“Багато людей не знають про те, яким жахливо зневажливим було ставлення до українців в Канаді”, – професорка Альбертського університету Оленка Білаш

16:06, 2 червня 2021

1920.jpg

Докторка Оленка Білаш – професорка факультету освіти Альбертського університету (Канада), радниця із наукової роботи Методичного центру української мови при Канадському інституті українських студій (КІУС). Розробниця програми “Нова” – серії навчальних матеріалів для опанування української мови в канадській двомовній системі. 

Призерка престижних канадських та міжнародних нагород у царині освіти та педагогіки, репрезентантка від Північної Америки у проєкті Linguapax при UNESCO. А ще мандрівниця, інтелектуалка, вільно володіє багатьма мовами і, серед іншого, є почесною консулкою Японії в Едмонтоні.

Що спонукало пані Оленку Білаш усвідомити себе українкою і навчати української мови інших – читайте у розмові

 

stefanchuk.jpg

Устина Стефанчук

дослідниця історії, колекціонерка

“Люди в овечих кожухах”

1.jpg
Оленка Білаш Усі фото: Валерія Порхун

– З чого почалося Ваше зацікавлення україністикою?

– Для мене це питання про те, як я стала українкою. Виростала менш-більш у сільському оточенні, в культурі канадських ферм. Мабуть, не варто вживати тут слово “село”, бо канадська позаміська культура дуже відрізняється від української. Моя мама – не українка. До того ж її родина відцуралася від неї, коли вона вийшла заміж за українця. 

Тут дуже важлива річ: що означає, коли від тебе відмовляється родина? Це означає, що вони викреслили її, не хотіли мати нічого спільного з нею. 

Що може спонукати батьків викреслити зі свого життя власну дитину? Відповідь на це запитання ілюструє чимало проблем, які замовчують, бо не є популярними. Наприклад, упередження стосовно українців, яке існувало в Канаді. Моя мама вибрала заміжжя, навіть попри таку ситуацію. Деякі дальші родичі були гнучкішими, але мамині батьки — ні. 

Багато людей не усвідомлюють, не знають чи обирають не знати про жахливо зневажливе ставлення до українців у Канаді, яке було спричинене низкою упереджень. Сьогодні це змінилося чи змінюється

На порядку денному тепер питання расизму, антиміграційних рухів, нетерпимости щодо представників корінного народу. Здебільшого такі ініціативи є успішними та корисними. Врешті це питання перейшло у площину етичности, моралі. Але в часі мого дитинства українців трактували як другий сорт — і не було на то ради.

– Таврували “людьми в овечих кожухах”The men in sheepskin coats – поширене зневажливе означення, що вживали до перших українських емігрантів, які приїжджали здебільшого в доморобній традиційній ноші, характерній для Старого Краю. – Прим. авторки.

– Саме так. І це не означало, що в них красиві вишиті кожухи, для багатьох тоді це означало – українці є дикунами. Не варто себе обманювати щодо цього. 

Коли ти дитина й ростеш серед такого, то не помічаєш усієї гіркоти ситуації. Можливо, і добре. Але в моєму житті був критичний інцидент, момент, після якого все змінилося. 

Я була в четвертому класі, а мій брат – у першому. Ми жили в невеликому містечку. Коли я поверталася додому після школи, то зауважила малого хлопця, якого старшокласники били під плотом. Хлопчик мав руде волосся, точно, як мій брат. І що ближче я підступала, до мене приходило шокуюче розуміння того, що це і є мій брат. Його лице було в крові, з носа юшило. Хлопці втекли, коли я підійшла. 

Ми повернулися додому. Мама спитала брата, чому він поліз у бійку? А брат відказав, що хлопці обзивали його a bohunkОбразливе слово на позначення емігрантів із Центральної Європи. Загалом вживали як синонім до нецивілізований, неотесаний. — Прим. авторки. Це дуже образливе слово для українців. Але ми цього не знали, бо ж були дітьми. 

