темі зниклого села: пише книжки, водить екскурсії. У одній із книжок він написав, що по-справжньому його зрозуміє тільки той, кого доля завела далеко і хто не може повернутися до місць, де минуло дитинство.

Бакотську долину, тобто затоку, він бачить перед собою. А повернутися не може. Близько і недосяжно. Коли за 30 років після виселення він уперше організував зустріч бакотян, ті плакали й пускали по воді вінки з квітів.

Дивне селище

Рішення будувати ГЕС на Дністрі прийняли в 1960-х роках. До середини 1980-х водосховище затопило 63 села, частково або повністю. Людей переселили в нові селища або вони самі виїхали, хто куди міг чи хотів. Держава обіцяла виселенцям дешеву і безперебійну електроенергію. ГЕС мала постачати воду і до Молдавської РСР. За кілька років Союз розпався.

Бакотяни будували нові хати в сусідніх селах Колодіївка, Гораївка або переселялися до квартир у Старій Ушиці. Це селище нагадує донбаські шахтарські містечка, тільки що териконів на горизонті немає.

3.jpg
Традиційна забудова Старої Ушиці
11.jpg
Повсякдення жителів Старої Ушиці до затоплення

Стару Ушицю будували у 1970-х – 1980-х для людей, які мали переселитися з однойменного містечка над Дністром і сусідніх сіл. Центр старої Старої Ушиці формували костел, синагога, церква, ярмаркова площа. Як і Бакота, це було давнє містечко. У центрі нової Старої Ушиці – порожній постамент від пам’ятника Леніну, будинок культури, двоповерховий магазин. Все велике, ніби збудоване для міста, а не для селища, на якому уривається дорога. Вулиці Старої Ушиці розходяться променями від центральної площі – звісно, це добре видно лише на мапі. Візерунок вулиць нагадує мені щось. Відповідь крутиться в голові, але не встигаю її зловити, бо ось уже назустріч іде жителька Старої Ушиці Валентина Вишемірська. Одразу впадає в око, що виглядає вона по-міському. Жінки тут не носять хусток і капців, а мають зачіски та зручні кросівки. І панами від сонця.

Місто, щоправда, тісно переплетене з селом. Пані Валентина ховає долоні і вибачається: чистила моркву, шкіра пожовтіла, але так поспішала на інтерв’ю, що не встигла відмити.

Говоритимемо на другому поверсі Будинку культури. Велике напівтемне приміщення – це бібліотека. Сідаємо біля вікна, панораму книжок оздоблюють зелені вазони.

Тут наступні дві години Валентина розповідатиме про те, як виселялася з містечка, яке підлягало затопленню. А бібліотекарка сидітиме в стороні за робочим столом і вдаватиме, що їй байдуже, а насправді уважно слухатиме і, може, переживатиме історію Валентини, як свою.

1.jpg
Валентина Вишемірська Фото: Анна Ільченко

"Як ми вийшли нагору..."

– Як почали про ГЕС говорити, заборонили будувати нові хати, – починає Валентина. Вона народилася в Старій Ушиці у 1955 році. У 1959-му її родина перебралася в новозбудовану хату. Хата була плетена, на стовпах – пояснює побіжно, ніби це речі зрозумілі. Це не так, тому їй доводиться зупинити розповідь і пояснити: стовпи були з дерева – це основа для хати, каркас. Стіни – зі змішаної з глиною соломи. З цієї суміші формували валики – "лампачі" або "балабухи" – і складали стіни. Ми не раз почуємо, якими ж теплими були ті глиняні хати, на відміну від цегляних. Але повернімося до історії Валентини.

Її дитинство було позначене неспокоєм і змінами, які мали надійти над Дністром. У долині будувати нові житла заборонили. А на пагорбі, де були поля, почали будувати гаражі. Потім – будинки. Це закладали нову Стару Ушицю.

– Люди думали: виберемося нарешті з тої ями, буде місто, будемо жити у квартирах, – Валентина згадує настрої молодих жителів містечка. Історії про побут на новому місці вона починає словами "як ми вийшли нагору". Яма і гора, низ і верх, мирське і сакральне, "плетені" й цегляні стіни, тісні хати і просторі квартири, пережитки минулого і нове світле майбутнє. У новому селищі мало бути все ліпше.

Валентина навчалася в університеті. Вона повернеться до Старої Ушиці працювати – навчатиме дітей математики вже в новій школі, в новому поселенні. Була студенткою, а потім – мамою з малою дитиною, тому майже не бачила на власні очі, як руйнували хати, як переїздили люди, як вода затоплювала містечко.

Вулиця, де стояла хата Валентини Вишемірської, так і лишилася незатопленою. Але хату все одно зрівняли з землею.

Незатополена хата(1).jpg
Незатоплена хата

"В цій хаті вже ніхто не народився"

У розповідях про переселення з долини найбільше вражає один факт. Людей зобов’язали власноруч зруйнувати свої хати і все господарство зрівняти з землею, вирубати садки. Це називалося зачисткою. Дно майбутнього водосховища мало бути голе-голісіньке. Інакше не виплачували компенсацію в повному розмірі.

З Тарасом Горбняком стоїмо над Бакотською затокою, дивимося на широку воду. Під водою – долина, де існувала Бакота. Спіймати хвилини тиші тут можна тільки рано або на заході сонця. Вдень сюди безперервно прибувають екскурсійні групи, а ближче до вечора з’являються весільні групи з фотографом. Наречені відчайдушно видираються на пагорб, фотограф біжить попереду – треба встигнути зловити захід сонця. Але поки тихо, ми присідаємо на лаву в тіні й говоримо.

