Михайло Грушевський. Життя вченого у 9 світлинах

1

Михайло Грушевський народився 29 вересня 1866-го у Холмі, що тоді належав до підросійського Королівства Польського. 

Батько, Сергій Грушевський, походив з сім’ї православного священника з Чигиринщини. В Києві він пройшов усі щаблі духовної освіти: закінчив духовне училище, семінарію й академію. Втім зробив кар’єру не духовну, а педагогічну — викладав у Полтавській, пізніше — Київській духовних семінаріях. Як професора останньої у 1865 році його запросили працювати на Холмщину, де викладав російську мову та словесність спочатку у русько-греко-католицькій гімназії та жіночому греко-католицькому училищі, з 1868 році — на Підляшші, у Ломжинській чоловічій класичній гімназії. 

Ще перед переїздом до Холма 5 серпня 1865-го у церкві святої Покрови села Сестринівки Бердичівського повіту Київської губерніїтепер це на теренах ВінниччиниСергій Грушевський взяв шлюб з 17-річною донькою тамтешнього священника Захара Оппокова Глафірою, яка через рік народила первістка Михайла. Пізніше той згадував, що саме мати стала для нього "першою вчителькою", яка вдома навчила читати та писати. Хоч сама вона свого часу здобула освіту польською та російською мовами, намагалася навчати дітей і української.

1869 року Грушевські оселилися в закавказькому Кутаїсі, де Сергій Федорович отримав посаду вчителя класичної гімназії. 1870-го сім’я педагога переїхала у Ставрополь. У цей період батько майбутнього вченого завершив працю над своєю "Першою навчальною книгою церковно-слов’янської мови", яка до 1917 року витримала понад 30 перевидань.

У Ставрополі Михайло зустрів свій 10-річний ювілей. Ймовірно, з нагоди цієї події сімейство Грушевських, поповнене до цього часу ще донькою Ганною, синами Захарієм і Федором, зробило групову світлину. Сьогодні вона вважається одним з найраніших фото майбутнього історика, яке збереглося. У 1877 році народився ще один брат Олександр, а ще через 9  років — Василь. Олександр, як і старший брат, став істориком,   а сестра Ганнау заміжжі Шамрай-Грушевська, закінчивши гімназію, допомагала братам.  В полоні "музи Кліо" професійно опинився і Михайлів небіж Сергій — син сестри Ганни. 

2

У 1880 році батьки відвезли 14-річного Михайла до грузинського Тифлісатепер Тбілісі на навчання в класичній гімназії. 

Парадоксально, але якраз тут — за тисячі кілометрів від України — гімназист Грушевський починає активно цікавитися українською історією та літературою. Те, що відповідних книг у гімназійній бібліотеці не було, перешкоди не становило — майже щоліта Грушевські приїжджали на вакації до України, під час яких юнак закуплявся найсвіжішими виданнями. Зрештою, часто замовляв книжкові новинки поштою.

У своїй автобіографії серед видань, які найбільше вплинули на нього в цей час, Грушевський згадував твори Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Володимира Антоновича, Аполлона Скальковського, а також збірки народних пісень, видані Михайлом Максимовичем та Амвросієм Метлинським. 

Особливе враження на юнака справив журнал "Киевская старина", який почав виходити 1882 року. Його батько придбав річник за 1882-й і передплатив часопис на весь наступний рік, чим зробив йому "величезну приємність" і "витичив дорогу дальшим заняттям".

Попри те, що статті журналу публікувалися виключно російськоюсумний вислід Валуєвського циркуляру та Емського указу, його публікації стосувалися насамперед української історії, літератури та фольклору. 

У своєму щоденнику, який почав вести 1883-го, юний Михайло занотував, що саме в цей час у нього визріло усвідомлення прагнення присвятити своє життя Україні та "зробитись ватажком гурту українського, передовим бойцом усіх хлопців, любящих свою Вкраїну… Може… Бог і поможе міні зробитись ватажком, працюватиму вже для цього, скільки сможу".

3

1886-го Грушевський переїхав до Києва, де розпочав навчання в університеті святого Володимира. Тут мав змогу особисто познайомитися з багатьма авторами, чиї дослідження читав у "Киевской старине". Водночас в роки студентства він підтримував тісні зв'язки з ключовими членами київської Старої Громади та українофільського осередку спудеїв Київської православної семінарії. 

До початку 1890-х Грушевський вирішив пов’язати себе зі світським громадським життям та історичною наукою, яку сприймав як свою віддану службу для національної справи. Тому-то й відмовився від пропозиції професора Юліяна Кулаковського розпочати під його керівництвом дослідження античної філософії з перспективою отримання магістерського ступеня. Михайло напише в університетському щоденнику: "Я мав себе за героя — от зрікся користи задля українства".

