Захист від Московії чи ще більше занурення у “русскій мір”? Історики про заборону російських джерел

"Наука не може працювати за вказівками "згори"

<p>Вадим Арістов, кандидат історичних наук, дослідник історії Київської Русі</p>

Про що власне йдеться ініціаторам? Про те, що українська наука не повинна бути вторинною щодо російської науки? Про те, що українська наука і освіта мають адекватно відбивати стан вивчення тих чи тих тем у світовій науці? Коли так, то способи "вирішення проблеми" обрані напрочуд хибно. Наука, зокрема історична, не може функціонувати за вказівками "згори": це не читай, так не пиши, цих не згадуй, тих лише критикуй і т.п. Це принципово вільна система, в якій професійна корпорація має сама вирішувати, що добре, а що погано. "Зовнішніми" законодавчими заборонами у науковій сфері можна тільки нашкодити. 

Слід розрізняти історичні джерела (створені в минулому тексти або речі, через аналіз яких історик намагається зрозуміти минулу реальність) та наукову літературу (дослідження, засновані на аналізі джерел). Історик повинен брати до уваги усе, що стосується відповідної теми: усі джерела і усю сукупність літератури. В іншому разі дослідження вийде неповним і неякісним. 

Історик Русі не може обійтися, наприклад, без "Київського літопису" — базової руської хроніки ХІІ століття. У якій, між іншим, міститься перша датована згадка слова "Україна". Класичне видання цього тексту зроблено у ІІ томі серії "Полное собрание русских летописей" за редакцією Олексія Шахматова 1908 року у Петербурзі. В основу цього видання покладено два рукописи: Іпатіївський та Хлебниковський, які зберігаються також у Росії. Це не є російські тексти за змістом, мовою і походженням, але територіально вони зараз на території РФ. У цих рукописах "Київський літопис" продовжено "Галицько-Волинським літописом", з якого історики дізнаються, серед іншого, про діяння князя і короля Данила, взяття Києва монголами, появу міста Львова тощо. Без цієї хроніки майже неможливо викласти історію українських земель ХІІІ століття. 

Перлиною української літератури давньоруської доби є "Повчання" Володимира Мономаха. Але цей твір відомий лише в одній копії — у складі "Лаврентіївського літопису", складеного у XIV столітті у Суздальський землі. Класичні видання цього тексту були зроблені в Росії.

Невже усі ці та багато інших текстів і їхні видання потраплять під заборону? Закон заборонятиме досліджувати українську історію на основі давніх українських текстів тільки тому, що рукописи перебувають на теренах Росії і свого часу видавалися там? Якщо так, то це однозначно антиукраїнський законопроєкт, спрямований на руйнування української науки.

З науковою літературою ситуація подібна. Видатна праця підданого Російської імперії Михайла Грушевського "Очерк истории Киевской земли" була написана російською мовою. Так само, як і блискучі текстологічні студії про твори преподобного Нестора, автором яких був український дослідник Сергій Бугославський (підданий Російської імперії, а потім громадянин СРСР). Історію української мови доби Давньої Руси не можна уявити без досліджень Агатангела Кримського, частину яких він писав також російською. Зрештою, що робити із тими працями українських істориків доби незалежності, які написані цією мовою? А як щодо праць західних науковців, котрі досліджували Русь і середньовічну слов’янську книжність і писали свої надзвичайно важливі для науки тексти російською?

Крім того, законопроєкт фактично забороняє українській науці досліджувати й те, що відбувалося у середньовіччі на території Росії, куди сягала влада київських князів і де формувалися підвалини майбутньої Московії. Нагадаю, наукове історичне дослідження — це не ідеологічна пропаганда. Воно покликане максимально об’єктивно висвітлити те, що насправді відбувалося. А як можна дослідити, наприклад, поширення влади руських князів на північний схід або етнічні процеси у Волго-Окському регіоні ХІ — ХІІІ століття без використання "російських джерел"? Український науковець буде позбавлений можливості сказати своє незалежне слово про цю історію і на рівних вести полеміку з іноземними (і в першу чергу не російськими) колегами. Стане неможливою будь-яка робота з деконструкції імперських історичних схем та міфів. Зрештою, не можна буде творити альтернативний імперському, історично коректний, виклад історії Східної Європи. А саме це заповідав нам Михайло Грушевський.