Коли виселяли Бакоту – а вода прийшла сюди не одразу, а 1983 року – Тарасові Горбняку було 27. Він пам’ятає, як жителі довго не могли повірити, що долину дійсно покриє вода. Тому, попри попередження влади, які тривали півтора десятиліття, будували нові хати. Вже не було Сталіна, війна минула, нарешті прийшло відчуття безпеки і постійності, а сім’ї були багатодітні. Тому й будували.

7.jpg
Тарас Горбняк був свідком затоплення села. Тоді йому було 27 років.

– А навесні 1973 року зібрали людей і сказали, що тут буде дно водосховища.

Люди не могли уявити, каже Горбняк, що вода підніметься на 38 метрів. У 1940-х вони бачили повінь на Дністрі, коли вода піднялася на вісім метрів. Але Бакота стояла на підвищенні, і село тоді не затопило. Селяни не могли уявити, що людина здатна аж так змінити світ – 38 метрів! Ці люди, тлумачить Горбняк світогляд старшого покоління бакотян, за своє життя в очі не бачили потяга чи літака (хоча військові літаки могли у війну бачити). Будували глиняні хати і світили каганцем. Їхні хати були малі, на дві кімнати, і в цих кімнатках зростало багато дітей.

Саме такий невеликий будинок показує на чорно-білій знимці. Він звично демонструє це фото під час екскурсій. Рідна хата. Каже, не пробачив би собі, якби не сфотографував. Світлина зроблена вже тоді, коли хату почали розбирати. Молодий Тарас виліз на дах і скидав черепицю. Вона в польоті розбивалася. Праворуч у кадр потрапив причеп, на який скидали глину, чи то пак хатні стіни.

– В цій хаті вже ніхто не народився...

Після паузи продовжує. У 1974 році в долині почали працювати оцінювальні комісії. Звучить страшно. Ці комісії вимірювали все, що мала родина: сарай, хлів, курник, дровітню, туалет, звісно ж, хату. Майно оцінювали в середньому в 3 – 3,5 тисячі карбованців. Хто мав гарне господарство, міг отримати й 10 тисяч. Була й умова. Повну суму компенсації держава виплачувала тільки тоді, коли сім’я сама зруйнує хату.

5.jpg
Зачистка селе перед затопленням

Бакотяни не надто поспішали. Може, до останнього сподівалися, що план скасують. Тому на одній із сільських вулиць постійно стояв бульдозер – як нагадування, що зносити хати можуть почати в будь-який момент.

Переселитися було непросто: треба було будувати нове житло, руйнувати старе й ходити при цьому на роботу. Тож на запитання, який був при тім у людей настрій, Горбняк відповідає прямо:

– Не було часу перднути!

Якщо господарства руйнували люди, то дерева й кущі в долині вирубували спеціальні бригади. Коли знищили всю рослинність, бакотяни ще деякий час жили, оточеному голою землею.

Інші бригади робили страшнішу роботу. "Переселяли" цвинтарі. Деякі останки віддавали на перепоховання родичам. Старі могили, за якими вже не було кому доглянути, переносили до нової, спільної могили.

8.jpg
Вид на затоплені села з пагорба над монастирем

 "Де була моя хата, зараз – пляж"

Бакота опинилася під водою повністю. Так само як і сусідні Теремці, Студениця. У Старій Ушиці пішла під воду центральна частина, але на колишніх околицях містечка ще стоять 100-річні хати. Тепер це кілька вуличок на самому березі Дністра. Три хвилини до води, тому влітку тут процвітає те, що місцеві називають "зеленим туризмом". Поруч із 100-літніми хатами виросло кілька нових дачних халупок або замків. Нерівні шматки пластику прибиті до брам і парканів. На них лаконічні написи обіцяють відчуття курорту й відпустки: холодне пиво, домашні багети, катамарани. На березі отаборилися рибалки. На мотузках розвішана таранька. Скрізь сміття і чорна глина.

Валентина Вишемірська також має дачу на березі. Там, де колись стояла її хата. Жінка хоче показати нам кам’яну дорогу, збудовану ще за якоїсь війни. Дорога в нікуди, як називає її наша провідниця. Викладений каменем шлях дійсно приводить до Дністра і зникає.

Ландшафт змінився, а людям, які приїздять сюди відпочивати, не потрібно знати історію цих місць. Валентина згадує, як часто бачила групи людей, що сиділи на зеленій травичці збоку від кам’яної дороги. На цьому місці, вона пам’ятає, колись був цвинтар.

9.jpg
Люди, які приїздять відпочивати, часто не знають історію цього місця

Стоїмо на березі, Вишемірська показує: аж до тої гори було містечко, а там, збоку, впадала в Дністер мала річка Ушиця. Уздовж Ушиці вона гуляла, готуючись до університетських іспитів. 

Тут більше немає, чого шукати, тому вибираємося нагору, до нової Старої Ушиці. Дивлюся на покручений серпантин дороги і згадую, що досі не спитала про ту дивну сітку вулиць, промені від центру селища. Зі слів Валентини, нову Стару Ушицю спершу планували назвати Спутнік. Так і вулиці розпланували – щоб розходилися від центру, як антени від корпусу штучного супутника. Але якось не склалося, не перейменували. 

Уздовж вулиць-антен стоять цілком сільські хати у виноградниках, де живуть люди, яким обіцяли безмежну електрифікацію і які, мабуть, очікували в новому поселенні щонайменше – світла без перебоїв, максимум – щастя. Ці люди сьогодні, здається, забули про свої мрії. Вони старіють і повторюють: "Тут холодно, а там було тепленько. Затопили, залляли, ніхто не питав". 

10.jpg
Вид на Бакоту