Українознавчу наукову роботу проводив під опікою Володимира Антоновича, чия розвідка з історії Києва у "Киевской старине" позитивно вразила його ще під час навчання в гімназії. 

За підтримки свого "наукового батька" Грушевський надрукував перші дослідницькі праці. У 1890 році з’явився його нарис про українські замки XVI століття, 1891-го — книга з історії Київської землі від смерті князя Ярослава Мудрого до кінця XIV століття. Остання отримала чимало позитивних рецензій та відгуків, Грушевський зробив серйозну заявку про себе як про професійного науковця. Видання нагородили золотою медаллю у Київському університеті, що посприяло отриманню професорської стипендії та подальшому вступу на магістерські студії. Їх Михайло завершив 1894-го дисертацією з історії Барського староства, написанням якої науково керував все той же Антонович.

4

У 1894-му Грушевський з рекомендації Антоновича отримав посаду професора на щойно створеній першій кафедрі української історії, названій "кафедрою всесвітньої історії з окремим оглядом історії Східної Європи" Львівського університету. 12 жовтня того ж року вчений прочитав свою інавгураційну лекцію в університетській "залі" на вулиці Святого Миколаятепер вулиця Грушевського.

Першим львівським помешканням юного професора стала кам’яниця на вулиці Длуґоша,5тепер вулиця Кирила і Мефодія — поруч із тодішнім головним корпусом університету. Тут Грушевський проживав впродовж 1894—1896 років. Вже після одруження професор спочатку мешкав на вулиці Зиблікевича, 24 тепер це вулиця Івана Франка, 54, сам будинок не зберігся, потім на вулиці Замойського,1тепер вулиця Юліана Романчука. У 1900—1902 роках — Михайло мешкав у будинку на нинішній вулиці Рутковича, 10, який тоді мав адресу Домбровського, 6ця споруда також не збереглася.

З 1902-го молода сім’я Грушевських проживала вже у власній віллі на тодішній околиці Львова неподалік Стрийського парку по вулиці Понінського, 6тепер вулиця Івана Франка, 154. Її спорудив за своїм проєктом будівничний Мартин Заходний. 

На сусідній парцелі постала ще одна вілла його ж авторства — для сім’ї Івана Франка. В цьому контексті Грушевський пізніше згадував: "Я в році 1901 купив кусень ґрунту під містом, щоб поставити собі хату, і Франко захотів бути моїм сусідом. Я відступив йому частину ґрунту, ми разом згодили собі одного будівничого для будови обох хат і одночасно їх вибудували одним заходом".

Чи не найулюбленішим місцем в домі для Михайла Грушевського був його робочий кабінет, оздоблений у гуцульському стилі, з бібліотекою, яка вміщувала декілька тисяч наукових і художніх книг. Тут професор міг годинами залишатися наодинці, працюючи над черговим томом "Історії України-Руси"станом на 1909 рік вийшло вже її сім томів чи науковими статтями, рецензіями, літературними студіями, художніми творами, юридичними документами, листами… 

На вулиці Понінського Грушевські жили до початку Першої світової війни. Влітку 1914 року вони переїхали до Києва. Після цього до Львова вже ніколи не поверталися. Надалі віллою опікувалися Володимир Дорошенко, Кирило Студинський, Михайло Мочульський, Кость Паньківський, Філарет Колесса, Олександр Надрага. Після Другої світової війни, до 1949 року, в будинку жила родина Тараса Франка, тодішнього директора Літературно-меморіального музею Івана Франка. У травні 1998 року у відреставрованій віллі створено Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові. Бібліотека історика спочатку була передана до Наукового товариства імені Шевченка, а потім розпорошена по фондах місцевих книгозбірень. 

5

Вже у перші роки викладання у Львові Михайло Грушевський познайомився з Марією-Іванною Вояковською, яка вчителювала у міській виділовій школі ім. Королеви Ядвіги при вулиці Академічній,9тепер проспект Шевченка. Вона була донькою отця Сильвестра Вояковського — пароха св. Миколая у селі Підгайчики Зборівського повіту на Тернопільщині.

Точно невідомі ні день, ні місце, де зустрілися молоді професор та вчителька. Але поза сумнівом їх поєднало тодішнє українське інтелектуальне середовище Львова, до якого обидвоє також належали. 

Час від знайомства до вінчання не був тривалим. 23 березня 1896-го Михайло написав Марії листа-освідчення: "Думаю, що для вас не тайна моя симпатія до вашої особи... Але ми так недавно знаємося, що — припускаю — моя звичайна насмішкувата і скептична покривка могла затулити не в однім мій дійсний характер; прошу вірити, що здатний я до глибокого і тривкого почуття, а люде, що близше знають мене, потвердили б, що маю вдачу добродушну і вирозумілу. Шукаю товариша щирого, розумного і доброго, співробітника в праці громадській, аби жити з ним душею в душу, а хто шукатиме в мені того ж... сподіюся, що не помилиться".

