Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 6
10:11, 9 серпня 2021
“Локальна історія” продовжує публікацію циклу матеріалів Галактіона Чіпки (псевдо Романа Купчинського), написаних у 1936 році після подорожі автора найколоритнішими місцями галицького краю.
У першій частині йшлося про початок вояжу та курорт Черче.
У другій частині – про мандри на маршруті від Черче до Яремче галицькими дорогами.
У третій частині – про перебування на віллі Товариства письменників і журналістів (ТОПІЖу), Камінь Довбуша, товариство “тритонів” та ловлю карпатських пстругів.
У четвертій частині – про пошуки столиці Гуцульщини та перебування у селі Жаб’є.
У п’ятій частині – про візити до Криворівні, Косова, неіснуючої сьогодні Москалівки та "старозавітної" корчми.
Шоста частина присвячена подорожі до Яворова – не підльвівського, а того, що на Косівщині – гуцульського, що досі вважається столицею ліжникарства. За одним із ліжників компанія Романа Купчинського приїхала сюди і 85 років тому. А також щоб відвідати “гуцульську палату” – домівку родини різьбярів Корпанюків, які упродовж кількох поколінь незмінно тут мешкали та творили.
Оригінальний правопис тексту зберегли. Статтю розшукав Павло Артимишин.
ДРУКАРСЬКІ ЧОРТИКИ
Заки рушуся автом з Косова (читай: Москалівки!), мушу справити деякі друкарської чортики, що зявилися на дорозі нашої прогульки.
В попереднім фейлєтоні злий дух переніс Яблонів на дорогу Жабє–Косів і через те збаламутив неодного, хто хоруговками чи бодай хемічним олівцем зазначує шлях нашої їзди. Отже спростовую: Неправдою є, що на дорозі з Жабя до Косова можна здибати Яблонів, зате правдою є, що там можна в кожній порі дня і ночі подибати Яворів. “Мурованка” – славна з вина, яке пахне розводненим медом – лежить коло Яворова, а не Яблонова, що отсим спростовую і прошу вибачення. Крім цього в реченні: “...що коштувало так угорське...” має бути: “як угорське”.
Гурт гуцулів біля трембітаря, вересень 1942 року
Фото: nac.gov.plЦього другого чортика я властиво не повинен подавати. В тім місці друкарська фарба трохи затерла друк і. багато читачів додумалося правильно. Але роблю це для тих, які дістали фейлєтон з дуже читким друком.
На будуче прошу П. Т. Панів Коректорів помагати мені в поборюванні друкарських чортів – тієї язви, що переслідує друковане слово від часів пана Ґутенберга.
А тепер до речі!
Гуцул зі села Жаб’є Косівського повіту Станиславівського воєводства (тепер смт. Верховина Верховинського району Івано-Франківської області) над річкою Черемош, 1934 рік
Фото: nac.gov.plПАНЯ
В Яворові є вирібня гуцульських ліжників. Заїхали ми там. бо наш шофер “наміряв вступити в стан брачний" і тому хотів привезти з дороги якийсь мебель до будучого гнізда.
Входимо до вирібні. Велика кімната, слабо освічена присліпкуватим каганцем. Усюди ліжники, вовна, вовна, ліжники.
І два станки.
Тільки один працює. За ним дві гуцулочки швидко-швиденько переволікають вовняні нитки. А що переволічуть кілька разів, то стиснуть їх до купи жердкою і частиш ліжника готова.
Зразки гуцульського народного мистецтва – стіл та килимки, 1930-ті роки
Фото: nac.gov.plДивимося на їх жваві руки і думаємо: “Певно багато заробляють!"
– Дівчата, скільки ви заробите на місяць?
–Небагато! – відповідає одна, а зітхають обі.
– А скільки вам треба часу на один ліжник?
– Одній день.
За один день дві їх один ліжник. На місяць – 24 ліжники!
– Скількиж заробляєте?
– По дванацять золотих... І їсти.
– А що дають їсти?
– Та що!... – дивуються, що таке питання ставимо. – Кулешу тай молоко.
Виходить: кожна в них дістає за виріб одного ліжника 50 грошів.
Гуцул грає на народному інструменті дуда, 1930-ті роки
Фото: nac.gov.pl– А як довго працюєте?
– Єк треба. Доки не віробимо. Від третьої, пів до четвертої рано до півночі.