Моя мама веліла братові, щоб пішов і сказав тим хлопцям, що він є a bohunk і збіса пишається цим. Критичність і важливість цього епізоду для мене полягала в тому, що я вперше усвідомила несправедливість світу й нерівність серед людей. До того часу я цього не помічала. На моїй вулиці були діти дуже різного походження, ми бавилися разом. Але…

– Але не все так просто…

– Так, навіть серед дітей. Те, що трапилося, стало поштовхом до усвідомлення моєї українськости. Мій батько мав величезну родину, братів і сестер. Вони всі розмовляли українською мовою. На свята ми завжди колядували, їли традиційні страви, стелили сіно під столом, дідуньо давав гроші за коляду, і я думала, що то дуже круто. Але це все просто було нашим життям, жодного особливого зусилля це не вимагало. Принаймні так мені колись здавалося.  

Батько завжди розповідав історію, від якої мені аж сльози виступали, хоч я ніколи не плакала, слухаючи її в дитинстві. Вони мали свічки лише раз на рік, на Святвечір. Тобто те, що ми маємо як даність, те, що звична й така дрібничкова річ у нашому сьогоденні, для них було винятковою цінністю. 

І от ти виростаєш з такими історіями й на якомусь етапі більше не можеш їх ігнорувати, починаєш усвідомлювати, що насправді відбувається — хто ці люди, звідки, чому їх так несправедливо трактують і хто я. Ці історії були в мені, але я ніколи справді не мала нагоди їх виговорити.

Я почала студіювати філологію, моїм основним предметом була французька. І одного дня знайома студентка запитала мене: Aren’t you Ukrainian?Хіба ти не українка? Я відповіла — так. 

Щоб розуміти ситуацію: я була президенткою французького й німецького клубів, займала лідерські позиції в студентському самоврядуванні. І от ця знайома розповідає, що є СУСКСоюз українських студентів Канади. Я ніколи не чула про них, бо ходила до Університету Вінніпеґа, а не Університету Манітоби. Останній якраз і пропонував українську програму, на відміну від вінніпезького. 

У грудні 1973 року була запланована зустріч із президентом СУСК. Я пішла туди. Тоді президентом був Юрко Дашко (з Гамільтона, здається). Може, я не повинна так говорити, але це було вперше, що я зустріла ерудованих, освічених українців. 

Ми росли в трохи іншому середовищі.

Коли мені було 13 років, найстарша сестра мого батька спитала, коли я буду виходити заміж, бо вже час (вона вийшла заміж у 15 років). Вдуматися! Я була першою людиною в усій родині, яка закінчила середню школу і вступила до університету

Тому коли я усвідомила, що є СУСК і що всі ці молоді, начитані та розумні люди – українці, я була в захопленні. Одразу захотіла вчити українську мову. Так із Шійлиім’я, з яким росла я стала Оленкоюсміється. Я записалася на курси й виконувала ті смішні вправи з української мови. А до того тільки могла порахувати до десяти, знала 10–15 слів – усі на позначення їжісміється. Нарешті тоді я почала вчитися. 

Якось я прийшла до моєї цьоці й кажу, що хочу вдосконалювати українську й починаю до неї говорити. А вона мені: “Йой, та це польське слово…” І як почала сварити мене.  Тоді я вжила якесь інше слово, а цьоця: “Йой, та ж це російське слово, хто тебе того вчить”. А як я могла знати? Я мала цілу купу французьких словників – синонімів, тлумачних, орфографічних. Чи було щось таке українською? Ні. Тому я почала сама вирішувати цю проблему. 

Врешті я стала віцепрезиденткою СУСКу, а відтак – президенткою. Вийшла заміж за українця. Дотепер вчу українську мову щодня, бо не володію нею так вільно, як би мені хотілося. Для мене граматика не є складною, але бракує лексики. Довгий час уся моя хата була підписана словами – кожен предмет. 

Коли в мене з’явилися діти, я вирішила, що вони теж будуть говорити українською. Створила гурток для їхніх ровесників і батьків, ми збиралися щосуботи вранці і спілкуватися українською. Були, звичайно, садочки, Пласт, але то для старшого віку. Знаючи про вивчення мови, я розуміла, що процес засвоєння починається значно раніше. 

“Коли ти дитина, то ніколи не думаєш, що належиш до меншини”

– Так Ви зацікавились викладанням мови?

