"Білий птах з чорною ознакою". Як знімали фільм

Хороший сценарій vs велика спека

Фільм — продукція київської кіностудії імені Довженка. Вже з першого обговорення сценарію художньою радою були великі сумніви: чи запустять його у виробництво? У кулуарах говорили, що сценарій не пройде, бо головний герой — бандерівець і Миколайчук писав цю роль для себе. Наскільки все було непевно, можна виснувати із наступної цитати. "Вірний собі Осика запитав, чи не розучилися ми радіти появі хороших сценаріїв, то з уривчастих реплік склалася відповідь, що ні, не розучились, але просто велика спека", — згадував редактор фільму Віталій Юрченко в інтерв'ю журналу "Кіно-Театр".

Юрченко зробив перший редакторський висновок, від якого також залежало подальше проходження сценарію по інстанціях: "Автори намагаються в жанрі історичної хроніки розкрити велику тему — тему історичної долі народу Західної України. Вся сукупність художніх засобів, стиль і образна система оповіді про сім'ю Звонарів приведена у повну відповідність до життєвої та історичної правди. Автори гарно знають матеріал, який ліг в основу сценарію, тому одним із основних достоїнств тут є органічний сплав документальної об'єктивності з ідейною й художньою правдою".

Пора відпусток дещо послабила ідеологічну пильність: літературний сценарій схвалила і студія, і Держкіно. Але була і прикрість: Миколайчукові через його позитивний імідж грати Ореста не дозволили. Для актора це було болючим ударом, проте бажання працювати над фільмом не послабило. Недоліки у сценарії знайти важко — це річ досконала з художнього погляду і глибока за змістом. Переконатися в цьому може кожен, бо сценарій тричі виходив друком.

Митарства режисерського сценарію

У серпні 1969-го, за підписом заступника головного редактора Юрія Новикова і члена сценарної колегії Григорія Зельдовича, Держкіно УРСР схвалив літературний сценарій. Але за чотири місяці, схоже, змінилася кон’юнктура. Григорій Зельдович — редактор Держкіно і багаторічний секретний агент КДБ на псевдо "Альберт" — почав знаходити "ідеологічні недоліки".

Так, 7 січня 1970 року директор кіностудії Василь Цвіркунов отримав офіційного листа від Держкіно за підписом головного редактора Дмитра Прикордонного, його заступника Юрія Новикова і члена редакційної колегії  Григорія Зельдовича. Серед іншого, там були наступні закиди: «Банду, якою керує Орест, показано в цілковитому відриві від окупантів — більше того, Орест просто декларує незалежність від німців і від "совєтів". Нам здається, що при появі "чорних хлопців" на плотах варто було б безпосередньо пов’язати їх появу з гітлерівцями, що надто обережно зроблено в кадрі 287. Фінал режисерського сценарію ще не має остаточного рішення і потребує додаткових пошуків».

Справді, гітлерівців у сценарії не було. Одне слово, почалися причіпки і зумисне затягування. Уже 16 січня Юрій Іллєнко та Іван Миколайчук мали зустріч із Зельдовичем. "Розповідь режисера про фінал здалася Зельдовичу Г.Б. більш вражаючою, аніж у записі. Режисер пояснив, що зняти фільм він зможе більш переконливо, аніж записати", — знаходимо у пояснювальній записці редактора творчого об’єднання кіностудії Євгена Хринюка.

12 лютого на режисерський сценарій вийшло заключення, написане російською: "Потребує уточнення образ Ореста-бандита. Він проголошує себе господарем гір, йому не потрібні ні німці, ні Совєти. Це може бути приватною позицією Ореста. Але ця позиція історично неслушна. Бандерівці були у повній залежності від фашистів, ними озброювалися, за їх завданням діяли, а ті, хто як Орест, намагалися проявляти незалежність, закінчували у фашистських тюрьмах". Підписи: Прикордонний, Новиков, Зельдович.

Нагінки на режисерський сценарій посилилися не випадково. Річ у тім, що, на думку імперії, в Києві розвелося забагато вільнодумства. І в липні 1970 року Москва прислала в Україну нового керівника КДБ, Віталія Федорчука, людину жорстоку й нахабну. Секретні співробітники, які виконували вказівки КДБ на робочих місцях, активізувались.

Правдивий фільм

І навряд чи ми б мали сьогодні цю картину, якби не одна чудова обставина. Фільми поетичного кіно уподобав Віталій Шелест, вчений-фізик, син Петра Шелеста, першого секретаря ЦК КПУ. Завдяки їхній підтримці робота над "Птахом" тривала.

