Як українські інтелектуали відпочивали в Карпатах понад 100 років тому

Піонери карпатського відпочинку

Одними з перших туристів, що облюбували гори, були студенти і гімназисти. Влітку у пошуках нових вражень вони то невеликим гуртом, то значним товариством, а іноді й самотужки організовували походи в Карпати. Подорожували залізницею, пішки, велосипедами. Зупинялись на нічліг на кілька днів чи тижнів у помешканнях місцевих священників, дяків, учителів, навіть у домівках селян.

Такі мандри стали популярними ще з 1870-х років. Насамперед завдяки ентузіазму гімназійних професорів, які організовували екскурсії, заохочували учнів до активного туризму. Серед них – учитель музики та німецької мови Академічної гімназії у Львові Ярослав Вітошинський. Він майже щороку відпочивав у горах, щоразу долаючи нові туристичні маршрути. Сходив на вершини Явірник, Маковиця, Ліснів, Хом’як, Ребровач, Ворохтянський Діл, Магура, Кукул. У 1902 і 1905 роках львівські гімназисти під його керівництвом навіть сходили на Говерлу. Популяризували гори й українські студентські товариства. Улітку 1884 року вони організували подорож Карпатами і Прикарпаттям. Її учасники від 27 липня до 20 серпня подолали понад 400 км, із них – 137 км пішки, 220 км на возах і 28 км сплавом на плотах. 

Інтерес до Карпат посилювали письменники й науковці. Художні твори Юрія Федьковича та Івана Франка про самобутнє життя агітували побачити описане. А етнографічні праці Володимира Гнатюка та Володимира Шухевича ще більше зацікавлювали культурою та побутом гірських народів. Відтоді Карпати стали справжньою “меккою” для фольклористів, етнографів, літераторів, які під час вакацій збирали матеріал для подальшої роботи.

Вплинула й місцева інтелігенція. Священники, лікарі й вчителі всіляко популяризували відпочинок в горах і радо приймали у себе “літників”. Один з них о. Олекса Волянський так припрошував відпочивальників: “Тільки приїжджайте вже раз, бо чудна пора та воздух аж проситься сам, щоби ним віддихати, такий свіжий і ароматний”. Він щиро піклувався про належні умови для гостей, навіть наймав прислугу. 

Славився своєю гостинністю і вчитель із сусіднього села Жаб’є, тепер – Верховина. Теофіль Кисілевський щоліта приймав у себе кілька десятків відпочивальників. Навіть вів книгу, у якій туристи занотовували свої відгуки, враження і подяку за гостинність.

Найпопулярніші місцевості та відомі “літники”

Паломництву в гори не перешкоджали навіть погані дороги, а подекуди й бездоріжжя. Іноді до місця призначення доводилося добиратися кілька діб: селянськими возами, верхи на конях чи пішки, без жодного натяку на комфорт.

На Бойківщині особливою популярністю користувалися села Корчин, Головецько, Верхня і Нижня Рожанки, Волосянка, Тухля. 

Вакаційною родзинкою було урочище Підлюте в долині річки Лімниці в Ґорґанах. Місцевість здавна славилася мінеральними водами, насиченими сірководнем і з великим вмістом срібла. Ці землі належали Греко-католицькій церкві. Вона всіляко розвивала рекреаційний потенціал місцевості. За розпорядженням митрополита Сильвестра Сембратовича в урочищі збудували літню резиденцію – “Кедрові палати”. Там могли зупинятися приїжджі гості. Згодом спорудили ще й окремі будинки для відпочивальників. Також обладнали приміщення для мінеральних купелей та три невеликі басейни з мінеральними водами різного складу під символічними назвами “Сильвестр”, “Андрей” і “Тит”. Невдовзі Підлюте стало популярним курортом, куди приїжджали відпочивати і лікуватися з різних куточків Австро-Угорщини.

