"Між Петлюрою і Пілсудським одразу виникла хімія". Богдан Гудь про українсько-польський союз проти Москви

"Петлюра був готовий на союз із будь-ким, аби протиставитися Росії"

— Згідно з Варшавським договором, Симон Петлюра в обмін на визнання незалежності УНР і військову допомогу Польщі погоджувався віддати полякам Галичину і західну Волинь. Чи можлива сьогодні однозначна відповідь на запитання: для галичан Симон Петлюра — зрадник чи ні?

– Після смерті Головного отамана у 1926 році Євген Коновалець написав: Петлюра наш улюблений вождь і наш прапор. А Коновалець, як відомо, був галичанином. Ніякої зради не було. Хоча б тому, що не можна віддати те, чого не маєш. Ні східною Галичиною, ні західною Волинню уряд Української Народної Республіки не володів. Ба більше, він перебував на еміграції і не мав жодної території.

У тій ситуації Петлюра використав останній шанс, щоб продовжити боротьбу за незалежність України. Ті, хто не хотів цього, виїхали й почали звинувачувати Петлюру у зраді галичан і України. Але що він мав робити? Опустити руки так, як Грушевський і Винниченко? Ні, він був політичним прагматиком і в тій ситуації обрав єдино можливий шлях для продовження боротьби за Українську державу. Наголошу — єдино можливий. Фактично, він дотримувався засади зі знаної байки: "Тату, тату, чорт лізе в нашу хату" — "Дурниця, синку, добре, що не москаль!". 

Петлюра був готовий на союз із будь-ким, аби тільки протиставитися Росії. Білій чи червоній. Зрештою, це не мало значення, бо суть російського імперіалізму від різних забарвлень не змінюється.

— Як можемо трактувати все ще доволі поширену думку про Петлюру як зрадника? 

— Зрадофільство — одна з улюблених тем нашої суспільної дискусії. Галичина й західна Волинь залишилися під владою Польщі, а це в тих умовах було меншим злом. Звичайно, можна фантазувати про те, що було б чудово, якби Петлюра підняв повстання на західних теренах, щоб вони здобули незалежність. Але це все якбитологія. В реальності він нічого не міг зробити без підтримки польського союзника.

— У 1926 році Петлюра писав, що він переконаний у правильності обраної лінії, і що історія це підтвердить. Що підтвердила історія і що спростувала?

— Історія підтвердила, що в критичний для України час Польща єдина визнала її незалежність. Хай навіть в обмін на східну Галичину і західну Волинь. Натомість жодна інша держава української незалежності не підтримала. Це був дружній жест поляків, і вони кров’ю своїх жовнірів платили за відновлення незалежності України. Очевидно, що Пілсудський мав свої інтереси — створити буфер між Польщею і Росією у вигляді вільної України.

<p>Юзеф Пілсудський (1867 &mdash; 1935)</p>

Підсудського не випадково називали останнім шляхтичем Речі Посполитої. Він мав сентимент до історії держави трьох народів, схильність до культу повстань ХІХ століття. Його концепція Міжмор’я була виразно спрямована на відродження Речі Посполитої як держави кількох народів.

Варшавська угода 1920 року, яка ціле століття була, фактично, єдиним прикладом співпраці України й Польщі, підтверджує те, що мав на увазі Петлюра, коли казав — історія мене виправдає, історія нас розсудить. Адже гляньте, що сталося з Грушевським, Винниченком etc. Сергій Єфремов у своїх щоденниках дуже іронічно писав: "Грушевський — пожалься Боже, що з його сталося; Винниченко крутиться, мов тріска в ополонці; решта — просто дрібні, нікчемні людці…". Натомість Петлюра загинув, як герой, і на багато років став прапором українського незалежницького руху. 

Повторюся — договір Петлюри з поляками 1920 року не був зрадою, а єдино виправданим тактичним ходом у ситуації, коли Україну не те, що мілітарно, а й морально ніхто не підтримував. На щастя, сьогодні ситуація із загальною підтримкою у війні проти росіян абсолютно інша. Але Польща знову в перших рядах. 

До речі, Петлюра заплатив своїм життям передусім за союз із поляками. Коли Пілсудський [у травні 1926 року] повернувся до влади, у Києві активно ходили чутки про те, що його альянс із Петлюрою відновиться і буде нова війна Польщі проти радянської Росії, внаслідок чого Україна звільниться. Київська інтелігенція жила надіями на це. А Москва зреагувала відповідним чином (Петлюру вбили 25 травня 1926 року, — Ред.).

"Петлюра прозрів раніше. І перекваліфікувався із бухгалтера на воєначальника"

— Грушевський і Винниченко були противниками союзу Петлюри з Пілсудським. Що вони пропонували натомість?

