Коли журилися леви: львівський листопад 1918 року

13:13, 1 листопада 2021

19210.jpg

Ще не вмовкли гармати на бойовищах Першої світової війни, як на вулицях Львова загриміли постріли, а бруківка почервоніла від крові, віщуючи початок українсько-польської війни 1918–1919 років.

ДЄДИК.jpg

Олександр Дєдик

історик, дослідник воєнної історії, заступник головного редактора Львівського мілітарного альманаху "Цитаделя"

Марно намагаючись запобігти неминучому, в жовтні 1918 року імператор Карл І оголосив про перебудову імперії Габсбургів на федерацію національних держав. Однак Відень не квапився передавати реальну владу представникам численних народів монархії. Останнім довелося самостійно виривати її з пазурів конаючого двоголового орла.

Зокрема, 31 жовтня 1918 року військовикам на чолі з сотником Дмитром Вітовським вдалося переконати політиків не чекати милостивої згоди монарха, а, спираючись на власні сили, встановити державну владу на українських землях Австро-Угорщини. Історичної ночі 1 листопада вояки із синьо-жовтими відзнаками без проливу крові опанували Львів. Так розпочалося встановлення української влади у повітах.

Однак стихійний процес розпаду імперії не міг не спровокувати ворожнечу між численними спадкоємцями. До італо-сербських суперечок за порти на Адріатичному морі, протистояння угорців і румунів у Трансільванії та багатьох інших територіальних конфліктів додалася боротьба поляків з українцями, що розпочалася на вулицях Львова.  

1918 r.tif

Український старшина у Львові

Усі фото з особистого архіву Лесі Крип'якевич (Колекція Степана Гайдучка)

"Кривавим листом котить падолист…"

Перший етап вуличних боїв у Львові тривав з 1 до 5 листопада 1918 року. Всупереч розповсюдженим твердженням українське військо налічувало не 1500, а 2600 військовослужбовців. Однак кожен з них мав викладатися на повну, щоби контролювати 200-тисячне місто, в якому абсолютна більшість мешканців – поляки, а українці складали менше 20%. Годі дивуватися, що західніше лінії Цитадель – Головна пошта – казарма Фердинанда (вул. Городоцька, 40) – станція Підзамче вояки сотника Дмитра Вітовського розташувалися лише у Головному двірці та будівлі державної жандармерії (вул. С. Бандери, 1).

Усі спроби поляків започаткувати збройну боротьбу східніше цієї лінії зазнали невдачі. Водночас польські повстанці, які збиралися в розташованих у південно-західній околиці міста школі імені Г. Сенкевича (вул. М. Залізняка, 21) та Домі техніків (вул. І. Горбачевського, 18), отримали нагоду безперешкодно заволодіти зброєю й нарощувати чисельність своїх лав. До кінця дня 1 листопада кількість заколотників перевищила тисячу осіб, а 5 листопада їх налічувалося уже 4106 осіб. Ввечері 2 листопада польські вояки зайняли покинутий дезорієнтованою українською залогою залізничний двірець.

У неймовірному хаосі чуток, вигадок і перекручень про справжні події в різних дільницях міста нещодавно створеній Українській Генеральній Команді вдалося розгледіти обриси дійсності. Проте ліквідувати обидва найважливіші осередки заколоту було непросто. Бракувало вільних сил, а спроба зменшити чисельність або вивести залоги з певних об’єктів могла спровокувати появу нових осередків повстання у власному тилу.    

Наодинці з ворогом

Штаб отамана Дмитра Вітовського чекав приїзду з Буковини Українських Січових Стрільців загальною чисельністю 2200 вояків. Перший транспорт усусів прибув на станцію Сихів опівдні 3 листопада. Виникла сприятлива нагода придушити заколот, відбивши у повстанців Головний двірець, що слугував їм найважливішим центром матеріального забезпечення.

Вуличні бої під час Першої світової війни практично не траплялися, тож січовикам бракувало належного вишколу. В передмістях вони легко долали опір заколотників, зате серед щільної міської забудови їхній звичний бойовий порядок порушувався, зникала взаємодія між підрозділами. Натомість супротивник, досконало орієнтуючись у лабіринтах вулиць, дворів, підвалів і горищ, отримував нагоду атакувати кожну групу усусів поодинці, застосовуючи удари у фланги або тил. 

У підсумку приголомшені невдачами січовики 5 листопада відступили до Старого Села. Й хоча наступного дня вони повернулися до Львова, ініціатива перейшла до повстанців. Для повторної спроби ліквідувати заколот уже бракувало сил.