З кінця ХІХ століття цю місцевість облюбували Шухевичі. Дід Романа Шухевича, етнограф Володимир Шухевич майже щороку бував із родиною у Підлютому. Іноді брали з собою друзів, найчастіше – суддю Теофіла Бережницького з сім’єю. Зупинялись спершу в домі лісника, згодом – у митрополичих палатах чи будинку для гостей. Традицію відпочивати в Підлютому продовжила й родина Старосольських. Після одруження Дарія Шухевич та Володимир Старосольський спершу їздили на літні вакації з батьками, а потім і самостійно. 

На Гуцульщині туристичними перлинами були села Довгополе, Микуличин, Дора, Яремче, Буркут, Жаб̓’є, Криворівня та містечко Косів. У Довгополому відпочивали Василь Стефаник, Марко Черемшина, Володимир Гнатюк, Ольга Кобилянська, Іван Франко, Іван Труш. 

Надзвичайною популярністю серед українських інтелектуалів користувалося село Микуличин. Родзинкою місцевих здравниць було лікування жентицею. Це сироватка від збродженого молока, з якої вийняли будзварений сир з овечого молока. Лікарі рекомендували вживати її при легеневих хворобах. У різні роки в Микуличині відпочивали адвокат Андрій  Кос, лікар Лев Коссак, гімназійний професор Євген Мандичевський, письменники Кирило Студинський, Василь Стефаник, Богдан Лепкий, поет Василь Щурат, композитор Філарет Колесса. 1902 року там проводив канікули з родиною адвокат Кирило Трильовський. 

<p>Микуличин, краєвид місцевості біля річки Прут. Листівка, до 1914 року</p>

Яскраві спогади про свій відпочинок в Микуличині залишив Богдан Лепкий: “Не тямлю, котрого року вибрався я на прогулянку на Чорногору з В. Івасюком і Філаретом Колессою. Ми йшли пралісом ціле пополудне, вечором о 9 годині стали під Чорногорою і тут нас заскочила гірська сльота. Кілька днів довелось нам пересидіти в колибі на гуцульських харчах. Вечором, як дощ трохи устав, тягнув доглядач колиби дві ялиці, роздував ватру, ми грілися, а він оповідав нам свої гірські пригоди. Під тим враженням я написав вірш “Ялиця”.

Відпочивали інтелектуали й у присілку Микуличина – Ворохті. Там постійно проводив літні канікули директор товариства “Дністер” Степан Федак. Ще наприкінці ХІХ століття він придбав будинок, де відпочивав з дружиною і дітьми, а також запрошував на канікули друзів. 

Неабиякою популярністю серед “літників” користувалося містечко Косів. Прикрашене маленьким охайними будиночками, квітниками й садами. Основними деревами цих садів були сливи. З них варили варення, яким любили смакувати гості. Косів вабив відпочивальників пейзажами і річкою Рибницею з її численними водоспадами. Відпочивали українські інтелектуали і в сусідньому селі Москалівка, що стала частиною Косова. Там неодноразово проводили літо Франки і Гнатюки.

Криворівня для українського бомонду

Мода порівнювати українські ландшафти із відомими іноземними з'явилася не сьогодні. “Надчеремоською Рив’єрою” на початку ХХ століття називали гуцульське село Криворівня, розташоване по обидва береги річки Чорний Черемош. “Відкрили” Криворівню Ольга Франко та Олена Гнатюк. У 1899 році вони з сім’ями відпочивали у селі Москалівка. До Криворівні їх запросила Марія Волянська, дружина місцевого пароха о. Олекси Волянського. Краса місцевої природи настільки їх зачарувала, що відтоді вони майже щороку проводили тут канікули. Гнатюки винаймали помешкання у дяка Михайла Мосейчука, а Франки – у різьбяра Василя Якібʼюка. Іван Франко й Володимир Гнатюк агітували всіх знайомих їхати на літо саме туди. Тому щороку більше інтелектуалів обирали для відпочинку саме Криворівню. 