“Обмеження істориків суперечить базовим принципам академічної свободи”

<p>Наталія Старченко, докторка історичних наук, дослідниця історії ранньомодерної доби</p>

Розмову треба вести окремо про науку і окремо про освіту. За природою вони є різними сферами культури.

Подібні заборони для нормального функціонування науки є неприпустимими, адже тут засадничим принципом є свобода інформації. Науковець має використовувати її повністю – незалежно від того, де вона з’явилаcя і якою мовою надрукована. Обмеження дослідника в джерелах інформації перекреслює нормальне функціонування науки і суперечить базовим принципам академічної свободи.

Освітня сфера натомість має інші завдання – формування громадянина своєї країни, критично мислячого й освіченого відповідно до потреб часу. Засоби, з допомогою яких досягають цих завдань, передбачають гнучку освітню політику, в якій є місце і для системи обмежень. Не секрет, що в Україні в освіті використовуються російські та російськомовні підручники, ідеологічно ворожі чи морально застарілі. Тут система контролю держави цілком доречна.

Природничі науки не мають національності. Гуманітаристика, яка важлива передусім для мене, є національною за своєю природою, тому потреба в російських джерелах залежить від тематики дослідження. Якщо вона стосується українсько-російських стосунків або безпосередньо русистики, то без російських джерел не обійтися. Та навіть якщо й не стосується, то й тоді подібні обмеження шкідливі, адже в російській гуманітаристиці можуть існувати дослідження, які додають важливих аспектів до відповідної теми. Тож або дослідник має урізати свій аналіз, або ж не цитувати потрібні роботи, а це може трактуватися в науці як плагіат, крадіжка.

На щастя, моя тематика орієнтована на дослідження Речі Посполитої, а російських робіт про це не так багато. А проте це означатиме, що я не зможу аналізувати, а водночас використовувати джерела, які вводять в обіг російські дослідники. Це дошкульно, адже джерела, котрі зберігаються в російських архівах, для нас часто недоступні, особливо під час війни.

У науці боротьба з “русскім міром” якраз лежить у площині критичного аналізу російських текстів та їх деконструкції, а не ігнорування й замовчування. В освіті, думаю, теж. Сподіваюся, що очищення освітньої сфери від російських підручників і підручникової літератури може бути поштовхом до активнішого перекладу навчальних посібників і науково-популярної літератури, а водночас створення українського продукту. 

“Україна інтегрована в російську культуру та історію – в цьому наша проблема”

<p>Олексій Сокирко, кандидат історичних наук, дослідник Гетьманщини</p>

За моїми спостереженнями, за роки незалежності російський текст та книжка трималися в освіті міцно. При чому, йдеться не про російську художню літературу чи публікації історичних джерел, а саме про навчальну літературу, особливо для вищої школи. Росія пропонувала і пропонує колосальний ринок піратської літератури в інтернеті. Російською мовою перекладено книжки, починаючи від нон-фікшну, закінчуючи науковими текстами. 

Склалося враження, що ініціатори замислу цілили насамперед в освітню сферу, щоб прибрати російськомовні підручники і посібники. Однак автори законопроєкту припустилися стратегічної помилки, поєднавши витіснення російського контенту з освіти та з науки. У науці зовсім інші пріоритети. Із цього проєкту треба було б зробити два, і насамперед прийняти закон, який би стосувався використання цих ресурсів в освітній сфері. Тут справді треба жорстко обмежити і встановити чіткі фільтри.

У науковій сфері ситуація інша. Для гуманітарних і суспільних наук російський контент має свої особливості. Ми зараз багато говоримо про те, що нам треба знати ворога, нам бракує хорошої критичної русистики у наукових школах. Серед дослідників, які займаються історією, літературою, російською культурою, політичною сферою це – любительство. В Україні, на жаль, повноцінної русистики, яка б працювала, зокрема і на національну безпеку, не існує, попри те, що в нас ідеальні можливості для того, щоб її розвивати, бо ми дуже добре знаємо свого сусіда, володіємо мовою. 

Україна інтегрована в російську культуру та історію – в цьому наша проблема. Але ми можемо перетворити це на перевагу. В науці немає обмежуючих норм, які б перешкоджали процесу пізнання. Це те саме, якби лікарям, які роблять розтини, заборонили вивчати патології, хвороби і все, що скорочує людині життя.