_026.jpg

Стійка українських стрільців біля входу в Ратушу

6–9 листопада на вулицях виросли барикади, а будинки вздовж лінії фронту перетворилися на імпровізовані фортеці. В обидвох сторін з’явилася нечисленна артилерія, а в небі над містом вряди-годи кружляли польські літаки. Тоді ж повстанцям вдалося спорудити бронеавтомобіль, за допомогою якого вони хотіли прорвати оборону українців. Проте 9 листопада їхній наступ у Єзуїтському городі (сучасний парк імені І. Франка) захлинувся у вогні оборонців Сейму (вул. Університетська, 1) і палацу Голуховських (вул. Листопадового Чину, 16). Того ж дня стрільці 5 сотні УСС четаря Романа Купчинського отримали за героїчний штурм і цілоденну оборону будинків №2 та №8 на сучасній вул. Ярослава Мудрого грошову премію в розмірі однієї  тисячі корон.

Невдачі 9 листопада підірвали бойовий дух поляків і змусили їх перейти до оборони. Новопризначений командувач полковник Гнат Стефанів отримав можливість відновити активні бойові дії. Та він не міг похизуватися чисельною перевагою над супротивником. 11 листопада в лавах заколотників налічувалося 239 офіцерів і 3044 вояків у бойовому стані. Того ж дня у підпорядкуванні Начальної Команди Українського Війська (НКУВ) налічувалося 140 старшин і 2993 стрільців.

“Найбільше попадало горішнім поверхам. Коридори були тут закидані цеглами; зчаста приходилося викидати те румовище, щоб воно не спинювало рух. Попадало немало й першому поверхові. Раз цегли засипали й здорово потурбували одного стрільця. Відтоді під час кожної сильнішої стрілянини опускала залога галєрію. Оставалися лише вартові.

Під час одного такого обстрілу лише випадком не приловив мене гранат у моїй кімнаті біля галєрії. Я вийшов був саме до складу, де видавали тоді вбрання й інше. За якої чверть години повернув і застав руїну. Гранат улетів крізь вікно й вибухнув у протилежній стіні. Біля неї лежала тепер купа покришених цеглин. Долівка, ліжко й усе в кімнаті вкрилося грубою верствою цегляного пилу”.

Четар Мирон Заклинський, оборонець казарми Фердинанда

А де ж допомога?

Напередодні Першої світової війни у Галичині та Буковині  дислокувалися 14 полків піхоти та 8 полків піхоти краєвої оборони. Однак  у листопаді 1918 року на контрольованій українцями території перебували лише запасні формування 7 полків. Зважаючи, що переважна більшість виснажених тривалою світовою бойнею вояків усіх національностей понад усе квапилася повернутися додому, для розгортання на базі цих підрозділів збройних сил західноукраїнської держави потрібні були час і неабиякі зусилля.

Загони селян, які встановлювали українську владу в повітах, також не могли автоматично перетворитися на регулярні підрозділи й поквапитися на допомогу столиці. Їм довелося виконувати чимало складних завдань: роззброювати підрозділи колишнього імперського війська, які знаходились у повітах або поверталися з Наддніпрянщини, протидіяти ймовірним заколотам, забезпечувати громадський порядок, боротися з грабунками і бандитизмом та охороняти державне майно. Тож до Львова надходили лише окремі нечисленні та недостатньо вишколені групи. Зокрема, 42 добровольці прибули з Кам’янки Струмилової, 60 – з Бібрки, 62 – з Винник, 92 – з Радехова тощо.

Зважаючи на брак сил, упродовж третього періоду вуличних боїв 10–17 листопада полковник Стефанів здійснював локальні операції, які мали б покращити українські позиції в місті. На північному крилі вдалося ліквідувати повстанський підвідтинок “Замарстинів” і забезпечити вільний рух шляхами до Жовкви та Кам’янки Струмилової, а також залізницею до Красного, Сапіжанки та Бережан. Зате на південному фланзі три штурми школи кадетів (вул. Героїв Майдану, 32) закінчилися невдачею.

29102_ІІ ф_001_new_color.tif

Українські військові біля Народної гостинниці на розі вулиці Костюшка (тепер вул. Дорошенка)

Три безкровні доби

Якщо перші сутички навіть не перешкоджали звичному рухові на вулицях, то на тлі запеклих боїв упродовж наступних двох тижнів життя у місті завмерло. Цивільні мешканці, рятуючись від зливи куль, ховалися спершу у внутрішніх кімнатах, а згодом – у пивницях. Якщо у віддалених від фронту дільницях можна було купити харчі або навіть отримати безкоштовні обіди, то поблизу бойової лінії годі було вистромити носа на вулицю. Вояки обидвох сторін неодноразово ділилися зі зголоднілими львів’янами скромними запасами, проте з кожним днем становище лише погіршувалося. 