– Так, саме так, навчаючись та навчаючи переважно дорослих. Але починала я з викладання української для дітей – ми співали, вчили слова, я організовувала для них табір. Вчителювала в маленькому містечку в Манітобінедалеко від того місця, звідки мій батько походив. Я відчувала, що не залишуся там, мій світ вже на той час був значно ширший. Але погодилась на ту пропозицію, і уяви, навіть керувала українськомовним жіночим хором. Я вчила дітей колядувати, батьки були розчулені. 

Мій тато завжди розповідав мені про землю, на якій осіли його батьки, яка справді була дуже погана. “Більше каменів виростає, ніж чого іншого”, – казав тато. Коли він був малий, його батьки давали дітям завдання – збирати камені, щоб звільнити більше землі під засівання. Дослівно. Це досить бідні поселення. Моїми учнями були українські діти з тих околиць. 

Мені запам'яталася одна родина, діти, до речі, добре розмовляли українською мовою, але жили в курнику. Бо то зима, а там було тепліше. Я не могла повірити. До того часу я не усвідомлювала, які страшенно бідні, злиденні наші люди

Хоча вони цього не розуміли. Це я їх такими бачила й боялася, щоб те, що віддзеркалюється в моїх очах, не образило їх. Це було наче повернення назад у часі. 

Я почала згадувати своє дитинство, проводити паралелі. Коли ти дитина, то не думаєш, що належиш до меншини, у яких умовах живеш, але одного дня ти просто це починаєш бачити. Я мала задоволення від роботи з тими дітьми, і думаю, це дало позитивні результати. Це короткосміється про формування моєї української ідентичности.

– Чи батьки пишалися Вашою долученістю до українського життя, чи були щасливими від того?

– О,  думаю, так! Ми часом з татом розмовляли українською мовою. І те, як він розповідав історії, як він відповідав на мої запитання українською, було цілком іншим. В його очах з’являлося якесь особливе світло.

– Це цікаво, як мислення пов’язане з конкретною системою символів, мовою, правда?

– Дуже! Знаєш, це як з інтерв’ю, якщо на ті самі запитання відповідати різними мовами, отримаєш інакші розповіді. І тут так. 

Я нарешті мала нагоду почути про його дитинство рідною мовою, він згадував історії, про які, здавалося, вже давно забув. Коли я була мала, мої батьки поїхали до Чикаго, тож деякий час я виростала з моїми цьоцею і вуйком, які не мали своїх дітей. Тато був наймолодший, моя цьоця була найстарша, і їй випало виховувати мого тата, а потім і мене. У цьоці я навчилася молитися українською, хоч я не розуміла, про що молюсясміється. Це було дуже українське життя, і я це любила. 

– А як почалася співпраця з Альбертським університетом і Канадським інститутом українських студій?

– Я приїхала 1977 року до Едмонтона. Манолій Лупул, тодішній директор КІУСу, мав ідею створити бібліотеку навчальних матеріалів з україністики. В Едмонтоні тоді була українська книгарня, мабуть, одна з найбільших у Північній Америці. Я закупила там гору матеріалів. Тоді поїхала до Нью-Йорка і скупила там все, що могла. 

Паралельно я писала магістерку з географії. Врешті колега дзвонить і каже, що має роботу для мене. У Страткона каунтіРайон поблизу Едмонтона, що має тепер Elk Islan Public School Divisionвідділ освіти, хотіли створити українську, французьку й німецьку двомовні програми. А хто володіє усіма цими мовами? Виявилося, що я. Це було дуже важливо для мене, бо я мала змогу побачити освітні матеріали, які є французькою і німецькою. До слова, французькою є маса матеріалів і гроші від уряду. 

– Українська програма була як бідна родичка?

– Можна так сказати. Я за зразок брала матеріали іншими мовами,  створила програму для вивчення української і понесла це до вчителів. Поволі ми запустили проєкт – і це напрочуд добре пішло. Так постала ідея українськомовної програми “Нова”. Я почала у 1980–1981 році, але через брак коштів цей процес ішов досить довго, однак це не зупиняло. 

