Українці на світовій зустрічі дослідників історії у Варшаві

Важливою платформою для налагодження співпраці українських науковців зі світовою спільнотою дослідників у міжвоєнну добу, тим паче в умовах відсутності власної держави, стали Міжнародні конгреси істориків — всесвітні наукові форуми дослідників істориків та суміжних наук.

Перша світова зустріч дослідників історії відбулася у вересні 1900 року в Парижі. Однак вперше українські історики взяли у ньому участь лише 1928-го. Тоді на VI конгресі в Осло у складі радянської делегації приїхали два українці: Матвій Яворський презентував доповідь "Вплив західних ідей на суспільний рух в Україні в другій–третій чверті ХІХ століття", а Володимир Юринець розповідав про відображення в українській літературі соціальних процесів в Україні. 

<p>Михайло Грушевський (1866&ndash;1934)</p>

На форум, як представника Всеукраїнської Академії Наук запросили й Михайла Грушевського, який навіть був включений до програми конгресу як співкерівник секції нової і сучасної історії Європи, однак виїджати за межі СРСР органи держбезпеки йому заборонили. Не потрапив до Норвегії й харківський історик Олександр Федоровський, хоч у програму увійшли дві його доповіді: "Кам’яна доба і доба бронзи в Україні за новими даними"на секції преісторії та археології і "Пам’ятки часу переселення народів на Україні"на секції середніх віків і візантиністики.

Українських представників не з СРСР в Осло не було. Частково це було пов’язано з тим, що у 1920-х роках українські історики з, наприклад, міжвоєнної Польщі стикалися з матеріальними труднощами. Зокрема, Наукове товариство ім. Шевченка не отримувало державних субвенцій на свою діяльність, та й самі історичні дослідження перебували під контролем польської цензури. "При теперішній скруті виїздиться в нас заграницю мало", — зазначав Володимир Кубійович у 1936 році на сторінках часопису "Новий час". 

Зрештою, почасти вчені стикалися із банальними проблемами з виготовлення закордонних паспортів та отримання віз. Так у 1925 році через затягування з виготовленням закордонного паспорту Кирило Студинський не потрапив до Сербської королівської академії в Белграді, куди його запросили на вшанування століття від народження знаменитого сербського філолога Юрія Даничича.

Утім коли на зустрічі в Осло вирішили провести наступний конгрес у Варшаві, для галицьких істориків з’явилася нагода взяти участь у міжнародному форумі, при цьому не виїжджаючи за межі Польщі. 

Готувався форум у складних умовах: світова економіка ще до кінця не встигла оговтатися після Великої депресії, а у тоталітарних Італії, Німеччині та СРСР розпочалися переслідування опозиції, зокрема й серед науковців.

Утім наприкінці літа 1933 року до польської столиці прибуло понад 1200 істориків для участі у Міжнародному конгресі, який тривав із 21 по 27 серпня. Зокрема, серед учасників були представники Польщі, Франції, Італії, Німеччини, Великої Британії, США, Чехословаччини, Румунії, Іспанії, Латвії, Туреччини, Югославії, СРСР. 

У перший день роботи конгресу відбулося його урочисте відкриття в актовому залі Варшавської політехніки за участі польського президента Ігнація Мосціцького, представників уряду та дипломатичного корпусу.

Організатори конгресу поєднали тематичний і хронологічний принципи структуризації роботи форуму, який складався з 15 секцій та 13 засідань комісій, на яких усього проголосили 291 доповідь. Поруч із науковою частиною провели зустрічі з прем’єр-міністром Польщі Янушем Єнджеєвичем21 серпня, президентом Варшави Зигмунтом Сломінським22 серпня та очільником польської держави Ігнацієм Мосціцьким26 серпня. 

На варшавському форумі були присутні 10 українських представників, які, щоправда, будучи громадянами різних держав, перебували на форумі у складі польської, чехословацької та югославської делегацій. Так, у складі представників Польщі були: репрезентанти Наукового товариства ім. Шевченка Мирон Кордуба, Микола Чубатий, Іван-Йосафат Скрутень, Ярослав Пастернак, Роман Зубик; Національного музею у Львові Іларіон Свєнціцький; Українського наукового інституту у Варшаві Олександр Лотоцький. Від українських наукових установ у ПразіЧехословаччина були присутні Дмитро Дорошенко та Вадим Щербаківський. З югославського Скоп’є приїхав професор Олекса Елачин. Від СРСР українських представників цього разу не було.

За підсумками конференції з ініціативи й за редакцією Кордуби НТШ видало збірник доповідей українських учених. Він вмістив такі  праці: Пастернака "Східні периферії Унєтицької культури"; Щербаківського "Проєкт символічних позначень для етнологічних студій"; Кордуби "Виникнення української нації"; Чубатого "Стан вивчення історії українського права", Свєнціцького "Східні і західні впливи в українському мистецтві 17–18 ст."; Зубика "Економічна структура села в Галичині на зламі 18–19 ст."; Скрутеня "Півсторічна історія Василіянського Чину".

Ця перша окрема публікація українських доповідей на всесвітніх конгресах з історії досі залишається єдиною. Та й на самому VII Міжнародному конгресі, як виявилося, українців було найбільше у міжвоєнну добу — на наступному форумі 1938-го у Цюріху серед українських істориків було лише двоє: у складі польської делегації Мирон Кордуба, який виступив із доповіддю "Домінуюче становище Галицько-Волинської держави на сході Європи в другій половині XIII століття", та чехословацької — Євген Перфецький із виступом "Ставлення польської анналістики до німецького і руського літописання в середніх віках".

Наступного разу українські історики були присутні на конгресі аж у 1960 році. Але з українських земель не було нікого — 8 дослідників прибули до Стокгольма, який приймав міжнародну зустріч, з української діаспори Швеції, Аргентини, США та Німеччини.