Відтак найвищі церковні ієрархи у Львові – митрополит Андрей Шептицький та архієпископ Юзеф Більчевський – спільно звернулися до обидвох сторін з проханням відновити мир. Супротивники змогли домовитися лише про 48-годинне припинення вогню, яке згодом продовжили ще на 24 години. Тож із 6 години 18 листопада до 6 години 21 листопада тривав четвертий, цього разу безкровний період боїв у Львові.

Начальна Команда Українського Війська та командування заколотників невтомно шукали засобів для продовження боротьби. Українці звернулися за допомогою до Києва, поляки – до Варшави. Результат визначив долю подальших боїв. Замість Окремого загону січових стрільців полковника Коновальця до Львова прибули лише 44 добровольці під командуванням отамана Андрія Долуда. Натомість заколотників посилив загін підполковника Токажевського чисельністю 140 офіцерів, 1228 вояків і 8 гармат.

stijka.JPG

Стійка українських військових звернена в бік вулиці Академічної (тепер просп. Шевченка)

(Не)Програний бій

У підсумку на початку п’ятого періоду, що тривав від ранку 21 до ранку 22 листопада 1918 року, 6840 польських військовослужбовців готувалися атакувати 4678 українських. Ворог прагнув оточити місто, щоби не тільки знищити основні сили українського війська, але й захопити політичну верхівку і владні інституції ЗУНР, ліквідувавши таким чином українську державу в Галичині. Попри раптовість і чисельну перевагу цей задум не вдався. Опівдні 21 листопада українці зупинили наступ ворога, хоча й зазнали чималих територіальних і матеріальних втрат. Тверезо оцінивши становище, полковник Стефанів наполіг на своєму рішенні відступити зі Львова. Бій у столиці було програно, зате було врятовано армію й уряд.

Згодом маршал Юзеф Пілсудський визнав, що недооцінив супротивника: "Знаєте, панове, про неприятеля, який так легко залишив Львів, починаєш думати погано. Але неприятель виявився сильнішим, і Львів знову опинився в небезпеці". Поразка у битві на вулицях столиці виявилася для українців Галичини не деморалізуючим, а мобілізуючим фактором. На заклик уряду – "Львів мусить бути наш…Все, що живе, до зброї!" – лави армії почали стрімко поповнюватися. Вже на початку грудня 1918 р. фронт почав звідусіль наближатися до міських рогаток. 

Від латинського Різдва 1918 року аж до старого Нового 1919 року біля Львова не вгавали вибухи снарядів, клекіт скорострілів і постріли з гвинтівок. Поляки марно намагалися одним ударом виграти війну, а українці двічі невдало штурмували столицю. Зрештою остаточно виснажені супротивники на певний час залишили один одного в спокої. Виникла сприятлива ситуація для появи нового гравця – миротворців Антанти. 

Без назви-3.jpg

Обслуга авто з машиновим крісом. Стоїть четвертий справа четар Володими Баб'як

“Найприкрішим і найнебезпечнішим для нас був відтинок на вулиці св. Лазаря. Він здавався цілковито відрізаним від решти світу, а місцеві мешканці не ризикували вистромити носа на вулицю. Вона перебувала під таким досконалим обстрілом, що вийти означало наразитися на неминучу смерть. Увесь час аж до зайняття Цитаделі лежали на вулиці й балконах трупи людей, собак і котів. Не було такого сміливця, який би спробував їх прибрати. Вони лежали далі навіть під час тимчасового припинення вогню. Мешканці спілкувалися через отвори, вибиті у мурах пивниць”.

Едвард Магєра, підофіцер польського підвідтинку “Реміза - Цитаделя”

Схожі матеріали

kaver_zluka_1.jpg

Лонгин Цегельський: Автономія чи централізм? – Підписання умови про злуку

сео, лістінг.jpg

Різдво на Україні

600.jpg

Конфлікт кольорів. Чому український прапор синьо-жовтий?

600.jpg

“Через Київ на Львів!”: Галицька армія та визволення столиці України

15.JPG

Мрія, яка так і не стала реальністю

ofenzyva_tekst-5.original.jpg

“Нехай нас розсудить залізо і кров!”: Вовчухівська офензива

800x500 obkladunka Lazarowuch.jpg

Що якби не Січові стрільці? | Микола Лазарович

600_+.jpg

Вирватись з "трикутника смерті": Чортківська офензива Галицької Армії

800x500 obkladunka Lupoweckuy.jpg

Міжвоєнна Галичина | Святослав Липовецький