Микола Чубатий "Моя служба першолистопадової ночі". Зі спогадів 1973 року

Для мене особисто наше Військове Командування призначило нічну службу в горішній частині Личаківської вулиці, де були дві касарні та дві поліційні станиці. Я мешкав у  горішній частині вул. Потоцькоготепер вулиця Генерала Чупринки, в манастирі СС. Василіяноктепер головний корпус Національного лісотехнічного університету України, де я був настоятелем сиротинця, основаного митрополитом Андреєм для воєнних сиріт. Вечір був холодний і перепадував дощ. 

Біля 9-ої год. я вийшов на працю. Спершу я перейшов небезпечний район школи Сєнкєвіча. Одна зал я була там освітлена і декілька десяток мужчин видно було через вікна з вулиці, але зібрання було спокійне. Так само в домах залізничників не було нічого замітного. Через горішню вулицю Листопадову повернув я на Потоцького, щоб іти до міста на свою позицію. 

На закруті, де трамвай скручує на Потоцького, зустрічає мене якийсь кремезний мужчина та крулєвяцьким діялектом запитує: “Прошен пана, ґдзє ту єст школа Сєнкєвіча?”. Я відповідаю жартуючи: “Та цо пан ма робіць в ноци в школє, школа замкнєнта о тей поже?”. Він на це: “Та ми пеовяци мами там сєн збєраць, ютро ма биць урочистосць”. Розумію, про що йде, та й кажу до нього: “Нєх пан ідзє зе мноу, бо іден также в тим кєрунку. Я пану покажен!”. 

До школи Сєнкєвіча треба було йти за рейками трамваю, я йшов у протилежну сторону. Коли він зі мною дійшов до кінця вулиці Потоцького, біля костела св. Магдалини я йому сказав іти направо до вул. Вулецької попри трамваєву ремізу і йти прямо. Коли він мене послухав, то міг зайти до Стрийського парку, яких три кілометри від школи Сєнкєвіча. Чи вертався він ще до школи Сєнкєвіча, чи мене проклинав, не знаю. Не відчув я цього на моїм сумлінні. Перед 12-ою год. ночі дотягнувся я до Народнього Дому, щоб командуванню зреферувати, що за моїм переконанням Львів живе спокійним щоденним життям, нічого не сподіваючися. 

По 12-ій я вибрався йти Личаківською догори, заглядаючи всюди, де було яркіше світло. Всюди був спокій. Коло церкви св. Петра і Павла я скрутив попри Личаківський цвинтар до касарень піхоти. Повернув до церкви св. Петра і Павла та йду Личаківською, де на найближчім роздоріжжі була поліційна станиця. Там теж усе спокійне. Заглянув я там трьох дрімаючих поліціянтів. Іду далі до уланських касарень при горішній Личаківській; всюди тихо. Повільним кроком вертаюся вниз і здалека бачу тіні трьох мужчин, що рівним військовим кроком ішли серединою вулиці вгору Личаківською. Переходять попри мене, надслухую  – говорять по-українському. Це свої йдуть на роботу. Дивлюсь на годинник – пів до четвертої. 

Що буде далі? – думаю, плентаючись повільно. Так дійшов знов аж до церкви. Затримався хвилинку і чую: згори гострим маршовим кроком надходить військовий відділ і завертає в напрямі брами Личаківського кладовища. Розумію – пішли в напрямі касарень при вулиці Петра і Павла, щоб упевнитися, чи часом ця касарня не потребує допомоги в роззброєнні. 

Дощ уже по півночі зовсім ущух. Крок за кроком ступаю Личаківською, попри намісництво та дім Дністра. Саме тоді, коли я увійшов на ринок біля Просвіти, на ратуші вибиває шоста година. З ратушевої вежі чути спів гимну: “Ще не вмерла...”. Дивлюся вгору, і саме тоді під звуки гимну двох воїнів підтягало синьо-жовтий прапор на ратушеву щоглу. Розглядаюся в ситуації: при головній брамі до ратуша стоїть готовий до стрілу скоростріл, а при ньому двох стрільців.

З Ринку в напрямі Галицької вулиці пустилося йти двох австрійських офіцерів, мабуть, поспішали до ранньої служби. Спиняє їх провідник української стежі, складеної з чотирьох стрільців. Чемно відбирає від них револьвери та повідомляє, що можуть іти додому. 

<p>Латинський собор у Львові (вид зі сторони Площі Ринок), 1920-ті роки</p>

Саме в тім моменті хідником від сторони Просвіти шкандибає до катедри старша пані. Коли узріла цю сцену роззброєння австрійських офіцерів, вона зі страху вирячила очі, на момент спинилася, як стовп соли, і впала на хідник. Піднеслася на власних руках і навколішках підняла руки до неба з криком: “Боже сьвєнти, украіньци Львуф заєнлі!”.

