“Перші чотири дні під большевиками”. Зі спогадів Івана Німчука “595 днів совєтським в’язнем”

16:38, 30 вересня 2022

8

17 вересня 1939 року Червона армія під приводом “звільнення” західних українців та західних білорусів від “панської” Польщі перетнула польсько-радянських кордон. 22 вересня передові військові загони червоноармійців вступили до Львова. За ними приїхали радянські чиновники та журналісти. Перші мали завдання встановити у місті радянську владу. Другі – створити її позитивний образ в очах місцевого населення. 

Якими були перші дні радянської влади у вересні 1939-го? Які були настрої серед тодішніх львів’ян, в тому числі української інтелігенції? Яка доля спіткала найбільшу українську політсилу у міжвоєнній Польщі УНДО та її видання – найпопулярнішу газету Галичини “Діло”? Про це у своїх спогадах написав Іван Німчук, головний редактор газети “Діло” у 1935–1939 роках. Його книга “595 днів совєтським в’язнем” побачила світ у Торонто 1950-го. 

Раніше “Локальна історія” вже публікувала її уривки, присвячені першим тижням Другої світової війни у Львові.

Оригінальний правопис тексту зберегли. Публікацію розшукав Павло Артимишин.

z1497882863a14i.jpg

Іван Німчук

український науковець, громадський діяч, редактор низки місцевих видань у Галичині, у 1935–1939 роках – головний редактор газети “Діло”, член ЦК УНДО

Після того, як червона армія перейшла вдосвіта 17.9. Збруч, німці обстрілювали Львів уже рідше. Проте німецькі стрільна заподіяли ще в місті багато шкоди. Так одна граната вдарила в ріг камениці Просвіти від вул. Бляхарської і знищила частину даху й муру того старого дому. Одна тяжка бомба розсадила цілковито семінарську церкву Святого Духа при вул. Коперника, де залишилась тільки вежа; друга – змела дах великого костела оо. Езуїтів та знищила сумежну Скарбову Палату. Купою румовищ стало й кількадесять інших обєктів у місті.

7

Генерал Владислав Лянгнер

istpravda.com.ua

20. 9. появився німецький ультимат до польської оборони міста, щоб вона його здала, бо інакше Львів буде зовсім знищений. За здачею заявилися члени міської ради і – як казали – також найвищі церковні достойники, але військова команда під проводом ген. Лянґнера (яке польське прізвище!) рішила німців до міста не впускати. Дозволила тільки, очевидно, в порозумінні з німецькою військовою командою, вийти з міста тим цивільним особам, що того забажають, поза лінію німецького боєвого фронту. Виходити можна було двома вулицями: Жовківською і Личаківською поза їх рогачки до год. 5. пополудні. Як тільки проголошено цей дозвіл у радіо і розліплено на мурах міста, у двох означених напрямах рушили тисячі львовян з клунками й малими дітьми, щоб видістатися з обложеного міста. Ті, що вибралися Личаківською рогачкою на схід, стрінулися за німецькими лініями вже у Винниках з большевицькими танковими стежами і вернулися до Львова зараз за ними, себто по 3-4 днях.

Хто слухав тоді радія, міг почути промову Гітлера, в якій він подавав уже підсумки всієї польської кампанії, хоч Варшава ще не була скапітулювала. Він хвалив боєву вартість простого польського вояка, підкреслював нахил до ініціативи у підстаршин та стверджував повну нездарність вищого проводу польської армії. Без уваги на те, чи ця характеристика польської армії була вірна чи ні, її розгром німцями я такому рекордово короткому часі був чимсь безприкладним в історії. Президент д-р Кость Левицький, довголітній парляментарист і провідник українського народу Галицької Землі за часів Австрії, з яким я від 12. 9. ночував у підвалах дому Дністра при вул. Руській, а днював на його подвірї чи в партеровій залі Сокола - Батька, повторював у тих днях заєдно: Це кара Божа на Польщу – за її насильства і знущання над нашим народом.