1902 року в Криворівню вперше приїхав Михайло Грушевський. Тоді вчений оселився в домі заможного селянина Пилипа Зеленчука. Ця місцевість настільки припала до серця вченому, що невдовзі він купив віллу. Інтер’єр будинку обладнав у гуцульському стилі і щоліта аж до 1914 року відпочивав там з дружиною і донькою. Іноді запрошував на літо друзів та учнів. У своєму щоденнику під 1906 роком він занотував: “Купаємося двічі на день, вода знову угрілася до 16-17˚. Пишу зрана, коло 10 полагоджую почту, о 12 іду купатися і валятися на сонці. Чую себе прегарно”.

У різні роки в Криворівні відпочивав український бомонд – лікар Тит Бурачинський, адвокат Ієронім Калитовський, гімназійні професори Антін Крушельницький, Сидір Твердохліб, Осип Роздольський з родинами, вчителька Євгенія Бохенська, письменники Осип Маковей, Катря Гриневичева та Ольга Кобилянська, історик Іван Джиджора та багато інших.

Гості з Великої України

М’який клімат Карпат став гарною альтернативою курортам Швейцарії та Хорватії. Їх дедалі частіше обирала для вакацій наддніпрянська інтелігенція. Одним із перших відкрив для себе Карпати письменник Олександр Кониський. Він двічі, у 1887 і 1888 роках, гостював у судді Тита Реваковича в селі Підбуж поблизу Самбора та його батька, пароха о. Івана Реваковича у селі Волосянка. Враження від останнього Кониський передав в одному з листів: “Вже про красу природи нема що й казати: я впивався єю, наче запеклий п'яниця впивається, смакуючи стару оковиту”. 

Влітку 1904 року кілька днів мандрував Гуцульщиною політик Дмитро Дорошенко. Мандрівка пролягала потягом зі Львова через Станіславів, Коломию, Вижницю до містечка Кути, потім – до села  Жабʼє. Там Дорошенко найняв провідника з конем та верхи вирушив до Ворохти – через Буркут, Говерлу та Чорногору. Враження від подорожі були неймовірними: “Дорога підіймалася все вище та вище вгору, я сидів на своїй конячці, а її господар ішов поруч зі мною пішки. Часом він казав мені: “Їдьте, паничу, далі, а я на вас чекатиму отам”. І показував на якусь далеку гору. Я їхав далі серпантиновою стежкою, а він дряпався мов коза навпростець по скелях. За якусь годину бачу: мій гуцул сидить уже на камені, мов той “чугайстер”, дожидає мене й усміхається”. 

Бував у Карпатах і Михайло Коцюбинський. Тричі – у 1910, 1911 і 1912 роках – він відпочивав у Криворівні. Письменник не встояв перед постійними запрошеннями Володимира Гнатюка. Першого разу зупинявся в домі Михайла Грушевського, а потім – у будинку, який винаймав Гнатюк. Коцюбинський обходив усі довколишні місцевості, верхи подорожував на полонину, де ночував з вівчарями при ватрі, їв просту їжу – кукурудзяний хліб, молоко, бринзу і бануш. Зібраний там етнографічний матеріал ліг в основу його легендарних “Тіней забутих предків”.

У Криворівні відпочивала ціла плеяда наддніпрянських інтелектуалів: Леся Українка, фольклористи Василь Доманицький, Федір Вовк і Олександр Грушевський, мовознавець Борис Грінченко, мистецтвознавець Вадим Щербаківський, політик Микола Міхновський, критик Михайло Могилянський, художник Михайло Жук.

<p>Краєвиди довкола Буркута. Листівка. Видавець Я. Орештайн, Коломия, до 1918 року</p>

“Як не хотілося покидати це життя там на горах”

Відпочивали у пансіонатах, здравницях чи приватних садибах. На вибір місця для вакацій впливала фінансова складова. Матеріальне становище більшості українських інтелігентів, особливо вчителів, було дуже скромним. Зазвичай їздили у здравниці, власниками яких були українці. Та таких до Першої світової війни налічувалось небагато. Чи не найпопулярнішим був водолікувальний заклад у Буркуті, що належав Теофілії Лакусті. Ця місцевість славилася джерелами мінеральної лікувальної води, збагаченої залізом, дуже схожої за характеристиками на “Боржомі”. Родзинкою здравниці були гарячі мінеральні ванни, холодильники з льоду і навіть майданчик для гри в кеглі. Туди приїжджали вчені, художники, письменники. Часто бував Іван Франко з родиною. Вони мешкали у головному корпусі закладу, а кімната, яку займали, згодом отримала назву “Франкової”. У липні – серпні 1901 року в Буркуті відпочивала Леся Українка з чоловіком Климентом Квіткою. 