— А що вони могли запропонувати? Співпрацю з більшовиками?! 

Нам відома позиція Винниченка, який у травні 1920 року рушив на батьківщину "стати в ряди українських большевиків", а потім сховався на віллі у Франції, правдоподібно, розуміючи, яка доля його чекає. Знаємо й позицію Грушевського, який спочатку перейшов на дещо модифіковану радянську платформу, а далі повернувся з еміграції в СРСР, аби творити "новий світ". Тут його й убили під час операції. 

Нічого конструктивного ці люди запропонувати не могли. Продовжувати боротьбу без зовнішньої підтримки — тобто тільки підтримки поляків — було безнадійною справою. Армія УНР була надто малочисельною. Навіть кількамільйонна Галичина дала для Галицької армії вдвічі більше солдатів. Легко було критикувати, але реалізовувати — нічого. Людина ж, яка володіла повною інформацією й бачила військово-політичну катастрофу УНР, не опустила руки, а продовжувала боротьбу. Це був саме Петлюра, що вивищувало його серед інших лідерів української революції. 

Більшовики його не просто так застрелили. І не просто так його ім’я стало символом незалежницького руху протягом кількох десятиліть, поки його не заступив культ Степана Бандери.

— Як можна пояснити позицію Винниченка й Грушевського? Вони не розуміли, що відбувається, чи попросту лукавили, заявляючи про помилку союзу з поляками 1920-го?

— Мені важко сказати, лукавили вони чи були чесні. Зрештою, коли Грушевський на засіданнях Центральної Ради редагував свою "Історію України-Руси", то він, напевно, був чесний. Чесний у тому сенсі, що був добрим вченим, але не був політиком. 

Петлюра ж прозрів раніше, зрозумівши, що російські соціалісти підуть війною проти українських соціалістів. Ті двоє — себто Грушевський і Винниченко — правдоподібно, в це не вірили (як не вірив дехто із сучасних українських політиків). Про кінець московської орієнтації Грушевський написав тільки тоді, коли московські снаряди розбили його дім у Києві і мати померла від переживань. 

Натомість Петлюра на той час уже чітко розумів необхідність створення мілітарної сили, перетворившись із бухгалтера на воєначальника. Це, до речі, зближувало його ментально з Пілсудським, який також не був військовою людиною, але створив польське військо й очолив його.

Винниченко був лідером українських соціал-демократів. Він підкреслював, що вони у Центральній раді для того, щоб нещадно боротися з поміщиками й капіталістами. За походженням був селянином, із Правобережжя, де впливи польських землевласників були дуже сильними. Він мав і особисті образи щодо товстосумів, ці образи залишилися в його свідомості на все життя. 

<p>Симон Петлюра (1879&mdash;1926)</p>

Петлюра ж був із козацького роду. І та кров, ментальність вирізняли його серед нащадків селян чи й української інтелігенції, яка була настільки соціалістичною, що не побачила за деревами лісу. Тобто не зрозуміла того, що Росія, як влучно зауважив Пілсудський, завжди буде "запекло імперіалістичною", не дивлячись на те, чи буде вона "білою", чи "червоною". 

Наші соціалісти цього не усвідомили, проігнорувавши потребу створення регулярного війська. В результаті, брак армії, реальної сили, яка б могла протистояти Московії, стали основною причиною поразки Української революції. Соціалістична мана Винниченка й Грушевського погубила не тільки їх, а й Українську Державу.

— Як згодом совєтська влада сприймала Варшавський договір? Які міти вони творили?

— "П. К. П." — "Пілсудський купив Петлюру" (мається на увазі однойменний радянський пропагандистський фільм про війну проти Польщі, — Ред.) — це пояснює. Совєти однозначно твердили, що Петлюра запроданець, бо продався польським панам. Змусили отамана Тютюнника їм підігрувати й зіграти у тій пропагандівці самого себе. Сіяли таким чином розбрат і ворожнечу. 

Це дуже нагадує їхні пізніші сценарії із років Другої світової війни. Відомо, що однією з причин загострення конфлікту на Волині були суперечності, котрі виникли між польським урядом в еміграції і Кремлем. Формально, польський еміграційний уряд був союзником Кремля, позаяк Англія та США були союзниками совєтів. Узимку 1943 року цей уряд заявив, що буде й далі співпрацювати із совєтами як із союзниками їхніх союзників, але тільки на основі визнання ними кордонів 1 вересня 1939 року. Ну і відповідь не забарилася — у заяві ТАРС (радянська пропагандистська аґенція, — Ред.) поляків звинуватили у тому, що вони відмовляють українцям і білорусам у праві на життя у власних національних державах. Мовляв, то польський імперіалізм, і ми будемо проти цього боротися. Отак вкотре взялися нас "захищати", спровокувавши значною мірою криваву різанину між українцями й поляками.

