Стефан Романів: "Війна повернула до українства багато людей"

"Зуміли розбудувати суспільне й політичне життя"

— Пане Стефане, Ви народилися 1955 року в Австралії. Ваш батько прибув на континент 1948-го. Ваша сім’я була політично активною?

— Мого батька Ілька німці вивезли до Німеччини під час Другої світової війни. Там він зустрівся з моєю мамою, німкенею. До Австралії вони приїхали 1949 року. Українці в той час були розкидані по всьому континенту, але намагалися організовуватися у громади, зводили церкви. Знаходили себе в тому, що розвивали й будували ту Україну, яку би хотіли бачити.

У нашій родині було так, що мама навчилася розмовляти українською, а тато — німецькою. Я вмію і українською, і німецькою. Батько брав активну участь в житті української громади, а мама його в цьому підтримувала. Вони були дуже релігійними, ходили до нашої греко-католицької церкви, мама час до часу — до німецької. Але засадничо в нас було українське життя з гаслом "Бог і Україна!". Я схиляю голову перед батьками й українцями тієї генерації, бо вони зуміли розбудувати своє суспільне й політичне життя в Австралії. Були послами самостійної Української держави.

Я і мої українські ровесники виростали тут в українській церкві, в українських рідних школах, у таких організаціях, як Спілка Української Молоді чи "Пласт". Для політичного життя тут створили такі структури, як "Союз українок", Українську Кредитову Спілку, організацію Українського Визвольного Фронту. Люди розуміли, що треба визволяти Україну й робили все, що могли. А могли хіба що розказувати австралійцям, що є така поневолена країна і це частина СРСР, тюрми народів.

— У тій другій хвилі української еміграції було багато інтелігенції. Чи давали собі раду на новій землі ті, хто звик працювати не руками, а головою?

— Так, багато з тих людей, які приїжджали, були висококваліфікованими. Наприклад, професор Євген Завалинський. Це визначний мовознавець, який тут працював на пошті, сортував листи. А от інженер Юрій Семків, якому сьогодні понад 90 років, був одним із тих, які в Австралії сконструювали перший комп’ютер. Чи інженер Роман Павлишин — один із головних архітекторів штату Квінсленд. Усі вони знаходили час на те, щоб бути активними у громадському житті українців Австралії. Австралія дуже вдячна українцям, як і багатьом іншим народам зі Східної Європи, які розбудовували цю країну.

— Який вплив мали українці в Австралії після Другої світової?

— Значний, хоча й активно працювала російська дезінформація. У 1960—1980 роках сюди приїжджало багато радянських колективів у рамках програм культурного обміну. Прибув якось червоноармійських хор. І українці їм той концерт зірвали. Зробили масові вуличні акції, щоб донести австралійській публіці про тюрму народів. Тому нинішню підтримку українців тут можна порівняти до тодішньої, бо питання справедливости, суверенітету, демократії завжди однакові. Австралія збудована на цих принципах.

Щоб протидіяти російській дезінформації і пропаганді, ми мали людей, які писали в часописи й так поширювали українську позицію. Це Нестор Яворський, Любомир Лаврівський, Мар’ян Ткачук, Михайло Моравський, Таня Роман-Захаряк, брати Гавриліви. Це активісти, яким сьогодні вже по 70 років. До цього переліку ще можна багатьох додати. І це будуть ті, хто перехопив естафету від своїх попередників.

Одна з важливих речей про українську спільноту в Австралії — ми не жили й не живемо у своєму гетто. Розуміємо, що треба весь час пояснювати австралійцям про СРСР і Росію. Думаю, що ми цю місію виконували й виконуємо добре.

"Зразу після 24 лютого подзвонив прем’єр-міністр Австралії"

— Про що найчастіше Вас запитують австралійці?

— Найчастіше кажуть, що не можуть повірити в те, що українці настільки сильні. Багато питають, чому почалася війна. Ми пояснюємо, що від 24 лютого 2022 року — це повномасштабне вторгнення, а війна триває від 2014-го. Ще питають, чим допомогти. Наприклад, зразу після 24 лютого до мене подзвонив прем’єр-міністр Австралії Скотт Моррісон і запитав, як вони можуть допомогти. Ми говорили насамперед про те, що будуть біженці. Новий прем’єр Ентоні Албаніз відвідав Україну в липні 2023 року: Бучу, Ірпінь, Гостомель. Я мав можливість його супроводжувати.