Надійшов день 21.9. Сенатор Володимир Децикевич, що теж, як і багато інших українців, ховався у тих днях перед обстрілом міста в домі Дністра, приніс вістку з магістрату, що поляки створили свій Допомоговий Комітет, який при помочі засобів міста мав би розвинути негайно відповідну акцію серед зубожілого польського населення. Подібний Комітет – казав він творять жиди, тому треба би й нам створити Український Допомоговий Комітет. З місця скликано на 3. годину пополудні ширшу нараду, на яку запрошено тих українців, що жили чи пак перебували тоді у трьох великих сусідніх каменицях: Дністра, Ставропігії і Просвіти, та притягнено ще декого з мешканців недалеких домів Наукового Товариства ім. Шевченка при вул. Чарнецького. Нарада відбулася в залі Дністра, де зібралося коло 50 визначних громадян. По рефераті Децикевича і короткій дискусії рішено одноголосно оснувати такий У. Д. К. і тут же вибрано його тимчасовий провід: д-р Кость Левицький – голова, сен. В. Децикевич – заступник голови, я – секретар. Розуміється, учасники наради вірили, що Комітет зможе проявляти діяльність під большевиками, з приходом яких до Львова в найближчих днях, а радше годинах, рахувалися всі.

2

Польські парламентарі на зустрічі з німецьким військовим командуванням. Львів, вулиця Городоцька, 18 вересня 1939 р.

caw.wp.mil.pl

Коли ми вийшли з наради, почули від сторони Валів кілька крісових вистрілів, які незабаром поширились на ціле місто. Це польські вояки демонстрували кінець війни в такий спосіб, що стріляли собі “на віват”. А незабаром стали ті вояки заповняти вулиці і кидати зброю, муніцію та всякі частини свого устаткування. Були такі, що йшли з похнюпленими головами, але більшість виявляла недвозначно свою радість, бо, мовляв, війна для них вже скінчилася. Такі сцени повторилися ще в більших розмірах другого дня передполуднем, декуди почалися і грабунки. В кількох місцях польські старшини пробували спинити своїх вояків перед всякого роду бешкетами, а коли це не помагало, вони з розпуки і стиду стрілилися на їх же очах та на очах збентеженого до-краю населення.

В пятницю 22.9. між год. 1-2 пополудні проїхав у швидкому темпі від сторони Личакова головними вулицями Львова відділ червоних кіннотчиків, зберігаючи всі засоби обережности. А вже коло год. 2.30 почули ми сильний гук і шум моторів. Коли ми вийшли перед дім Дністра на вулицю від сторони Валів, побачили совєтські танки, що посувалися поволі вперед. На деяких з них сиділи молоді, розрадувані жидки з червоними прапорчиками, при чому деякі з них щось вигукували. Залога тих танків, озброєна в 4-дулові машинові кріси, була якась вистрашена і виглядала така перемучена, якби мала за собою бодай кілька місяців боїв і тисячі кільометрів пройденої дороги. Тим часом червона армія вїздила до Львова без одного вистрілу, бо хто ж мав ставити їй опір, коли розбита на заході польська армія здавалася сотнями тисяч в німецький полон, або пробувала меншими чи більшими групами дістатися в Румунію та Мадярщину?! Але в суботу й неділю, коли совєтські танкові з’єднання переїздили через Львів безпереривно зі сходу на захід, картина була та сама: червона армія була дивно виснажена і виголоджена, до того ж вся вона мала на собі такі нужденні уніформи, що вони просто відбивали своєю вбогістю та знищенням від добірної якости уніформи, що їх носили вояки німецькі чи польські.

Ще перед вїздом і в часі вїзду до Львова червоної армії совєтські літаки розкидали над містом всякого роду пропаґандивні летючки українською мовою, в яких була сила-силенна різних обіцянок. Писалось там на всі лади про визволення українського народу з польсько-панської неволі, про допомогу в розгорненні всіх його творчих сил, про землю селянам і фабрики робітникам, про запевнення якнайбуйнішого розвитку для української культури й науки і т. д. Були і запевнення, що совєтська влада не цікавиться минулим громадян, а вимагає тільки льояльности до себе і гарантує всім свободу діяльности, недоторканість особи і працю. Були й летючки з цілими промовами послів Українського Національно-Демократичного Обєднання в польському соймі. Я сам підняв скинену летючку з промовою посла Дмитра Великановича у варшавському соймі, в якій він ілюстрував циферними даними польонізацію українського шкільництва на наших землях, і передав йому ту летючку на подвірї Дністра. Він. був, очевидно, дуже вдоволений, а хтось з гурту біля нас сказав голосно: О, тепер ви, пане после, забезпечені вже до кінця життя! Те “забезпечення’’ виглядало так, що Великановича, як зрештою майже всіх послів, сенаторів і взагалі діячів УНДО та інших українських політичних партій у краю, заарештували большевики дуже скоро і повивозили в глибину СССР, де майже по всіх них пропав усякий слід.