"Волію говорити про справи із револьвером у кишені"

— Відомо про приязні особисті стосунки між Пілсудським і Петлюрою. Як би ви їх описали?

— Між Пілсудським і Петлюрою із першої зустрічі, як зараз каже молодь, "виникла хімія". Вони зустрілися 9 грудня 1919 року у Бельведері (палац у Варшаві, де згодом підписали Варшавський договір, — Ред.). Зустріч планувалася на 20:00 і мала тривати дві години — вони ж спілкувалися до п’ятої ранку. При цьому виявили, що мають багато подібного: обидва — соціалісти за переконаннями, обоє – цивільні особи, які стали на чолі своїх армій тощо. І характери, й погляди були настільки схожими, що це їх дуже зблизило.

З того часу у їхніх стосунках превалювала щира приязнь, навіть сердечність. Коли виникали патові моменти на переговорах, то вони вирішували їх особисто. Навіть більше, зустрівшись у травні 1920 року на вокзалі у Вінниці, Пілсудський і Петлюра кинулися один одному в обійми. Письменник і есеїст Богдан Урбанковський підкреслював, що ніколи більше маршалок не дозволяв собі нічого подібного щодо інших державних лідерів.

Загалом, Пілсудський був людиною прагматичною, тому переслідував свої власні цілі у стосунках із Петлюрою як лідером УНР. Однак, коли після підписання Ризького мирного договору його усунули від справ, то Пілсудський зробив те, чого ніхто інший не зробив. Він приїхав до інтернованих українських старшин і козаків у Щипйорні й повівся, як шляхтич, сказавши відому фразу: "Я перепрошую, панове, я дуже перепрошую. Не так то мало бути". Це було вибачення не тільки перед солдатами союзної армії, а й перед Петлюрою, якого не було на цій зустрічі.

Що важливо — на відміну від більшості українських соціалістів, Пілсудський вистрибнув із "червоного трамвая" на зупинці Незалежність. А також зумів вибачитися перед союзниками — принаймні зберігши гарну міну при поганій грі. Наші ж "батьки нації" спромоглися лише на звинувачення у бік Петлюри, що "продав" полякам Галичину.

— Відомо, що Пілсудський і раніше добре знаходив спільну мову з українськими середовищами у Львові.

— Схоже, що так. Відомою є фраза маршалка, що Польща — як бублик: щонайкраще на краях, а в середині дірка. Середовище Пілсудського — це два "преславні городи́": Вільно і Львів, два головні осередки так званих кресів Речі Посполитої. 

Є дані, що у Львові Пілсудський співпрацював з українцями, наприклад, зі Степаном Федаком-сеньйором, який як правник залагоджував для нього різні оборудки. Пілсудський навіть читав лекції з тактики збройної боротьби для українських січових стрільців. 

Лише давніми контактами з українським галицьким середовищем можна пояснити ситуацію, пов’язану із замахом на Пілсудського і львівського воєводу Казимира Грабовського в 1921 році. Стріляв бойовик УВО Степан Федак-молодший. Слідство пішло таким чином, що і револьвер пропав, і вирок був вельми лагідний. Є такий історичний анекдот — не знаю, чи він до кінця відповідає правді — що коли довідалися, що до перебігу слідства й пом’якшення вироку особисто доклався Пілсудський, то спитали його, чому він так вчинив? На що той відказав: "Та я, як був молодий, то теж таке робив!" — маючи на увазі, що стріляв. Любив казати: "Я волію говорити про справи більш-менш серйозно, ну, і з револьвером в кишені".

Тож чутки про співпрацю Пілсудського з українськими середовищами Галичини не є безпідставними.

— Чи стосунки Пілсудського з Петлюрою, на вашу думку, можна назвати бажаним зразком для відносин між українцями і поляками — прикладом відносин самодостатніх, доброзичливих сусідів?

— Добрі відносини з сусідами, у нашому випадку — між державами, завжди є понад усе. 

Я вважаю, що величезною помилкою української політики в 2014—2018 роках було те, що Київ вів діалог із Заходом понад голову Варшави. Що гірше, коли вже навіть було відомо, що Дуда перемагає на президентських виборах, то з адміністрації нашого Президента пролунала дивна заява про те, що для нас було б краще, якби президентом Польщі знову став Коморовський. Це абсурдно й неприйнятно в дипломатії!

Пізніше я навіть зустрічався з одним політиком, який був близьким до Президента України, й намагався переконати його, що подібний характер відносин є шкідливим для нас, що проблеми з поляками треба вирішувати безпосереднім щоденним діалогом.