Переворот був зовсім непередбачений, такий факт прямо виключали поляки, вважаючи прямо неможливим з боку українців. Ясно, що зайняття Львова вночі в п'ятницю 1-го листопада впало на поляків, як грім з ясного неба. 

Після моєї нічної служби на горішнім Личакові я пішки вернувся до мого мешкання в манастирі СС. Василіянок на вул. Потоцького. Положився спати на кілька годин і біля полудня явився в командуванні по дальші призначення для мене. Я дістав писаний наказ до трохи старшого резервового старшини австрійської армії Івана Дуткевича, що проживав у Рудні, першій залізничій станції на захід від Львова, при шляху Львів-Перемишль. Я мав передати йому наказ, щоб він негайно змобілізував допоміжний відділ і сам з відділом прибув до Львова. Він був потрібний у командуванні Львова. 

Вручаючи мені цей наказ сот. Вітовського, його адьютант Паліїв звертав мені увагу, що ця околиця дуже небезпечна. У західній частині Львова вже організуються польські відділи. Доступ до головного двірця майже відтятий, тому я не можу йти ані Городецьким гостинцем, ані вздовж залізничого шляху (найкоротшою дорогою). Мені треба йти ще необсадженим Янівським гостинцем на північний захід, обійти Баторівку та за Баторівкою звернути на південний захід і через трясовисько, де є стежки, дістатися до Рудна. 

Вклавши для безпеки наказ до черевика, я рушив у дорогу в напрямі Янівського гостинця (шосе). До Янівського цвинтаря не було ще видно узброєних поляків, але за Янівським цвинтарем показалися вже польські цивільні з крісами на плечах. На периферії міста, де Янівський гостинець перехрещується із залізничим шляхом, розташований львівський товаровий двірець з магазинами та сотками товарових возів. Ще до вчора ці магазини, повні всякого добра, були під військовим командуванням, тепер вони стали клясичним прикладом революції та розграблення державного майна. Десятки людей з молотами розбивали товарові вагони, витягали мішки та скрині з різною поживою, якої був великий брак. Це військове добро розбирало населення, марнуючи при тому багато через натовп. 

Були й такі, що вже встигли відшукати припаси алькоголю та, відразу впиваючись, ледве стояли на ногах. Попри цю сцену революції я перейшов безпечно, бо тут ще не було ніяких військових стійок. Минув Баторівку, що була мені відома з мирних часів, скрутив на пільну дорогу та стежкою дійшов до залізничого шляху, вже недалеко залізничої станції Зимна Вода – Рудно. 

У Рудні я мав знайому родину відомого архітекта та  голови Народньої Торгівлі у Львові – Нагірного. Тому я вступив до їх дому та розпитав за старшиною Дуткевичем. Передавши йому наказ та пояснивши усно, яка ситуація у Львові, просив його зробити все можливе для допомоги Львову. 

Вже вечоріло, як я пустився вертатися до Львова. Тепер при сумерку частіше я вступав на підмоклий ґрунт та зовсім перемочив обуву. Була вже ніч, коли я знов добився до Янівської вулиці. Було вже спокійніше, одначе польські стежі були вже густіші, творячи немов зав'язок фронту. Пройшов яких п'ять хвилин, аж мене спинив узброєний поляк та спитав: “Сконд обиватель ідзє?” – “З Баторуфкі”, – кажу. “Од коґо, чи там гайдамаци сон?” – Відповідаю: “Врацам од меґо фаміліянта, нє слишалем ніц о рухах гайдамакуф”. Далі питає: “Ма обиватель броньзброю?” – “Нє мам”, – відповідаю. “Ґдзє обиватель мєшка?” – “На уліци Бематепер вулиця Ярослава Мудрого”– кажу. Це вже ближче середини міста. “Ну, нєх обиватель ідзє. Добраноц”. 

Одначе вже в половині тої розмови я кинув оком направо, а звідти, яких 50 кроків, висунувся другий кріс та йшов у нашім напрямі. Думаю: може бути гірше, коли зійдуться при мені разом. Треба було створити позір мого польського патріотизму. Коли наша розмова доходила до кінця і він спитав мене, чи не маю зброї, та відпустив, я йому сказав: “Обивателю, нє вистарча спитаць сєн, чи нє мам броні, тшеба збадаць”. На це він удруге сказав: “Добраноц”. Коли я вже відійшов великий кусок дороги, а другий узброєний дійшов до першого, то чую, що він його спитав: “А кто то бил ?”. На це перший відповів: “Та то свуй польскі ґосьць”. Слава Богу, клопіт минув. 

Біля восьмої години я добився до Народнього Дому та здав звідомлення. Що я тепер буду робити, де ночувати?  Вертатися на Потоцького до манастиря вже неможливо. Став  розглядатися і в сусідній залі побачив купу військових коців. Ось тут буде мій нічліг. Звинув один коц під голову, другий склав удвоє, постелив на підлозі, двома коцами накрився і так переспав першу воєнну ніч.