4

Радянський агітаційний плакат “Золотого вересня” 1939-го. Репродукція з відкритих джерел

culture.pl

Зі Львова вийшло на захід, не чекаючи на прихід червоної армії, всього кілька визначніших українських діячів: посли В. Мудрий і С. Скрипник, проф. Роман Смаль-Стоцький, організатор і голова Лугової Організації д-р Роман Дашкевич, редактори Іван Кедрин-Рудницький і Роман Голіян та ще може дехто. Всі інші, хоч мали добру нагоду покинути вчас Львів, залишились на місці, не прочуваючи, що їх чекає.

А по львівських вулицях вештались уже численні большевицькі агітатори в уніформах, що оповідали гурткам львовян, які збирались довкола них, чуда-дива про життя в совєтському раю: про широкі права робіників і селян, про їх добробут, про безплатне навчання у всіх школах від найнижчих до найвищих і т.п. Пускали теж такі баночки, як напр., що кожний робітник має кожної хвилини вільний доступ не тільки до кожного міністра, але і до самого Сталіна, яким може предложити особисто яку завгодно просьбу. Порядку на вулицях та в місті берегла створена на швидку руку міліція з червоними опасками на раменах. В неділю пополудні пройшла вже містом перша маніфестація львівських комуністів, зорганізована Комуністичною Партією Західної України (КПЗУ), що її учасники в числі до 300, переважно молоді жиди, вигукували всякі оклики на честь Сталіна, совєтської влади і червоної армії та співали революційні пісні в польській мові.

Тут варто ще згадати, що на всіх львівських каменицях появилися, так сказати, за одну ніч червоні прапори. Це було зробити легко, бо сторожі домів повіддирали з дотеперішніх польських прапорів їх білу частину, і червоні прапори були готові.

В канцелярії д-ра Левицького в домі Дністра, де в перших днях збирались українські політичні діячі на наради, не замикалися двері. Сходилися туди не тільки діячі УНДО, але й інших політичних груп, між ними й д-р Осип Назарук, що мешкав зрештою за стіною. Одного разу побачив я там і проф. Кирила Студинського, що в останніх роках, як ряний радянофіл, стояв осторонь нашого національного життя. Між зібраними там і виринула думка вислати до нової влади делеґацію центральних культурно-освітніх та економічно-господарських установ, що мала добитися легалізації діяльности тих установ. Така делеґація в числі до 20 осіб вибралася вже в суботу 23. 9. до ген. Іванова, як першого команданта сов. залоги Львова, та до тов. Міщенка, політичного представника сов. влади, що був висланий на це становище – як казали – з Вінниці. Я відмовився якось від участи в делеґації, тому “Діло” заступав присутній тоді у Львові д-р Степан Баран; представником “Нового Часу” в делеґації був ред. Зенон Пеленський. Очолював делеґацію д-р Кость Левицький, якого промову, що її мав він виголосити до обох представників нової влади, одобрили всі приявні.

5

Радянський агітаційний плакат “Золотого вересня” 1939-го “Так було, так є”

wikiwand.com

Як потім оповідали учасники делеґації, її зустріч з представниками сов. влади пройшла гарно і гладко. І ген. Іванов, і тов. Міщенко були вдоволені та не жалували різних обіцянок, особливо останній. Ген. Іванов, що говорив по російськи, відповідаючи на промову д-ра К. Левицького, просив впливати на безпеку, спокій і порядок у місті і гарантував те саме іменем залоги. А тов. Міщенко, вже українською мовою, розбалакався ширше та обіцяв, як це і є в звичаю большевиків, українському народові всякі блага: і свободу, і землю, і вільний розвиток української культури й господарського життя, і гарячу підтримку радянської влади для всіх добрих українських починів. Запевняв теж, що совєтська влада несе українському народові не тільки визволення, але й добробут, при чому вона не звертатиме уваги на дотеперішню діяльність громадян, вимагатиме тільки від усіх повної льояльности.