Мені як досліднику Гетьманщини неможливо обійтися без цитування російських джерел. Враховуючи те, що Московська держава, а потім Російська імперія постійно комунікувала, наприклад, із українською знаттю, з козацькою старшиною, з духовенством – це цілий пласт, написаний тодішньою російською мовою. Росіяни залишили колосальну кількість спогадів, подорожніх записок, які для історика є першоджерелом.

Я завжди слідкую за тим, що виходить із цієї тематики взагалі у світі та в Росії. Ти можеш не погоджуватися з якимись інтерпретаціями, можеш мати інший погляд, але вони використовують джерела, які нам сьогодні не доступні. Росія завжди була закритою щодо архівів і бібліотек, туди важко отримати доступ. Якщо російські вчені використовують ці джерела і архіви – це ще один доказ на користь того, щоб читати їхні роботи. У такому випадку я цитую праці цих істориків, а не просто історичні джерела.

Безумовно, потрібно продумати певні фільтри і для використання в наукових дослідженнях російського контенту. Проте вони мають бути гнучкими. Паралельно треба було б розгорнути державні і недержавні програми з фінансування перекладів. Нам критично бракує перекладів українською мовою не просто наукових текстів, а тієї групи, яку ми можемо вважати цивілізаційною спадщиною. Сфера перекладу – це колосальний генератор для будь-якої культури.

Ми повинні дбати про те, щоб ці обмежувальні заходи працювали нам на користь не на коротку дистанцію, а на стратегічну перспективу. Тому що проблема перекладів виникла не з початком війни в 2014 році – вона є важкою спадщиною нашого постколоніалізму в культурі, і ми не розрулили цю ситуацію після 1991 року.

“Це позбавляє нас значної частини легальних засобів спротиву цій злочинній ідеології”

<p>Геннадій Єфіменко, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України, дослідник історії радянської України</p>

Попри проголошені добрі наміри, втілення цього закону в життя може призвести лише до протилежних результатів. Запропоновані зміни неминуче стануть чинником нищення української історичної науки, і цим неабияк порадують не лише більшість росіян, а й тих мешканців України, які все ще очікують пришестя “русского міра”. Звичайно, це моє твердження жодним чином не заперечує актуальності означеного в преамбулі законопроєкту завдання захисту від пропаганди “русского міра”. Але виконати це завдання пропонованим шляхом неможливо. Пропоную не ганьбитися і відкликати проєкт.

Проблема насамперед в освітній царині. У жодному разі не варто змішувати масову за своїм характером освіту та індивідуалістичну науку. На мій погляд, такі речі слід вирішувати після консультацій із фахівцями, шляхом вироблення у МОН відповідних інструкцій та настанов.

Якщо писати справді наукові праці з історії України першої половини ХХ століття, то побудовану на першоджерелах роботу без цитування російськомовних джерел написати неможливо. Переважна більшість тогочасних першоджерел написані саме російською мовою. Заборона українським історикам використовувати такі документи у дослідженні історії України – це крок в обійми “русского міра”. Тому що це позбавляє нас значної частини легальних засобів спротиву цій злочинній ідеології.

Зауважу, що цитування науковцем історика, праці чи ідеї якого він використав при підготовці свого тексту – це ознака наукової доброчесності, ознака науковця як такого. Посилання на вже перевірену інформацію чи доведені знання є засобом ствердження правильності вже нових висновків. Тобто цитування для справжнього науковця є не самоціллю, а засобом підтвердження його аргументів. 

Щодо себе, то я при написанні своїх історичних текстів майже не цитую висновки сучасних російських істориків. Це визначається саме моєю тематикою, адже якщо нині в РФ і пишуться якісь праці з історії України 1917–1938 років, то вони за своїм науковим рівнем, як правило, в рази поступаються тим українським зразкам, які я використовую в роботі. Водночас іноді трапляються віднайдені російськими істориками цитати, особисто перевірити які не маю змоги. Тоді цитую. Так само й у випадку з українськими дослідниками. Якщо хтось інший знайшов якийсь документ і навів його, а я особисто той документ чи його цифрову копію не тримав у своїх руках – тоді цитую за тією книгою, звідки вичитав. Це доречно не лише через вимоги до наукової праці, а й навіть суто з прагматичного боку: якщо виявиться помилка у цитаті – відповідальність буде на іншому авторі, а не на мені.