<p>Курорт в Буркуті. Листівка з автографами Лесі Українки та Івана Франка, 1901 рік</p>

Не поступалися комфортом і пансіонати Микуличина. Там розташовувались декілька вілл, власниками яких були українці – греко-католицький священик о. Тадей Галайчук, лікар Володимир Глушкевич. На початку ХХ століття товариство “Народна гостинниця” у Львові винайняла у Тадея Галайчука будинок і перетворила його на готель із рестораном. Для комфорту відпочивальників там функціонували бібліотека і пивний бар. Відпочивали українські інтелектуали і в санаторії доктора Франца Міхаліка в Ворохті. До речі, будівлю, де розташовувався заклад, споруджувала фірма відомого львівського архітектора Івана Левинського.

Відпочинок у приватних садибах був дещо скромнішим. “Літники” поєднували сонячні й повітряні ванни, вживання мінеральної води з активним дозвіллям – збиранням грибів і ягід, риболовлею, купанням в гірських річках. Особливо полюбляв рибалити Іван Франко. Другою пристрастю письменника були гриби. Іноді Франко назбирував так багато, що члени сім’ї втомлювалися їх чистити і готувати. Зазвичай урожай перетворювали у грибну юшку або смажили і подавали з молодою картоплею. 

“Літники” сходили на гірські вершини Парашку, Хом’як, Кукул, Ребровач, Говерлу. Влаштовували кількаденні піші переходи з ночівлею у вівчарській колибі. Організовували пікніки, “пекли кукурудзу й бараболю”, читали літературні новинки, грали на музичних інструментах, співали. Вільний час проводили за розмовами й дискусіями у гарному товаристві. А ще влаштовували літературні і музичні вечори. Ось як згадувала про такі зустрічі у Криворівні письменниця й дочка Івана Франка Анна Франко-Ключко: “У просторій альтані в саду, високо понад шумливим Черемошем, за доброю закускою, поданою гостинною господинею, – велися довгі приятельські розмови, палкі спори. Молодь співала пісень і тільки пізно вночі розходилося товариство”.

Обов’язковою складовою відпочинку був гастротуризм. Смакували традиційними стравами горян: банушем, кулешею, шупенеюстрава з квасолі, грибною юшкою, смаженими чи печеними пстругамифорель. А ще - афинамичорниця, ожиною, ґоґодзамибрусниця. Михайло Коцюбинський у листі до коханки Олександри Аплаксіної дотепно зауважив, що “літники” у Криворівні цілими кошиками поглинають лісові ягоди. Додому відпочивальники везли сушені гриби, варення з лісових ягід, мед, будз та бринзу.

Найбільше радості і захоплення, особливо дітям, приносили подорожі гірськими водами Черемошу на дарабах. Це плоти, які виготовляли з дерев’яних кругляків і використовували для сплаву деревини до Вижниці. Анна Франко-Ключко згадувала: “Ми приголомшені гуком води, зовсім обілляті хвилями, – під ногами дика каламутна вода – не раз були сповнені страхом. Але спереду й ззаду дараби стояли сміливі сильні керманичі і вправними дужими руками держали свої керми. Перед кожним водоспадом попереджали нас, щоб ми міцно держались, а то часом і прив’язували до лавиць, щоб припадком вода нас не змила. Ми дивились на сміливі, бронзові від сонця й негоди, мов з тисового дерева викарбовані обличчя наших керманичів і набирались відваги”.

“Як не хотілося покидати це життя там, на горах, як незабутні були ті свіжі ранки, коли вибігаєш на шпиль гори, щоб звідти любуватися сходом величнього сонця”. Ці слова Анни найкраще характеризують внутрішній стан “літників”.