Вже в своїй промові звернув був д-р К. Левицький увагу на ролю Української Католицької Церкви та її духовенства в національному відродженні західної вітки українського народу. А в розмові з Міщенком він ще раз вернувся до цієї справи і, зазначивши, що якби не праця нашої Церкви та її духовенства, то Галичина була б за минулих 600 літ уже зовсім спольщена і тов. Міщенко не мав би тут що робити, спитав його просто: А що буде тепер з Українською Католицькою Церквою і нашим духовенством? На це Міщенко, не заікнувшись, заявив, що сов. влада все те розуміє і доцінює, що конституція СССР гарантує повну свободу всім віровизнанням, і Українська Католицька Церква буде мати свободу розвитку, а її духовенство зрозуміння й підтримку сов. влади для своєї праці. Це він підкреслив особливо виразно, і д-р К. Левицький, що вернувся з делеґації вповні вдоволений, просив колишнього посла Володимира Кузьмовича піти негайно до Митрополита Шептицького і повідомити його про цю заяву Міщенка, що він і виконав.

В українських колах була тоді думка добиватися дозволу на дальше видавання “Діла” з тим, що воно виходило б як загально-національний, строго безпартійний часопис, очевидно, поруч урядового, чи пак партійного офіціозу. Цю думку піднесено в часі тої розмови з Міщенком. На це він ясної відповіді не дав, сказав тільки, що в цій справі порозуміється з компетентними чинниками.

Тим часом вже в суботу 23. 9. передполуднем з’явилися в домі Просвіти три сов. редактори в уніформах, що їх я стрінув на коридорі. Вони не представились, але сказали, що вони редактори, і питали про “Діло”, його редакцію і друкарню. Я показав їм приміщення редакції, де ми вже привели все після польської “ревізії” менш-більш до порядку, а потім повів їх до друкарні, де крутилися наші складачі і де ще майже все лежало порозкидане й понищене так, як це залишила польська поліція. Мої пояснення не зробили на сов. редакторів ніякого вражіння: мабуть не таке вони вже в своєму житті бачили. З друкарні перейшли ми ще до знищеної теж бібліотеки філії Просвіти в задньому крилі дому, де вони питали перестрашену бібліотекарку, чи є в бібліотеці твори Маркса, Леніна і Сталіна, а на її знищення не звертали найменшої уваги. Були теж у переплетні Просвіти, але й там про наявні сліди польської “ревізії” не сказали ні слова.

В неділю пополудні приїхало до редакції “Діла” коло 40 уніформованих редакторів, між якими було й кілька жінок. Пізніше з’явився і редактор київського “Комуніста” Чеканюк, з яким я тоді не мав нагоди стрінутися, бо був у тому часі на нараді в канцелярії д-ра К. Левицького. Нові сов. редактори позаймали всі редакційні й адміністраційні кімнати та заглядали з цікавістю в кожний куток.

11

Андрій Чеканюк

wikimedia.org

Цікаво було тоді обсервувати поведінку і поставу львівського населення, яке з хвилею приходу до Львова большевиків почало рівнятися не вгору, як це було завжди досі, а виразно вниз. Це виявилось особливо наглядно вже в першу неділю передполуднем: у церквах, костелах та на вулицях ви вже рідко могли побачити жінку в капелюсі – майже всі львівські пані мали на головах звичайні хустки; а багато поважних громадян ходило без краваток та в старих убраннях.