Водночас недоброчесні українські науковці, метою яких є лише кар’єрне зростання чи особисте збагачення коштом платників податків, нерідко привласнюють собі твердження як українських, так і російських науковців – тобто плагіатять. І якщо нині існує хоча б гіпотетична можливість віднайти і вказати на такий плагіат з російськомовних джерел, то у разі ухвалення названого законопроєкту її вже не буде. У мене немає сумніву, що такий закон схвально зустрінуть плагіатори та імітатори науки.

Якщо обговорюваний проєкт впровадять у життя як закон, принаймні, у незмінному вигляді, то це зробить неможливою мою роботу як науковця, адже на роль імітатора і плагіатора я ніколи не погоджуся. А писати історію України без використання написаних російською мовою джерел (таких абсолютна більшість, зокрема й найбільш цінні) просто неможливо.

Такий закон не допоможе позбутися впливів “русского міра”, а навпаки, через фактичне законодавче схвалення плагіату з текстів російських істориків стане запрошенням “русскому міру” до використання його ідей в нашій історичній науці. Зрозуміло, що таким “запрошенням” радо скористаються імітатори та плагіатори, а от роботу справжніх науковців це унеможливить. 

“Буде, як у Третьому Рейху, де була арійська фізика без учених-євреїв”

<p>Сергій Громенко, кандидат історичних наук, дослідник історії Криму</p>

Безумовно, в Україні існує проблема з пропагандою “русского міра” як із псевдонаукою. Особливо з псевдовикладанням, коли роками і навіть десятиліттями викладачі переписують лекції зі своїх колишніх конспектів іще з радянських часів, або просто плагіатять з російських методичок. Із цим треба боротися. Однак у тому вигляді, у якому цей закон був представлений у першому читанні, він не просто безглуздий, а й відверто шкідливий. Тому що замість боротьби з псевдонаукою і масовим прихованим і не дуже прихованим плагіатом із російських джерел він забороняє навіть у наукових роботах посилатися на російські джерела.

Оскільки Україна століттями була в той чи інший спосіб залежною від Росії, очевидно, що українська гуманітаристика просто фізично не зможе розвиватися, не посилаючись на російські джерела. Причому у законопроєкті широким жестом заборонено посилатися не лише на російськомовні джерела, а й тексти, видані на території РФ та написані громадянами Росії. Якщо цей закон буде виконуватися, то розвиток української гуманітаристики зупиниться. 

Автори законопроєкту публічно обіцяли, що вони дослухалися до критики і до наступного читання щось зміниться. Інакше буде, як у Третьому Рейху, де була арійська фізика без учених-євреїв і без єврейських теорій типу теорії відносності.

Неможливо знайти таку тему, в якій не було б якогось російського джерела. А іноді, на жаль, бувають такі теми і обставини, коли вся джерельна база знаходиться в Росії, тому що колись була фізично вивезена з України і зберігається лише там. У такому випадку ми самі себе відрізаємо від наших власних джерел, зосереджених у Росії.

Я писав свою дисертацію по Криму ХІХ століття, коли півострів був частиною Російської імперії. Покажіть мені можливість написати дисертацію по цьому періоду, не залучаючи щось написане російською мовою чи видане на території Російської Федерації.

Як на мене, закон має однозначно стосуватися лише освіти, і крапка. Будь-які спроби вказувати вченим, як саме їм досліджувати і на яких джерелах – це шлях в нікуди. Українські псевдовчені, на жаль, надалі користуватимуться свободою, і, не знаючи інших мов, будуть переписувати з російських джерел, будуть писати дисертації, які на 90% складатимуться з посилань на російські джерела. 

Це проблема, але вона законодавчо не вирішується. Якщо українська наукова спільнота не може самостійно відрегулювати це питання, то з цим прокляттям треба жити далі.

Закон має стосуватися безпосередньо освіти, в освітніх програмах можна вводити певні обмеження. Тим паче, що утвердженням навчальних програм займається держава через Міністерство освіти, яке затверджує освітні програми, надає грифи. Натомість спроба розповсюдити його на наукові дослідження призведе до зупинки цієї роботи або ігнорування закону, що насправді одне й те саме. 

Очевидно, було б ідеально мати якусь державну програму з перекладу всього, що потрібно для науки українською мовою. На десятиліття, з мільярдами гривень. Тоді можна було б сподіватися на якийсь результат. Але в теперішніх умовах треба називати речі своїми іменами – грошей на такі речі не буде.