На відповідь "Так!" чекати довго не довелося: на початку травня відбулася перша зустріч з родиною майбутньої дружини. А 23 травня 1896-го під склепінням греко-католицької церкви святого Миколая в Скалі над Збручем отець Олександр Левицький здійснив обряд вінчання. Після повернення до Львова через три дні Грушевський він зробив запис про шлюб і у метричній книзі православної церкви святих Петра та Павла.

Пізніше історик Наталя Полонська-Василенко зауважувала, що Марія Грушевська — дружина, завжди переростала Марію Грушевську — наукову робітницю і письменницю. Однак модерна, освічена, амбітна, вона залишалася самодостатньою особистістю. Щобільше, після шлюбу Марія лише активізувала підтримку Клубу русинок і Кружка українських дівчат, співпрацювала з Українсько-руським педагогічним товариством, Науковим товариством імені Шевченка, Українсько-руською видавничою спілкою, Українсько-руським драматичним товариством ім. І. Котляревського, жіночою промисловою спілкою "Труд", цікавилася українським мистецьким життям й Галичини, й Наддніпрянщини. А 1900 року на з’їзді жінок у Львові з ініціативи Наталії Кобринської та Марії Грушевської засновували товариство "Українська захоронка", яке дбало і про дітей, відкриваючи дитячі садочки, і про їхніх матусь, відкриваючи перед ними нові перспективи.

Найщасливішою подією у житті Марії та Михайла Грушевських стало народження 21 червня 1900 року доньки Катериничастіше вдома її називали "Кулюнечка". Ймовірно, саме з нагоди святкування першої річниці з дня народження донечки Грушевські зібралися в компанії з близькими друзями — художником Іван Трушем, адвокатом і політиком Северином Даниловичем та Іваном Франком.

Цікаво, що з часу народження доньки сотні листів від Грушевських підписувалися своєрідною монограмою: "ММК": Михайло, Марія, Катерина. Таким єдиним цілим вони й залишалися до трагічних перипетій сталінських 1930-х.

6

1893-го, ще перед переїздом до Львова, Михайло Грушевський став членом Наукового товариства імені Шевченка. З приїздом до столиці Галичини його діяльність у ньому лише активізувалася. 1897 року професор став головою цього товариства. Після кількарічних дискусій він домігся затвердження нового статуту організації, в якому йшлося про її переведення на виключно наукову платформу. Крім того, Грушевський очолював Історично-філософську секцію та Археографічну комісію Товариства, безпосередньо сам редагував "Записки НТШ", які перетворив на видання з регулярною періодичністю, налагодив випуски "Етнографічного збірника", "Історичної бібліотеки", "Жерел до історії України-Руси" та інших наукових серій.

Як керівник НТШ Грушевський у 1898 році долучився до організації двох знакових для українського національного руху подій. 

Перша –— 25-річчя літературної творчості Івана Франка, яке відзначили 30 жовтня в залі "Поштового клюбу" у Львові. Під час урочистостей Грушевський виступив з промовою на вшанування ювіляра.

Друге — це дводенне святкування 100-річчя відродження українського письменства у зв’язку з появою "Енеїди" Івана Котляревського. Його програма складалася з двох основних частин: постановки "Наталки Полтавки" та виступу хорів ввечері 31 жовтня та наукової академії, присвяченої постаті Котляревського та відродженню української літератури, наступного дня. 

Безпосереднім вислідом академії стала ініціатива передруку "Енеїди" з першого видання 1798-го та постання у 1899 році Українсько-Руської Видавничої Спілки. Її діяльності посприяв ще й той факт, що очільник Товариства зміг акумулювати кошти з грошових зборів доброчинців на наукову працю НТШ та ще в серпні 1898-го придбати за 240 тисяч корон кам’яницю при вулиці Чернецького, 26тепер вулиця Винниченка, у якій розмістили друкарню, а згодом — й переплетню Товариства.

7

1914-го професор Грушевський був обвинувачений російською владою в "мазепинстві" та "австрофільстві". Його арештували, з лютого 1915 року він перебував на засланні в Російській імперії, яке до 1917 року змінювалося за маршрутом Москва — Симбірськтепер місто Ульяновськ — Казань — Москва зі забороною приїзду на українські терени. 