В українській еміграційній пресі доводилося читати короткі згадки про те, що по приході большевиків до Львова 1939 р. УНДО розвязалося само. Тому, що я був свідком того “розвязання”, скажу, як воно виглядало. Було так, що на нараді в д-ра К. Левицького стало відомо, що з чотирьох українських легальних партій зголосили своє розвязання вже УРСП і УСДП. (З Фронту Національної Єдности в нарадах не брав участи ніхто). Постанову про розвязання тих двох соціялістичних партій занесли ще в неділю передполуднем до будинку кол. намісництва (недавнього воєвідства), де урядувала з першого дня нова влада, представники тих партій: проф. д-р Володимир Старосольський, ред. Іван Квасниця, ред. Михайло Матчак і, можливо, ще хтось четвертий. Я сам стрінув усіх трьох вичислених, як ішов з церкви св. Юра до міста, в Єзуїтському городі і памятаю такий момент: до д-ра Старосольського приступив по дорозі відомий жидівський судовий оборонець д-р Аксер і просив його, щоб він як соціяліст, з яким, мовляв, нова влада буде напевно рахуватися, інтервеніював у справі заарештованих цілих сотень суддів і прокураторів, що, згідно з оголошеним закликом, зголосилися до праці в судовому будинку при вул. Баторія, звідки вже не вийшли. Чи д-р Старосольський (що його большевики заарештували теж кілька місяців пізніше й вивезли у глибину СССР, де він і помер разом з дружиною) інтервеніював при цій нагоді у справі арештованих, мені не відомо. Але постава наших соціялістів вплинула на тих кількох членів УНДО, що були в канцелярії д-ра Левицького, так, що вони рішили без ніякої дискусії подати новій владі теж записку про розвязання УНДО. Тоді на невеличкому куснику паперу, мабуть видертому із звичайної нотатки, написав д-р Дмитро Левицький, що з розмислом відкинув підсунений йому фірмовий блянкет УНДО, одно коротке речення, а саме, що УНДО припиняє свою діяльність, і це речення по хвилині вагання підписав. (Мимоходом замічу, що до цього він не мав тоді формально ніякого права). Секретаря УНДО, посла Володимира Целевича, тоді на нараді не було, тому післали когось по підпис до нього. Цю заяву вручено мабуть Міщенкові в понеділок пополудні, а може щойно у вівторок. Хто її вручив, не знаю. Певне тільки одно: що ні д-р Дм. Левицький, ні В. Целевич, а якась третя особа, може й нечлен УНДО.

10

Володимир Старосольський виступає в суді над Василем Біласом і Дмитром Данилишиним, грудень 1932 р.

nac.gov.pl

На понеділок 25. 9. заповів Чеканюк нараду з українськими журналістами. На ту нараду, що відбулася у великій залі Просвіти в годині 11. передполуднем, прибули майже всі українські журналісти Львова і дехто з урядовців Просвіти. Присутні говорили довго з приявним письменником Корнійчуком, а Чеканюк все ще не з’являвся. Я пригадав Корнійчукові між іншим на недавню виставу його пєси “Платон Кречет” у чеському театрі в Празі, широку рецензію якої я читав у щоденнику “Праґер Прессе”. На це він сказав, що поміщена на тій самій сторінці “Праґер Прессе” його фотоґрафія – не його, а зовсім іншої особи, бо редакція якимсь чином помішала кліші двох різних осіб. Питали ми Корнійчука і про долю деяких визначних письменників та діячів культури, між іншими про славного режисера і керманича театру “Березіль” Леся Курбаса, на що він з ледве помітним зденервуванням відповів, що Курбас виявився великим шкідником у театральному мистецтві і мусів виїхати на північ за Ленінград, де веде якийсь російський театр. Коли ж зійшла балачка на пресові відносини в СССР, на зарібки тамошніх журналістів то-що, то Корнійчук став нам малювати ті відносини в аж надто рожевому світлі. Але на те, що він оповідав, не реагував ніхто. Взагалі ж розмову з ним вели присутні зовсім отверто і безпосередньо.

Все те змінилося, як на залі з’явився нарешті Чеканюк. Він сів при столі біля мене і з місця спитав, чи є тут редактор Німчук. Коли ж я сказав, що сиджу поруч нього, він поглянув на мене якось непривітно, але не сказав нічого. Хтось поставив ще дальший запит до Корнійчука, але за хвилину забрав слово Чеканюк і став атакувати УНДО й “Діло” за те, що вони вели акцію проти радянської влади. Говорив він різко, неприємно, при чому його бліде й худе обличчя та його затиснені уста вказували на фанатика. Поміг Чеканюкові в його атаці один з відомих львівських журналістів, що прийшов на ту нараду вже, згідно з тодішньою модою, без краватки, і закинув теж УНДО-ню уґодову політику супроти Польщі. Коли ж Чеканюк накинувся після того ще й на мене особисто, що я відповідаю, мовляв, за всю ворожу поставу “Діла” до СССР, то зрозуміла річ, що я став боронитися і вияснювати позицію “Діла” в українському національному житті продовж минулих 60 літ і зокрема в останніх чотирьох роках т. зв. нормалізації. На допомогу мені прийшли майже всі присутні, що стали пояснювати Чеканюкові навипередки всю суть відомої нормалізаційної політики проводу УНДО. Прилучився до них після свого нефортунного виступу і той журналіст, що говорив спершу про угодову політику УНДО, та почав доказувати, що метою т. зв. нормалізаційної політики було зберегти українські культурно-освітні й господарські надбання і взагалі наше національне існування в Польщі без дальших втрат.