“Якось мене допитували в КДБ. Це був один із найважливіших і найважчих досвідів у моєму житті”

–  До речі, Ви орієнтовно в той час вперше відвідали Україну?

– Кількома роками раніше, 1976 року. Це детективна історія. Я їхала з думкою, що там навчуся української мови. Не дуже то вийшло. Ми приїхали на запрошення Університету Тараса Шевченка, нас було майже 40 вчителів, всі з доброю українською мовою, і я. Читаю, говорю помаленьку, не завжди розумію, що читаю і говорюсміється

Щодня на мене чекав молодик, який говорив чудовою англійською, він був моєю тінню. Ходив за мною всюди, через це я почувалася дуже недобре. Він хотів знати, куди я ходжу і все інше. Було трохи страшно, але шукачка пригод у мені дуже хотіла знати що і до чого. 

Одного дня ми мали їхали до етнографічного музею поза містом, і якось сталося, що автобус виїхав з іншими без мене. От я стою без знання мови і не розумію, де я і що діється. Мене запросили якісь чужі люди до себе. Пізніше дізналася, що це були дисиденти. 

Тут почалося найцікавіше: вони хотіли, щоб я перевезла якісь матеріали, ми зустрічалися в різних місцях під час мого побуту в Києві. “Іди туди, шукай такого, якщо бачиш це, не роби жодних кроків”, – я отримувала від них різні дивні вказівки. 

Тоді я зустріла ще одного молодого пана, він був інший, ніж той попередній “хвіст”. Ставив мені конкретні запитання про життя на Заході. І я вже не була певна, до якої групи він належить. Якось мене допитували в КДБ. Це був один із найважливіших і найважчих досвідів в моєму житті. Нове знання полягало в тому, як легко, виявляється, можна залякати людину. 

Уяви, що все спокійно, тебе питають якісь загальні речі, дуже ввічливо, і раптом розмова переходить межі комфортної – і тебе починають доволі грубо допитувати. Несподівано співрозмовник починає розповідати якісь деталі з життя родини, наприклад, що моя мама мала операцію в січні такого-то року, щось про брата.

Я була шокована, здавалося, він знає про мене все. У голові все перемішалося. Така інформація і подана таким чином, як він це робив, вводить людину в дивний стан. Але тоді згадуєш, що ти не маєш що приховувати, що не зробила нічого злого. Врешті, всі ці речі разом почали давати мені розуміння того, що таке комунізм, що таке Радянський Союз, а що таке демократія. 

Я була в Україні п’ять тижнів, то могла робити певні висновки. Згодом почала цікавитися геополітикою і політичними режимами. Розмірковувала про взаємозалежності рівня культури, свідомости, режиму, форми політичної влади. Цей досвід далі вів мене вже трохи іншим шляхом. 

“Тертя в межах громади ослабили українство”

– У своєму інтерв’ю в середині 1990-х Ви написали, що українська мова  в Канаді є у критичній ситуації, під загрозою, що змінилося відтоді?

– Потрібно дивитися на всі етапи еміграції українців до Канади. Наприклад, покоління батьків моїх батьків – першопрохідці, першопоселенціхоча моя бабця вже народилася в Канаді, вони розмовляли своєю мовою. Дехто так і не вивчив англійської. 

Але і їхня українська була іншою, дуже своєрідною. Наприклад, мій тато говорив “штири” замість чотири. Він був третьою, наймолодшою, дитиною в родині, де всі були такі бідні, що не кожен міг йти до школи, бо не мав взуття. 

Першого дня у школі, а це була велика подія, тато сказав оте своє “штири”, а вчитель почув “шит” і його покарав, вдарив. Можеш уявити дитину першого дня у школі, яку побив вчитель? А тато навіть не знав англійської, він не розумів, за що його бито. Він не забув цього випадку. Я росла серед таких історій, додаючи до них вже власні.

– Це звучить майже як residential schoolsКанадська урядова шкільна програма, яка ставила за мету насильно “соціалізувати” представників корінних народів. – Прим. авторки  для українців?

– Десь так і було! Різниця в тому, що ми були поселенцями (settlers), а корінні народи – автохтонами. Але з позиції уряду нас розглядали так само – як дикунів, яких потрібно цивілізувати. Але це окрема тема. 