– А хто є власником?
– Паня. –
Яка паня?
– Наша!
– А вона звідки?
– З Єворова.
Вибрали ми ліжник – торгуємо.
– Спустіть, то купимо!
– Ми не можемо. Недавно ми опустили, то потім нам стягнули з наших грошей.
– Хто?
– Паня. Вона може й опустилаб. А ми боїмося.
Не було ради. Заплатив шофер за мебель вимагану ціну і ми поїхали.
А потім довідалися, хто такий “паня”. Гуцулка, що перейшла якимсь там способом на паню, а постарівшись, узялась до ліжникового промислу, Інтерес, здається, не злий, про обезпечальню тут не чували, а восьмигодиниий день праці – міська байка.
Від досвітку до пізньої ночі стукає станок, жваві руки бігають, молоді груди вдихають вовняний пил і звичайний порох, а за це все – 50 грошів. Щодня, хоч урвися, один ліжник „мус бути", бо так постановила – паня.
Гуцули на ярмарку у місті Косів Станиславівського воєводства (тепер Косівського району Івано-Франківської області), 1936 рік.
Фото: nac.gov.plВ ГУЦУЛЬСЬКІЙ ПАЛАТІ
Хто хоче бачити гуцульську палату, той хай зайде в Яворів і поза церкву, поза городи стежечкою вгору та вгору. А там спитає добрих людей:
– Куди до Корпанюка?
Добрі люди справлять і за пів години ви станете перед гуцульською палатою. Кажу: “палатою", але це тільки гуцульська хата – різьбаря Корпанюка. Поставив він її недавно. Проєктував цю палату тисячелітній смак, будував сам господар. На високих підвалинах, з найдобірнішого дерева, світяться золотом ялиці до сонця, всміхаються до гір. А ввійти в хату – яка різьба на сволоках та одвірках, яка цяцька кожне вікно! Стара кахлева піч з кониками, когутиками та старими австрійськими вояками.
Семен Корпанюк (сидить крайній зліва) із родиною, 1950–1960-ті роки
Фото: galychyna.if.uaА в світлиці музей. На столах гуцульські різьби: бочілочки, топірці, свічники, люльки, маснички... Не такі, як тепер з “холерниками"]” до міст мандрують. Тут ще різьблена бочілка діда славного Шкрібляка. Ніодного пацьорка, ніодної пластинки перломатки на ній. Темне грушкове дерево ціле в узорах, а з боків два мосяжні обручі.
Сам Корпанюк чогось нездужає. Ходить полегеньку, мов по хворобі. Але радо балакає, поясняє.
– Оце Шкріблякового діда, а оце Шкрібляка, а оце вже моє.
– А ця люлька? – питаю за гарну, але якусь турецьку, чи перську штуку.
– Це я купив у Косові. І небагато дав: дві касетки і десіть золотих.
Дивився я на старі, добрі зразки гуцульської різьби і сумну думу думав: Як жахливо викривив, випачив її кепський смак несвідомих літників та інших аматорів!
Яворівський різьбяр Василь Шкрібляк, 1880 – 1890-ті роки.
Фото: nac.gov.plДо спокійного чудового орнаменту прийшли всілякі цяцьки і тепер кожну касетку треба добре стерегти, бо перша-ліпша сорока вхопить. За очі хапає, а за серце ні. “Помогли” в тім багато всілякі гуцульські школи різьби, бодай їх світ не знав! Далі-далі і справжні гуцульські галантні стратять смак та орієнтацію, що таке гуцульська різьба і що таке правдива краса.
– А зайдіть ще коли! – просив різьбар на відхіднім. – Або заїдьте до мене на літо.
Справді розкіш булаб помешкати в такій гарній, пахучій палаті, пожити з місяць далеко від гамору, пороху, телєґрафічних дротів, ґазет, книжок й літників. Біда тільки, що до ріки далеко.
Ще довго видніла за нами чудова Корпанюкова хата – як ми сходили вниз, до Яворова. Привітно всміхалась і просила не забувати...
Напевно не забудемо! Бо таких хат і таких різьб, як у ній, чимраз менше в наших горах.
(Продовження буде).
Віддруковано з: Діло. 1936. Ч. 238. 22 жовтня. С. 5–6.
Схожі матеріали