Те, що зробила Польща, прийнявши мільйони українців після 24 лютого 2022 року, показало, наскільки важливу роль у сучасній політиці можуть відігравати історичні, культурні, релігійні сентименти з минулого. Лідери, звичайно, керуються державними інтересами, але коли до них домішується "трохи серця" — це має дуже велике значення для будування добросусідських зв’язків. Подивіться, як зрушилися з місця концепції Міжмор’я й Люблінського трикутника! Президент Дуда їздить світом і переконує — вимагає! — від інших країн допомагати Україні. Зараз він, без сумніву, є незаперечним адвокатом України на міжнародній арені. 

Звичайно, Польща має свій інтерес. Але й Угорщина має. Та він зовсім інший, антиукраїнський. Через те Польща навіть віддалилася від Угорщини. Раніше на кожному кроці можна було прочитати: "Польща, Угорщина — як два брати!" чи "Польща, Угорщина — як два віковічні дуби!". Зараз такого не зауважиш, власне через антиукраїнську позицію угорського керівництва.

Зрозуміло, що поляки воліють воювати з Росією польською й натівською зброєю, але українськими руками. Понад те, чітко розуміють, що українці захищають кордони давньої Речі Посполитої. І їхній сентимент у тому, що це захист тієї землі, яка колись була територією спільної польсько-литовсько-руської держави. 

Це польський національний сентимент і варто ставитися до нього з розумінням. Звісно, доти, доки він не стає чимось більшим.

"Єдина тема, яка може знизити градус напруги навколо Волині 1943-го — це російсько-українська війна"

— Є думка, що позитивна тема союзу Петлюри і Пілсудського може замінити (чи замінює) негативну проблему Бандери й Волині’43 в польсько-українських комунікаціях на тему історичної пам’яті, і таким чином збільшить порозуміння між українцями й поляками. На вашу думку, ця тема має реальний потенціал для цього?

— Це непорівнювальні теми. Я не думаю, що Варшавський договір 1920-го можна заслонити Волинь 1943-го. 

Що гірше, ні в нас, ні в Польщі тема отого важкого братерства — а саме так називається документальний фільм, який ми з польськими колегами створили ще в 1998 році під патронатом президента Александра Кваснєвського ("Важке братерство", "Trudne braterstwo" — фільм, присвячений українсько-польському союзу 1920 року, — Ред.), не найактуальніша. Так, цей фільм показували і на польському, і на українському телебаченні. Проте коли в 2010 році я приїхав до Варшави, то на виставці, присвяченій Варшавській битві 1920 року, не побачив жодної згадки про українських союзників. Так само і в Україні надто мало говорять про те, що сто років тому здобувати свободу нам допомагали польські союзники. Навіть під час річниць Варшавської битви раз у раз марнують нагоду проговорити цю тему. Як це сталося у 2020 році.

Єдина тема, яка може знизити градус напруги навколо Волині 1943-го — це російсько-українська війна. Тема сучасного героїзму українців і нові прізвища українських героїв, які стануть символом модерної України і союзу між Україною і Польщею. Також прізвища тих поляків, які загинули, захищаючи українську землю й нашу спільну свободу.

Якщо ж ми хочемо, щоб наратив союзу Пілсудський-Петлюра 1920 року домінував над наративом Волині 1943 року, то треба над цим принаймні працювати. Маємо фільм, створений ще 1998 року. Це серйозний документ, на який покликалися і Єжи Ґедройць, й інші польські українофіли. Але зараз окремі польсько-українські професори і професорки кажуть, що він уже не цікавий для сучасного глядача. Ну, то намалюйте принаймні комікси! У тому, мені видається, біда української історичної політики, що, на відміну від поляків, ми практично не маємо популярних ілюстрованих видань історичного характеру, через які можна висвітлювати причини подій, їх перебіг тощо. Тоді б нашим ура-патріотам важко було б твердити, що Петлюра був "зрадником".

— Наскільки сьогодні у Польщі помітні антиросійські настрої?

— Якщо говорити про якийсь тотальний прояв антиросійських настроїв, то високого рівня агресії я не спостерігаю. Тобто за російську мову w mordę не б’ють. Коли б били, то були б биті й наші громадяни, адже чимало біженців розмовляють російською. Загальний рівень терпимості до Росії і російської мови в Польщі — як і, на жаль, в Україні — на високому рівні. 

Водночас, коли почитати часописи, які можна вважати віддзеркаленням суспільної думки, чи послухати польських політиків, то стає зрозуміло, що у Польщі домінує однозначна антиросійська постава. Поляки, як ніхто інший усвідомлюють, що майбутнє Центрально-Східної Європи напряму пов’язане з перемогою України у війні проти Росії.