Лонгин Цегельський: Автономія чи централізм? – Підписання умови про злуку

01:32, 22 січня 2020

kaver_zluka_1.jpg

Лонгин Цегельський - український громадсько-політичний діяч, дипломат, міністр внутрішніх справ ЗУНР. 22 січня 1919 Лонгин був призначений заступником міністра зовнішніх справ Української Народної Республіки. Того ж дня Лонгин Цегельський зачитав та передав грамоту Національної Ради «Про об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Великою Східною Україною» голові Директорії Володимиру Винниченку, під час урочистого проголошення Злуки на Софіївській площі у Києві. У своїх спогадах Лонгин описав нелегкі перемовини західноукраїнської делегації з Директорією щодо Злуки.

Лонгин Цегельський

Лонгин Цегельський

Текст

Вирнуло нове питання.

– Нам донесено ще зі Львова – говорив Винниченко – що Ваша влада не хоче лучитися з Україною. Якже ми можемо Вам помогти?

– А чого ж ми приїхали? – питаю я, – Саме для об’єднання. Це Вам кажуть повновласники влади, а що говорять приватні інформатори, то ми не будемо тим займатися. Якщо не хочете з нами говорити, то ми можемо ще й нині відїхати, – відповів я.

– Юридично нема що балакати, – вмішався Андрієвський – бо д-р Цегельський і д-р Левицький є правильно встановленими повновласниками галицької республики, а ми є представниками Української Народної Республики. Отже це є переговори між двома державами. А що поза тим балакають різні люди, це тут ні причому. Зачинаймо переговорювать…

Розмова поплила дещо гладше. Члени Директорії прийняли до відома, що ми готові підписати передвступну умову щодо злуки Галичини з Великою Україною.

– А чому передвступну, чому не остаточну умову? – знову спитавсь хтось із Директорії.

Д-р Дмитро Левицький пояснив, що така умова мусить мати для своєї важности потвердження галицького уряду та Української Національної Ради (галицької). Отже тому все, що підпишемо, матиме передвступний характер. Одначе і передвступний договір вяже бодай у принципі, а деталі розробиться у дальших переговорах.

Виринула з черги справа тих детайлів. Зачав її знову проф. Швець.

– Якщо це буде передвступна умова, то яка це злука? Так ви, Галичани, можете відділитися, а ми не можемо післати до Галичини нашого губернатора.

– Губернатора Ви, панове, і так до нас не пішлете, хоч би злука була й остаточна, – відповів я – бо ми його не приймемо. Ви царських порядків в Україні не заводіть. Як ми лучилися б з Вами, то тільки зі застереженням широкої автономії для Галичини. Ми хочемо мати свій сойм і свою провінційну владу, бо наші відносини дуже відмінні від ваших. Галичина від 1848 року привикла до конституційно-парляментарного ладу, а ви його ще не мали. Галичина католицька і Церква в нас національна та займає поважне становище. А Ваша Україна православна і церква у Вас зросійщена, покищо неприхильна Українству. Галичина звикла до західньо-европейського права, а у Вас закони російські, інакші.

– Ви, товаришу Швець, – вмішався Винниченко – не знаєте Галичини, а я там жив, то знаю. Галичанам краще дамо автономію, аби тільки закордонна політика, армія, закордонна торгівля, залізниці, пошта та телеграфи були в завідуванні центральної влади в Києві. А школи, суди, здоровя, місцеву адміністрацію нехай вони собі самі ведуть. Знаєте – це добра ідея! Те саме треба зробити з Кримом та Кубанню, а може і з Поліссям. Їх життя цього вимагає.

Макаренко і Андрієвський згодилися з ним. Швець замовк.

Тоді обізвався я.

– Треба ще взяти до уваги, що в нас нема соціяльної революції і ми не потребуємо і не хочемо її. Земельну реформу переведемо самі – цебто наша Українська Національна Рада. Але в нас не буде соціялізації, ні націоналізації землі. Селяни дістануть землю на індивідуальну, особисту власність. Ви ж соціялісти, і бажаєте завести в себе соціялізацію всієї землі. В нас на це не буде згоди. Це дуже важливе питання і щодо цього ми не поступимось. Навіть наші радикали, як д-р Бачинський Лев, д-р Макух, Думка, Стефаник згідні в тому з нами.

– А прецінь – перебив Винниченко – в радикальній програмі стоїть, що їх партія спирається на “Комуністичному Маніфесті” Карла Маркса…

– Так, це стоїть, – сказав я – але ніхто цього не бере поважно. Це доктринерська балаканина. В практиці радикали це вузько-хлопська партія, от і все. А ми, націонал-демократи, об’єднуємо і хлопів, і міщан, і інтеліґенцію на дрібно-буржуазній та національній плятформі. В практиці нема майже різниці між нами і радикалами. Можу вас, панове, впевнити, що будуть солідарні з нами.