6

На мітингу з нагоди “Жовтневої революції”, Львів, листопад 1939 р.

wikimedia.org

Атмосфера ставала чимраз гарячіша, бо атака Чеканюка на УНДО й “Діло” та на мене особисто обурила всіх. Вийшло так, що присутні перейшли незамітно від оборони до наступу на Чеканюка та на політику уряду Совєтського Союзу супроти українського народу в Польщі. Посипались запити: А чому ж уряд СССР, могутньої держави, не виступив ніколи в обороні переслідуваного українського народу в Польщі? А чому не висилав ніяких нот-протестів? Збентежений Чеканюк почав тоді недоладно боронитися тим, що, мовляв, обставини не дозволяли офіційно заступитись радянському урядові за українцями в Польщі, що цього він робити не міг, бо мав звязані руки умовою з Польщею про ненапад і т. п. Атака йшла дальше, і тоді один з журналістів, щоб вийти якось з ситуації, сказав: “Гей, люди! Та ж то вже пізня пора – 3. година минула – ходім на обід! “ Обидва сов. представники негайно з того скористали і вийшли в товаристві когось з наших журналістів із залі.

Пополудні був я знову в канцелярії д-ра К. Левицького, де оповів зібраним про цю зустріч українських журналістів з двома сов. представниками та про атаку на мене Чеканюка. Мене заспокоювали і казали не брати собі того до серця, бо Чеканюк, мовляв, непоінформований якслід у наших справах, він якийсь сліпий фанатик то-що, а інші зовсім інакші.

Того ж дня вийшло вже з друкарні “Діла” перше число большевицького щоденника у Львові п. з. “Вільна Україна” що, не зважаючи па такі важливі події в тодішньому ближчому і дальшому світі, було, як то кажуть, хемічно випране з усяких цікавих вісток чи то місцевого чи світового значіння. Це була суха, нікому нецікава газета і такою залишилась “Вільна Україна” до кінця своєї появи, тобто до відступу червоної армії зі Львова з кінцем червня 1941 р. А мова “Вільної України” це був один жах: якийсь мертвий жарґон і дивно важкуватий стиль, що їх галицькому читачеві зрозуміти було просто понад сили. Про засмічення тієї мови численними російськими словами нема що й згадувати. Куди цікавіше виглядав польський щоденник “Червони Штандар” (Червоний Прапор), що став появлятися в друкарні “Вєку Нового” при вул. Сокола і мав значно живіший зміст, не кажучи вже про добірну польську літературну мову. При цій нагоді не завадить може зазначити, що в тому “Червоному Штандарі” працювали здебільша редактори-жиди. 1 що теж дуже характеристичне – самі жиди, хоч їх було тоді у Львові понад 150^000, добилися власного щоденника в жидівській мові після довгих заходів щойно на 3 місяці перед початком німецько-большевицької війни 1941 р.

13

"Танковий екіпаж роззброює польських офіцерів" (газета "Вільна Україна", 4 жовтня 1939 р.).

zbruc.eu

Але тут хотів би я звернути увагу на зовсім іншу обставину. А саме, коли у вересні 1914 року російська царська армія зайняла Львів і до представника російської влади графа Шереметєва прибула українська делеґація в справі дозволу видавати дальше “Діло”, то він, згідно зі старою російською засадою “не било, нєт і не будєт українскаво народа”, заборонив “Діло” з місця. А точно 25 років пізніше совєтська влада заборонила теж “Діло”, але зате стала видавати – “Вільну Україну”. І хоч під тою при- манливою вивіскою нічого справді українського не було, хоч у Галичині такої нудної газети, якою була “Вільна Україна”, ніхто до того часу не читав, проте багато було тоді таких українців, що зловилися на оцю большевицьку штуку і прийняли спочатку назву нового часопису по-важно. Та що тут дивуватись тодішнім нашим людям, коли і нині, по всіх страшних досвідах українського народу за минулих 31 років, є ще серед нас немало таких, що довіряють большевицьким обманцям і демагогам та беруть поважно всі їх гасла й обіцянки!