Зйомки почалися влітку 1970-го в селі Ростоки на Буковині. Восени завершили всі процеси і 9 листопада 1970 року художня рада кіностудії обговорила фільм на двох плівках. Як свідчить стенограма, далеко не всі присутні були налаштовані прихильно, хтось робив критичні зауваження, але вони сприймалися як данина ритуалу, тобто не зовсім серйозно. Та більшість учасників розмови віддавали належне.

"Ми побачили свіжу і цікаву річ — це народна драма, яка охоплює великий час", — підсумував Володимир Денисенко, режисер картини "Сон", де у ролі Тараса Шевченка дебютував Іван Миколайчук. Поет Дмитро Павличко назвав фільм правдивим: "У ньому є дуже багато відкриттів". Директор кіностудії Цвіркунов резюмував: "Іллєнко цікавий як художник і шукає щось нове. Це неспокійний художник, і тільки той художник справжній, який весь час шукає".

Хоча захоплені оцінки переважали, вистачало і критики: фільм перенасичений, фрагментарний, радили, що треба змінити. Проте Іллєнко твердо сказав, що міняти нічого не збирається. "Природно, я маю свою думку про фільм, і повинен сказати, що вона далека від оптимістичних оцінок. Частину вини я можу взяти на себе. Найбільшої шкоди було завдано фільмові через систему недовіри, в результаті чого ми бачимо страшенні втрати, які нам ніхто не відшкодує. Для мене це найбільш оптимальний і завершений варіант і навряд, чи я зможу що-небудь змінити", — заявив він на засіданні Художньої ради студії.     

Магія сабаша

"Білий птах" — це розповідь про складний історичний період, про багатодітну, змучену злиднями сім’ю Дзвонарів. І розколоту ідеологічним протистоянням: один із братів — Петро (Іван Миколайчук) — приєднався до Червоної армії, а інший — Орест (Богдан Ступка) — воював в Українській Повстанській Армії. Ішлося про долю Західної України. Фільм показав цю історію, як це свого часу здійснилося у "Тінях забутих предків", в образному ключі.

Маючи музичну освіту і високо цінуючи автентичну музику, Миколайчук узявся за музичне оформлення фільму. Він запросив народний ансамбль із села Глиниця на Буковині. Але талановиті музиканти в кадрі не фігурували, на екрані "грала" родина Дзвонарів. Зокрема, знаменитий сабаш на весіллі у попівни Дани (Лариса Кадочнікова), у яку закохані троє братів-Дзвонарів. Музика буквально електризує атмосферу: мелодія, що стала лейтмотивом фільму, викликає відповідне ставлення до героїв. Зокрема до Ореста.

Автори, аби фільм прорвався через цензуру, були змушені подавати його як ворога й начебто засуджували як відступника. Одначе сабаш робив свою справу, він звучав як домінанта, як визначальний момент у його характеристиці — ця людина не може бути ворогом своєму народу.  

У розпал весілля Дани звучить "Війна!" і в загальному сум’ятті наречена тікає з Орестом у гори. Петро ж приєднується до Червоної армії. І хоча підстав для класового протистояння в Ореста і Петра не було, вони опиняються по різні боки барикад. Орест узяв до рук зброю, щоб захищати свою землю, свою кохану.

Історичні обставини призводять до світоглядного і військового протистояння рідних братів. Конкретного вияву і найвищої напруги воно сягне в рідній оселі під час вечері — нібито побутова сцена й разом з тим символічна, резонуючи з голодним минулим. Вечеря стає прелюдією до трагедії, яка розіграється буквально через мить: вояки УПА забирають радянського солдата, що був у хаті Дзвонарів, прив’язують до палаючого трактора, і Петро, намагаючись врятувати його, гине разом з ним.

А в кінці фільму, прийшовши в рідне село востаннє, Орест замовляє сабаш і танцює його з Даною на очах переляканих односельців. То був танок-прощання. Обидва танці — весільний і прощальний — викликали непідробне захоплення критики ще у 1971 році. «У будь-якому глядацькому залі, думається, із захопленням приймуть, зокрема, такі емоційно наповнені, сміливо і темпераментно поставлені сцени, як два танці Дани і Ореста. Перший, "весільний" — плавний і швидкий, що набуває прискорення, — це любов і надія, душевний злет, пристрасний порив одне до одного. І другий, — немов вихор, відчайдушний — це мука Дани і безнадійність, приреченість Ореста, його прощання з життям. Вражаюче — за думкою і за ритмом — змонтовані ці епізоди, такого на екрані ми ще не бачили», — захоплено коментував журнал "Искусство кино".

Справді, у цих сценах фільму, які увійшли до хрестоматій з операторського мистецтва, зайві слова: такою виразною є музика, мова рухів, пластика і ритмічна побудова епізоду, операторське вирішення.