Нагода повернутися на Батьківщину з’явилася з розгортанням Лютневої революції та подальшим колапсом імперії Романових. 16 березня 1917-го почалося формування Української Центральної РадиУЦР, делегати якої через чотири дні заочно обрали головою Михайла Грушевського та викликали його телеграмою приїхати до Києва. 26 березня професор був в Україні, а через два дні вперше очолив засідання УЦР як її голова.

Пояснюючи пізніше завдання, які постали перед новим українським репрезентантивним органом влади, Грушевський писав: "Треба було забезпечити волю України, відновити її старе народовластє, право народу самому правити всіми своїми справами. Діло велике, час такий, якого не було від часів Хмельниччини — упустити його не можна було. Треба було відложити все инше, а взяти ся до сього діла — до забезпечення політичних прав Українського народу й інтересів його трудящого люду".

Політично Михайло Грушевський співставляв себе з середовищем Української партії соціалістів-революціонерівесерів. А як державник упродовж існування Центральної Ради з березня 1917-го до 29 квітня 1918-го еволюціонував від прихильника створення національно-територіальної автономії України у федеративній Російській республіці, до проголошення Української Народної Республіки та її незалежності (до таких позицій, зрештою, дійшли більшість тодішнього українського керівництва). Це відобразилося почергово й в текстах чотирьох універсалів УЦР, до розробки, обговорення та проголошення яких долучився і сам Грушевський як очільник цього владного органу.

Крім того, очільник УЦР приділяв значну увагу конституційному процесові в Україні. Під його керівництвом розробили Конституцію незалежної УНР, проєкт якої затвердили 29 квітня 1918 року.

8

29 квітня 1918 року в Києві відбувся державний переворот, влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського. Михайло Грушевський опинився на нелегальному становищі. Перші дні після перевороту очільник УЦР майже конспіративно проживав в помешканні студенток Марії та Зінаїди Суличичів, з якими був знайомим ще з часу заслання в Москві. 

Незабаром вчений переселився в район Звіринця, а в червні — у вцілілий будинок власного комплексу на вулиці Паньківськійзначна його частина була вщент спалена більшовиками у січні 1918-го під час окупації Києва. 

Він відійшов від політичних справ і займався виключно науковою працею, брав участь в обговоренні питання про заснування Української академії наук. Однак коли така академія таки було створена, увійти до її складу відмовився, адже ініціатором її становлення був політичний конкурент гетьман Скоропадський.

9

З березня 1919-го Михайло Грушевський з родиною перебував на еміграції — спочатку в Чехословаччині, а згодом — Австрії. Втім, десь повіривши у більшовицьку "українізацію", а десь бажаючи продовжити наукові студії на Батьківщині, у 1924 році вчений з дружиною та донькою повернулися до Києва. Більшовики, намагаючись покращити свою репутацію серед українського населення та інтелектуальних і політичних кіл на Заході, вирішили зробити ставку на всіляку підтримку авторитетного та популярного історика.

1924 року вченого обрали академіком тепер вже радянської Всеукраїнської академії наук, де водночас він був керівником історико-філологічного відділу, а також очільником археографічної комісії  та науково-дослідної кафедри історії України. 12 січня 1929-го загальні збори Академії наук СРСР обрали Грушевського своїм дійсним членом, що давало йому повноваження лобіювати вже на всесоюзному рівні створення Інституту української історії.

Втім "українознавча казка" виявилася нетривалою — вже наприкінці 1920-х розпочалися переслідування українознавчих студій в СРСР. Колег Грушевського заарештовували та відправляли на заслання, сам вчений з березня 1931 року змушений був постійно жити у Москві. Цей крок не врятував його від репресій — 23 березня 1931-го вченого заарештували як керівника вигаданого чекістами "Українського націоналістичного центру". Прикметно, що 5 січня 1933 року справу проти Грушевського таки закрили — з огляду на його… смерть, хоч український вчений відтоді прожив ще понад рік. 

Помер один із найвидатніших істориків України 24 листопада 1934-го в Кисловодську, де відпочивав у санаторії, від сепсису після невдалої операції з видалення карбункулу. Характерно, що проводив її головний лікар лікарні при санаторії, який не був професійним хірургом. Тіло Грушевського перевезли до Києва, прощалися в головній залі Української Академії Наук. 29 листопада відбувся похорон на Байковому кладовищі.

Улюблена донька вченого Катерина арештована у липні 1938-го року за звинуваченням в участі у "антирадянській українській організації". Спершу її утримували у слідчому ізоляторі та Лук’янівській в’язниці Києва, влітку 1940-го перевели на повторне слідство до Москви, згодом до Києва, тоді знову повернули до Москви. За документами КДБ вона померла 30 березня 1943-го в Новосибірську. Її мати, дружина вченого Марія, померла у Києві після війни — 19 вересня 1948-го, до останнього дня життя надіючись на повернення додому єдиної доньки.