У вівторок 26. 9. були знову сходини львівських журналістів, але Чеканюк більше з нами не дискутував, тільки виголосив свій монолог, при кінці якого сказав, що хто хоче працювати у “Вільній Україні”, нехай внесе про це заяву. І на тих сходинах було вже значно менше людей, бо Корнійчук заявив ще попереднього дня, що стільки журналістів, як він бачить, праці по своєму фаху не знайде, тому краще пошукати собі роботи заздалегідь у якійсь іншій ділянці. Тут сказав він правду. Бо з буйного розвитку української преси, що, не зважаючи па всі польські цензурні обмеження та всякі шикани, доходила у Львові до 80 назв, залишився один спомин. В українській мові появлявся в роках 1939-41 у Львові тільки марний 4-сторінковий щоденник “Вільна Україна”, півтижневик “Комсомольська Правда” та один літературний місячник. Це все. А працю в тих часописах та н радіо знайшло всього кілька одиниць з колишніх 70-80 українських професійних журналістів Львова.

15

Львів’яни під час зустрічі червоноармійців, вересень 1939-го

Фото з відкритих джерел

Того дня крутилися вже в кімнатах редакції “Діла”, крім численних сов. редакторів, голова Сель-Робу (комунофільської партії) адвокат д-р Заяц, що вийшов саме з польської тюрми, де сидів кілька років за нелегальну комуністичну діяльність (пізніше був заарештований таки в редакції “Вільної України”, до якої належав, і згинув мабуть у часі масакри вязнів, переведеної большевиками перед їх відступом зі Львова в останніх днях червня 1941 р.), письменник Ґалан і якісь молоді жиди. Біля редакційного радія сидів уже цілий гурт нових редакторів. Зі стін щезли вже портрети Мазепи і Петлюри – можливо, що їх поховали наші хлопці, що працювали в експедиції газети. Портрети головних редакторів “Діла” за всі 60 років його існування ще висіли і, здавалося, дивилися з сумом і страхом на нових господарів, немов прочуваючи, що їх теж стягнуть незабаром зі стін.

Вийшовши з неясними прочуттями чогось недоброго та з розбитим серцем коло години 2-ої з редакції, пішов я без обіду до хати (при вул. Мурарській, перезваній недавно на вул. Мончинського). Думав, що мені робити. Не минуло мабуть і пів години, як хтось легко застукав до помешкання. Коли я отворив двері, побачив трьох уніформованих мужчин, що відразу влізли до середини. Упевнившися, що це я, приступили відразу до ревізії в моїй кімнаті. Заглядали до шафи з книжками, до великого куфра, заповненого теж книжками, до валізок, під ліжко і т. д., але в загальному ревізія була досить побіжна. Не забрали нічого (поза гострим ножем, що видавався їм штилетом) і казали йти за ними. Коли ж я вийшов з ними на вулицю, побачив перед хатою особове авто, яким і завезли мене до недалекої вязниці при вул. Сапіги-Лонцького, де і за Австрії, і за Польщі урядувала у великому будинку від вул. Сапіги команда жандармерії (поліції), а в подвір'ї була, невеличка поліційна тюрма.

Так несподівано опинився я серед перших арештованих новою владою у Львові.

Взято із: Німчук І. Перші чотири дні під большевиками.  595 днів совєтським в’язнем. Видавництво і друкарня оо. Василіян в Торонті, 1950. С. 15–33.

Схожі матеріали

4

Гавриїл Костельник. "Перша зустріч з большевиками". Спогади про першу радянську окупацію заходу України

кривавий червень 03

Совєтська “культура” – гори трупів. Спогади ув’язненої у львівських “Бригідках” правнучки Миколи Пирогова

штат.jpg

Штатний розпис співробітників Управління НКДБ Дрогобицької області (станом на 25 квітня 1941 року)

семенко сео

Чому Семенко палив Шевченків "Кобзар"?

bandera9(1).jpg

З москалями нема спільної мови. Стаття Степана Бандери з 1952-го року

радянська школа

Кадри від окупантів: імперські солдати чи невинні жертви?

арк 26.jpg

Штатний розпис співробітників міських та районних відділів НКДБ Дрогобицької області (станом на 25 квітня 1941 року)

Гладун_600х400.jpg

"Якби не катастрофи ХХ століття, то на початку 1990-х в Україні жило б 84 мільйони", – демограф Олександр Гладун

600.jpg

Олекса Тихий: українець і громадянин світу з Донбасу