У чому новаторство фільму

Розвиваючи поетику "Тіней" і вдаючись до сучасної кіномови, автори шукали епічний спосіб відображення подій. Деякі критики закидали, мовляв, у драматургії немає оповідної послідовності. Одначе саме так і задумано картину — з окремих епізодів, а зв’язок між ними глядач мусив домислювати сам.

Напруга й переконливість драматургічної колізії випливають з образного ладу, поетичної умовності, спорідненої з українським фольклором. Це ті риси, які вирізняли український фільм серед кінопродукції СРСР. Уже в самій назві — "Білий птах з чорною ознакою" — контраст білого і чорного, його протистояння, як символ розколу, трагедії. І водночас біле і чорне — два полюси духовного світу героїв. Назва свідчила про узагальнюючий характер твору.

І ще одна особливість: незважаючи на трагічність зображуваних подій, "Білий птах" був життєствердною картиною. У фільмі вмирає дитина Дзвонарів, гинуть Остап (Леонід Бакштаєв), Петро, Орест, Вівдя (Джемма Фірсова), але, попри це, він залишає враження, що дух народу невмирущий. У цьому був особливий секрет картини, який досягнуто значною мірою завдяки візуальній красі національних костюмів, характеру народної музики, народним легендам та біблійним алюзіям. Повертається в рідне село Дана — вона чекає дитину. У білосніжному халаті лікаря вертається й Георгій, щоб нести людям добро діяльне. А сільські музики, вже в новому складі, розрадять його сум за братами, загравши сабаш.

Збагачують фільм яскраві барви природи. Поєднання кольорів, майстерність композиції роблять неповторним кожен кадр — і неабияка роль у цьому режисера Юрія Іллєнка, визнаного кінооператора, та його талановитого учня Вілена Калюти.

"Білий птах" знайшов контакти з найширшими колами глядачів. І водночас здобув високу оцінку фахівців. Завдяки тісній співпраці з Іваном Миколайчуком, режисер, як і в "Тінях забутих предків", використав зображальні можливості народного мистецтва. Завдяки Миколайчукові, фільм став рідкісним втіленням у кіно народного мистецтва в усіх параметрах — інтер’єрах, іконах, костюмах, музиці, піснях.

Показаний 1971 року на міжнародному кінофестивалі в Москві, фільм викликав чимало захоплених відгуків. Французький критик Марсель Мартен відзначав творче вирішення кольору, руху, символічність характерів. Польському режисеру Янушу Несфетеру сподобалась глибоке проникнення в сутність народу: "Це надзвичайно поетична картина, та її поезія не абстрактна, а сповнена конкретного змісту. Щоб виник такий фільм, потрібно добре знати свій народ, бути з цього народу. Гадаю, що таку картину ніхто б у світі не поставив, крім українського митця".

Фільм знайшов відгук і в росіян, що було незвичним явищем. Кінокритик Валерій Кічін писав у журналі "Искусство кино" у 1972 році: «Біля кас кінотеатрів, де йшов "Білий птах з чорною ознакою" — складний фільм Юрія Іллєнка — шикувалися черги. І це теж було радісно, і це було перемогою: важко досяжна відповідність глибокого змісту і поетичної форми була щасливо знайдена: фільм і не сприймався "важким", хоча формально в ньому можна нарахувати багато новацій».

Реванш противників "Білого птаха"

Коли фільм показали партійній номенклатурі УРСР, виникла чергова загроза. Він викликав різке неприйняття у секретарів обкомів Західної України. У березні 1971 року Петро Шелест негайно зібрав консіліум високопоставлених знавців кіно з Москви, аби вгамувати жагу співпартійців знищити "Білого птаха".

На цій нараді один із впливових чиновників всесоюзної кіногалузі, перший заступник голови Держкіно СРСР Володимир Баскаков сказав: "Фільм дуже яскравий за формою, він національний, український і в той же час дуже насичений соціально, з хорошим політичним аналізом. Він відіграє позитивну роль у вихованні кіноглядача, особливо в західних областях України. Картина, яку ми побачили сьогодні, важлива, цікава. Іллєнко — великий, талановитий художник. На дуже складному матеріалі фільм дає нам художнє відкриття життя українського народу". Тоді обійшлося.

Після приходу до влади в Україні 1972 року Володимира Щербицького поетичне кіно заборонили. Юрій Іллєнко та Іван Миколайчук зазнали утисків. Сергія Параджанова ув’язнили, а українське кіно втратило творчу енергію.

"Білому птаху" виповнилося більш, як півстоліття, а він живе і продовжує утверджувати любов до рідної землі, плекати пієтет до мистецьких скарбів свого народу, викликати інтерес до буковинської родини, яка для одного з творців фільму — Івана Миколайчука — була не вигадкою, а живою реальністю.