Повернімося до хвиль еміграції. Були піонери зі своєю мовою, пізніше нова велика хвиля прийшла по війні, і мова змінилася. Мова не є статичною. І характер еміграції також, а отже, емігрантів – зовсім інший. Це відображала і їхня мова, і світогляд. 

Потому почали приїжджати українські емігранти з колишньої Югославії і Польщі, а тоді вже за незалежної України. Кожна з цих груп приходила на етапі, коли Канада мала різну еміграційну політику і це були досить відмінні групи українців. 

– А загалом, на Вашу думку, як виглядає майбутнє україністики в Північній Америці?

– Щоб відповісти на це запитання, я би мусила розділити два важливі концепти: етнічність і діаспора. У 1989 році я вперше поїхала в українське село, звідки мої предки – Ілавці на Тернопільщині. Але я не думаю, що ми — я, брат, наше покоління – хотіли б починати стосунки з нашими далекими родичами в Україні, дізнатися звідки ми – так, але не більше. Отже, ми етнічна спільнота. Ми занадто далеко від оригінального походження наших предків, наше коріння вже в Канаді. 

Інша річ – діаспора. Її представники мають ще живий зв’язок із колишньою батьківщиною, навіть якщо вони вже там не народилися. Вони перше покоління поза Україною, їхні батьки, народжені в Україні, ще мають безпосередній досвід, пам’ять. 

Із поколіннями відбувається перехід від діаспори до етнічности. Урбанізація також означає втрату мови меншиною, це відбулося з моєю родиною, наприклад. І тоді вже питання мови відходить на інший план. Воно більше не є таким актуальним. Є поодинокі випадки, коли канадці українського походження в п’ятому чи шостому поколінні починають вивчати українську мову, цікавитися нею. 

Також існує два аспекти в потребі вивчення мови: інтегративний і інструментальний. Другий – це мова як інструмент (у праці, навчанні), перший – мова як спосіб комунікації, встановлення зв’язків. Саме це частіше є причиною вивчення мови в Канаді. Серед моїх студентів є представники різних етнічних груп, і з них лише українці та іспанці хочуть вивчати мову задля спілкування, зв’язків.

Мова, громадські організації, творчі колективи – це все діаспора. Тому питання можна і варто ставити так: чому в Канаді хочуть вивчати українську мову, україністику, а ширше: які причини і яка критична маса тих, для кого це важливо? І загалом – що знають тут про Україну і про події в Україні? 

Наведу приклад Японії. Серед іншого, я – почесна консулка Японії в Едмонтонісміється, я не жартую. В Японії люди знають, що відбувається у світі, можливо, навіть краще, ніж у Канаді. Це пов’язано з медійним контентом. Якість новин, аналітики в Японії дуже висока, вони не показують лише того, що відбувається, там люди хочуть знати, чому це відбувається, яка історія і передісторія, зв’язок і наслідки для Японії. 

У Канаді ми не маємо багато сусідів, і це також обмежує зацікавлення довколишнім станом справ, іншими культурами, мовами. І я наполягаю далі, питання впирається в якість інформації і суспільний запит, потребу глибше розуміти процеси. У Канаді це питання складне. І воно не стосується лише інформації про Україну. 

“Оскільки немає чітких вимог, навчати української мови можуть люди з дуже різним рівнем знань”

– Чи є додаткові стандарти для вчителів української мови в Альберті, окрім міністерських? Чи вчителі української в суботніх школах, на двомовних програмах повинні відповідати певним стандартам? 

– Це дуже болюче питання. Таких вимог немає. А від якости викладання залежить багато. Себто все. До певного часу, щоб бути прийнятим в університет, особа повинна була знати додаткову іноземну мову — іспанську, німецьку, українську. Університет це змінив, і відтоді вивчення одного з найважливіших предметів стало найменш важливим. 

Це суттєво позначилось на якості викладання та програмах української мови в Альберті. Це велика шкода. Однак це рішення керівництва Альбертського університету.

– Тобто українську мову в школах можуть викладати особи без чіткого рівня мови, основ педагогіки, без обов'язкового знання сучасного правопису? 