– А соціял-демократи? Ганкевич Микола і д-р Ганкевич Левко, Темницький, д-р Старосольський, Вітик? – вкинув Винниченко.

Я засміявся.

– Це каварняні соціялісти, – сказав я. – Одинокий Вітик є практичним політиком чи радше аґітатором та має в Дрогобиччині силу. Ось і все. Ви на них не рахуйте, бо заведетеся. Взагалі, мусите знати, що ми не зречемося самоуправи та не дозволимо мішатися нам у наші хатні відносини.

Проф. Швець глядів на мене з-під лоба, невдоволено. Макаренкові та Андрієвському моя проста мова видно подобалася. Вони обсервували мене цікаво. Мабуть уперше побачили та почули Українця не соціяліста. Бо треба знати, що тоді вся інтеліґенція на Придніпрянщині записалась у соціялісти. Були отже “соціял-демократи” (Винниченко, Петлюра, Порш, Мартос, Мазепа, Антонович і т. д.); були “соціялісти-революціонери” (Микита Шаповал, Ковалевський, і до них вписався також…старий Михайло Грушевський!); були “соціялісти-федералісти” (Єфремів, Ніковський, Чикаленко, і взагалі бувші українські ліберали з Т.У.П.-у); були вкінці “соціялісти-самостійники” (другий Макаренко та інші з бувших “націоналістів” Миколи Міхновського, що останньо прихилявся до гетьманців).

Ні “федералісти”, ні “самостійники” соціялістами по душі не були. Але це була революційна мода зватись соціялістом. І кожен інтеліґент – чи був він ним чи ні – грав соціяліста. А тут саме заступник Галичини “касує” соціялізм… Це було для них щось нове, тим більше, що через мою розвідку “Русь-Україна і Московщина-Росія”, я мав популярність на Придніпрянщині.

Один Винниченко не показував, що думає. Тільки його очі дещо всміхалися. А що я знав його дуже добре, то я читав з тих хитрих очей його думки.

– Пождіть, – думав він. – Нехай ми тільки приберемо вас, Ґаліціяшків, до наших рук, то так затанцюєте, як заспіваємо. А тепер тіштеся автономією…

Знаючи його натуру і погляди, я був певний за ті його думки. Він обізвався:

– Та пощо сперечатися? Хочете автономії – згода. А потому вже покажеться, як воно вийде в практиці. Може по-вашому, а може по-нашому… Ми сьогодні досить набалакалися, а Петлюра і так аж завтра приїде. А без нього годі. Завтра будемо продовжати, а Ви сьогодні спочинете. Завтра поговоримо і про те, яку Вам поміч дати. А тепер просимо гостей на обід.

Ми перейшли до іншого царського вагону, де була їдальня. Тяжкий просторий стіл, тяжкі різьблені крісла, багато вирізуваний буфет з… царським орлом вирізаним для декорації в дереві. Стіл накритий багатою посудою та сріблом з…царськими ініціялами. Кухарі – також, мабуть, бувші царські – в сніжнобілих блюзах та шапках внесли величезну срібну вазу з чудово витисканою чи вирізьбленою покривою та стали наливати пахучий борщ.

– Випємо на здоровя! –  сказав Винниченко – і подано чарки.

Обід був царський. Я бував на обідах у першорядних ресторанах Відня чи Берліну, знав ще до війни ресторани Києва – їв і при ґалевому цісарському столі в австрійському Бурґу і в намісників та міністрів, їв і в Гетьмана, але обід, яким нас гостила соціялістична Директорія Української Народної Республики трудового народу, закасував всі ті прийняття.

Після галицької мізерії, де ми – члени влади – харчувались по малих трактієрнях, мені видавалося це просто розпустою. І страва, в царській сальонці і на царській посудині подана, чомусь не лізла в горло. Директорія робила на мене враження так званого “парвеню”. У Гетьмана – бувало – я почувався без порівняння краще. Там приймали по-панськи, цебто добірно та культурно, але помірковано, навіть доволі скромно. Тут в революційній “головній ставці” їли і забагато, і зарозкішно. Шо ж то буде, як ці соціялісти стануть дійсними володарями України?..

Ці мої помічення декому здадуться може далекими від політики. А тим часом – воно не так. На таких проявах краще пізнається людей, їхній характер та ідейну їхню вартість, ніж по словах чи програмах. А від характеру та внутрішньої вартости людини, залежить її конструктивна, творча вартість для народу. Я нераз опісля обсервував українських революційних, цебто соціялістичних достойників чи в Києві, чи вже по втечі з Києва до Станиславова, чи знову на чужині, по европейських столицях. Я мав враження, що все їхнє “достоїнство” так і лежить у викидуванні казкових сум грошей на їду, значить: в догоджуванню піднебінню і череву. Для мене було це дуже несмачне.