В Австралії сьогодні є сім тисяч українських переселенців. Порівняно з країнами Європи це небагато. Як тільки почалася війна, ми попросили через українські організації та ширше австралійське суспільство про гуманітарну допомогу. У перші тижні дві з половиною тисячі австралійців висловили готовність поселити в себе людей.

У 2001 році, коли я очолював Парламентську комісію багатокультурности у штаті Вікторія, то співпрацював з бюро статистики. Хотів їх переконати, що запитання, які вони ставлять при переписі, не дають мігрантам можливости повноцінно себе визначити. Запитання були такими: місце народження, віровизнання, місце народження батьків, мова спілкування. Як приклад я наводив свою дружину Анастазію. Вона також українського походження, але її батьки ніколи України не бачили. Вони народилися у Боснії. А її сестра Текля — в Італії, віровизнання — католичка. Але відразу могли приписати до римо-католиків, а не до греко-католиків. Я тоді довів бюро статистики, що треба ставити кілька додаткових запитань. І в наступних анкетах вони вже їх врахували. Тепер можна вписати, що ти є українець чи українка, і коли вказуєш віровизнання католик, то тебе відразу фіксують як греко-католика. А якщо православний, то як українського православного. Статистика показала, що 2001 року українців в Австралії було приблизно 20 тисяч. А останній перепис населення 2021 року зафіксував 56 тисяч.

Чоловік і дружина моїх дочки та сина — австралійці, але також почуваються частиною української громади. Тому ми сьогодні аргументуємо перед владою, що нас загалом є понад 80 тисяч.

До слова, був ще такий випадок: 2000 року, коли Австралія проводила олімпіаду, з України приїхали в командах зі спортсменами деякі, які потім не повернулися додому. Наробили нам тим проблем, бо після того випадку українцям перестали давати візи. Ми пішли до уряду і сказали, що це несправедливо, бо багато людей не можуть приїхати до своїх родин. На це нам показали статистику, що в Австралії відсоток усіх приїжджих, які залишалися у країні без візи, становить 2,03, а українців — 27 %. Ми відшукали в Україні кілька агенцій, які торгували візами й застерегли їх, що якщо не припинять цього, то з ними розбиратиметься український і австралійський уряди. І потрохи збили відсоток залишенців до 2,7. Візи почали видавати краще.

"На українську діаспору в Австралії дуже впливає асиміляція"

— Як себе ідентифікують діти та онуки емігрантів? Україна потрохи зникає у їхній свідомості чи все ж зберігається?

— Після 1991 року діаспора взагалі замислилась, що їй робити. Ми ніби шукали свого призначення у нових умовах. Дехто гадав, що будемо продавати вареники, борщ і танцювати гопака. Що, між іншим, не є погано, бо культурна дипломатія важлива і сьогодні відіграє велику роль. Але навіть на Світовому Конґресі Українців після відновлення Незалежности України дехто казав, що вже не треба проводити Конґресу.

На українську діаспору в Австралії дуже впливає асиміляція. Колись на спільному таборі СУМу та "Пласту" ми мали понад тисячу молоді. Сьогодні їх набагато менше. Але війна повернула до українства багато людей, які вже були віддалилися. Наші батьки їхали як політичні емігранти. Частина українців, яка прибула до нас після 2000 року — це емігранти економічні. Вони працюють, заробляють і не конче мають потребу в українській громаді. Та після кожної гучної події багато хто повертається до громади. Так було після Помаранчевої революції, Революції Гідности, так є і сьогодні.

Союз Українських Організацій в Австралії — це структура, яка має вже майже 70 років. Вона пристосовується до сучасних викликів і обставин. Тому наші двері відкриті для всіх.

Навесні 2023-го ми вийшли на вулиці і закликали австралійський уряд надати Україні більше зброїПісля цього наприкінці червня 2023 року австралійський уряд оголосив про пакет допомоги Україні на понад 70 млн доларів, серед іншого – й 70 військових машин. Союз Українських Організацій Австралії домігся розірвання статусу "міст-побратимів" між Мельбурном і Санкт-Петербургом. Часто відбуваються вуличні акції, щоб наголосити, що Росія вторглася в Україну. Наприклад, українці в Канберрі та Квінбієні щодня, окрім неділі, від 24 лютого 2022 року проводять демонстрації перед посольством Росії.

Ми дивуємося з відданости й активности цих людей, які приїхали. Серед них багато хороших організаторів. Ми організували Комітет допомоги оборони України. Маємо фонди, і кожен, якщо має в родині когось, хто воює, може зголоситися, ми допомагаємо спорядженням чи технікою. Так маємо зв’язок із понад 40 бригадами на фронті.