– У Канаді є провінційна освітня система. В Альберті потрібно скласти окремий курс і заплатити гроші, щоб отримати сертифікат вчителя. Із тим сертифікатом ти можеш викладати будь-що. Це стосується усіх, за винятком вчителів 12 класу, які з окремих предметів повинні мати додаткові сертифікати зі спеціалізацією. 

Щодо української мови, вона, як і будь-які інші мови, більше не є частиною цієї системи. Тобто фактично школи самі вирішують, хто буде вчити. За якими принципами вони це вирішують – окреме питання. Залежить від HR-відділу, наскільки серйозно вони підходять до справи. 

Якщо ви мали 2–3 курси української або мали її основним предметом в університеті, вони припускають, що ваша мова є достатньою для викладання. А це не завжди так. І оскільки немає чітких вимог, навчати української мови можуть люди з дуже різним рівнем знань.

– А як впливати на цей процес, наприклад, підвищувати якість викладання української мови?

– Я б сказала, що це дуже залежить від директора школи. Бо HR-відділ попередньо визначає кандидатів, і вже дібраних дає на розгляд директору – саме він вирішує. 

У 1984 році я представила програму спеціалізації у двомовному навчанні. Пропонувала 8 чи 10 додаткових курсів, які б мали прослухати і скласти вчителі, щоб викладати на двомовних програмах, бо це вимагає спеціальної методології, знання мов, врешті-решт. Але цього не прийняли. 

Якщо ми можемо говорити про певні, бодай загально зрозумілі вимоги щодо державних шкілсебто двомовних, суботні школи – зовсім інша історія. Часом люди задоволені вже тим, що мають достатньо вчителів. Платня мізерна, викладання в суботу рано… Нема стандартів, але і немає з кого вибирати. Але це знову відповідальність директора. Тобто право вирішувати дано одній людині, яка діє в міру своєї компетентности, рівня і, я б сказала, робить найкраще, що може за цих обставин. Або ні. 

– Але ми не можемо цілком знімати відповідальність із вчителів?

– Cтандартів немає, моніторингу немає, підтримки також немає, а це двосторонній процес, чи багатосторонній навіть. Вклад буде інший, ніж там, де ці складові працюють. 

До того ж багато українських суботніх шкіл не мають інтернету. Як осучаснити програму без новітніх технологій?

– Насамкінець повернімось до того, з чого почали, з Ваших наукових інтересів, з того, що цікавить, надихає. Які автори найбільше вплинули на Вас як науковицю?

– Теорія зон найближчого розвитку і концепт most capable peerнайбільш здібний одноліток, які розробив Лев Виготський, – визначальні в моїй педагогічній праці. Цей підхід я використовувала у програмі “Нова”. Виготський взяв приклади і створив теорію, а я взяла теорію і створила методологію. 

Вчитель повинен навчитися визначати, оцінювати зони найближчого розвитку в студентів, щоб завдання потрапляли в ціль, щоб навчання розвивало. Не досить знати предмет, треба знати, як його викладати – і це моя основна пристрасть. Це вимагає часу й постійної роботи над собою.

Важлива для мене постать в інтелектуальній думці – П’єр Бурдьє. Його теорія полів і капіталів здійснила переворот в моїх уявленнях. Для мене принциповим є такий підхід до викладання, який формує у класу чи групи спільні цінності. Якщо мова також стає цінністю, то навчання виходить на інший рівень. 

Наприклад, ви в 5-му чи 6-му класі, і ви не є найбільш популярною дитиною. Якщо ви не певні, що ваш рівень української мови відповідає рівню інших учнів, то ви будете послуговуватися англійською. Дитина не буде себе соромити перед іншими. 

Якщо ж дитина, наприклад, дуже добре грає у футбол, і всі захоплюються нею, то вона більш вірогідно намагатиметься говорити українською мовою, навіть якщо вона буде недосконалою, бо дитина володіє капіталом. Тому тут постає питання української мови як сили, як можливого соціального капіталу.

Схожі матеріали

600.jpg

Козак українського гумору

nebyliv-tekst-2.jpg

Небилівська канадіана

Без назви-1.jpg

Українські корені американської Квітки