Наступного дня, 1 грудня 1918 р. рано дали нам знати, що перед полуднем наїде з “фронту” під Києвом отаман Симон Петлюра, та що тоді докінчимо переговори. Справді десь коло 11 години запрошено нас знову до сальонки Директорії, де ми застали повну Директорію.

Петлюру я знав ще з 1906 року, коли він вперше приїхав до Львова під прибраним прізвищем Таґон. Це був тоді студент, віком яких 24 роки, присадкуватий, широкоплечий та наче дещо згорблений, бльондин. Опісля я його зустрічав ще кілька разів у Галичині та в Києві – останній раз за Гетьмана в червні 1918 р., коли він у Києві проводив конґресові земств України. Хоч він був соціяліст, а я націонал, то наші особисті відносини були дуже добрі та приязні. Як із Винниченком, якого я знав довше та багато краще як Петлюру, мої відносини були все дещо холодні, хоч і приязні, то з Петлюрою ми були якось один до одного щиріші, тепліші. Він і тепер привітався зі мною і з д-ром Д. Левицьким з очевидною привітністю. Він був нам радий.

Петлюра вже знав, за чим ми приїхали та про що ми вчора переговорювали. За кілька хвилин він дав свою згоду на те, на чому ми вчора стали. На мене зробив він найкраще враження з цілої Директорії. Андрієвський, що правда, перевищав його знанням, освітою та прецизним юридичним умом, Винниченко – інтелігенцією, але Петлюра перевищав їх всіх очевидячки – активністю та вмінням підпорядковувати другорядні справи – основним. А головне: він мав гнучкий ум, для практичних комбінацій. Був отже політиком. Він не робив ніяких квестій з нашої повновласти, кажучи:

– Це ясне. Якби ви застали Гетьмана при владі, ваша повновласть була би добра для нього. А що ми опинилися при владі, то вона добра і до нас.

І на наші автономні застереження погоджувався без зупинки. Він цінив Галичан і Галичину, бо знав її практичну вартість у будові армії та держави. Так само з радої душі годився дати нам поміч. Казав, щоб ми порозумілися з полковником Осецьким, а він зарядить видати нам те, що нам давав був Гетьман. Тільки наставав, щоб умову про злуку виготовити до підпису негайно, бо він ще сьогодні по полудні вертається на “фронт” під Київ.

– От, сідайте, пане после – звернувся він до мене – та зробіть нарис умови.

– Осьде папір та олівець – докинув Винниченко. – Сідайте в другій кімнаті та скомпонуйте умову.

Я знав, що на мене випаде стилізування умови. За деякий час я покликав до моєї кімнати д-ра Дмитра Левицького та прочитав йому проєкт, олівцем писаного нарису умови. Він згодився на нього. Текст складався усього з кільканадцяти рядків.

Ми вернулися до сальону, де сиділа Директорія. Я прочитав нарис раз та другий. Відчитав щей  втретє зпроквола деякі речення, що їх профессор Швець не міг так скоро розібрати.

– Товаришу Андрієвський – сказав Винниченко, – ви в нас юрист. Перегляньте докладно та дайте нашому секретареві переписати на машині.

Андрієвський мовчки та уважно переглянув нарис, просячи мене в дечому пояснити йому мої “ієроґліфи” (в мене дуже нечиткий почерк).

– Нема що зміняти – вирішив Андрієвський та вийшов. За яких десять хвилин вернувся з двома примірниками, писаними на машині, та з моїм чорнописом. Він відчитав один примірник, тоді як я з д-ром Д. Левицьким слідкували за текстом з другої копії та ориґіналу.

– Згода? – Згода…

Не знаю, хто підписав перше – ми, Галичани, чи Директорія. Досить, що було це 1. грудня 1918 року коло полудня, в історичному Хвастові, як між Галичиною й Україною станула перша умова про злуку.

Тієї самої ще днини ми говорили з полковником Осецьким, що був шефом штабу при Петлюрі. Сам Петлюра познайомив нас із ним та доручив Осецькому запасти нас, чим можна. Ми розповіли йому, чого треба нашій армії, яких припасів, а він усе те посписував. Окремо мали ми того дня ще одну конференцію тільки з Винниченком та Макаренком, щоб обговорити з ними фінансову скруту галицької влади і армії. Не знаю вже, хто з Галичан при Директорії, (Січових стрільців) звернув нашу увагу, що в руках Директорії находиться 10 міліонів австрійських корон у банкнотах. Це була якраз та сума, що Гетьман хотів дати нам через д-ра Осипа Назарука. Ми запропонували Директорії, щоб вони далі ці гроші галицькій владі на війну з Поляками. Винниченко та Макаренко не хотіли бути скупішими від Гетьмана, погодились з нашою пропозицією і обіцяли поговорити про це з іншими членами Директорії.