— Тобто війна дала свіжу кров діаспорі Австралії?

— Так. Тут, у штаті Вікторія, маємо філії української громади по різних містах. В одній такій громаді, за 50 кілометрів від Мельбурна, я святкував Щедрий вечір. Його організували українці, які нещодавно приїхали. Усе було чудово, я роками вже на такому не був. У Мельбурні тепер є одна жінка і я хотів би, щоби вона стала Головою української громади штату Вікторія. Дуже вміла організаторка, прямолінійна й чітка. Ті українці, які залишаться, не стануть нашим спасінням у контексті асиміляції, але свіжою кров’ю — точно.

«Не забуваймо, що "русский мир" — активний»

— Як би Ви описали відносини з російськими організаціями в Австралії?

— Тут є російські культурні організації, які стараються займатися тільки своєю "маслинецей", а не політикою, щоб не творити у своїй громаді проблем. Є антипутінська структура, яка каже, що треба захищати Росію, бо весь народ не винний. Дехто з них приходить на наші віча. Навіть є така група, яка виходить тут на головний міст Мельбурна із закликами проти Путіна. Існує також мала група, яка називає себе російськими козаками і є посміховиськом. Їхній лідер, австралійський росіянин, має проблеми із законом і ховається від правосуддя в російському посольстві.

Не забуваймо, що "русский мир" — активний. Є російські структури, які маскуються під гуманітарні. Ми вже мали випадки в одному штаті, коли дітям показували букву z і говорили, що це Україна почала війну. Ми зверталися до уряду, щоб всі російські символи заборонити. Коли в січні 2023-го був міжнародний турнір з тенісу Australia Open, то ми добилися того, що не можна було мати російського прапора чи будь-якої іншої російської символіки. І коли батько Новака Джоковича позував на турнірі з російськими символами, із зображенням Путіна, ми запротестували — і він не з’явився на фіналі, у якому грав його син.

— Чи діяльність українців Австралії обмежена континентом? Як співпрацюєте з діаспорою Південної та Північної Америк?

— Я є віцепрезидентом Світового Конґресу Українців. Сьогодні приблизно 20 мільйонів українців живуть поза Україною, у 65 країнах світу. З’явилися нові громади в Азії: Малайзія, Сингапур, Японія. СКУ старається усіх координувати. Через СКУ вже виділили понад 40 мільйонів доларів на гуманітарну допомогу.

Готуємося до Світового Конґресу Українців у жовтні 2023 року. Тематика питань — як допомагати біженцям, як інтегрувати нові громади. Бо людей дуже побільшало. Наприклад, у Великій Британії, у лондонській катедрі, українці щонеділі мають по п’ять богослужінь.

Люди не хочуть просто сидіти на допомозі, вони хочуть реалізовуватись. Недавно в Мельбурні ми зібрали понад сто українців і попросили подати їхні кваліфікації: щоби побачити, чи треба їм ще повчитися, чи можуть уже братися за якусь фахову роботу. Тут насамперед йдеться про гідність.

Звісно, СКУ думає над тим, як допомогти Україні у війні. Але також і про відбудову й гуманітарні питання. Бо розуміємо, що треба працювати на перспективу, щоб потім мати якомога здоровіших громадян.

— Як просувається справа щодо впливу на уряди про визнання Голодомору геноцидом?

— За часів Ющенка ми взяли гасло "Україна пам’ятає, світ визнає". І намагаємося його реалізовувати. Одна з наших найбільших акцій — "Незгасима свічка". Через різні акції Світовому Конґресові Українців вдалося зробити так, що 15 держав визнали Голодомор геноцидом. СКУ разом із українським урядом взявся будували Національний музей Голодомору-геноциду на вулиці Лаврській у Києві. Але прийшов Янукович — і нічого не вийшло. Тепер процес відновили, вже стоять стіни, працюємо над тим, щоб збирати експонати.

Ми також створюємо "Мережу нащадків Голодомору". Проєкт очолює Ольга Сорока з Чикаго. Дуже допомагає Ірина Мицак із Торонто. Більшість людей, які пережили Голодомор, уже повмирали або в дуже поважному віці. Тому задум такий, що естафету мають перехопити діти, внуки та правнуки. Тепер вони повинні доносити світові те, що пережили наші предки. Сьогодні ми говоримо: те, що сталося 2022 року, — це продовження геноциду 1932—1933 років.