Класики у фраках

"Жартуючи, казали ми, що коли, боронь Боже, наш поїзд розіб’ється, то надовго припиниться відродження української нації", — згадував поміщик і меценат Євген Чикаленко. Так він описував потяг, що восени 1903 року прямував із Києва до Полтави. У ньому перебувало кілька десятків українських інтелігентів. Всі їхали на урочисту подію — відкриття пам’ятника класику української літератури Іванові Котляревському.

Увіковічити пам’ять земляка запропонував голова тамтешньої міської думи Віктор Трегубов. Мідне погруддя виготовив Леонід Позен. Постамент із барельєфами за мотивами творів Котляревського — Олександр Ширшов. Обидва відмовилися від гонорарів. Кошти на матеріали пожертвували майже сім тисяч осіб, переважно селяни. 

Урочистості розпочалися 12 вересня 1903 року з панахиди на могилі Івана Котляревського. Далі кількатисячна публіка перейшла на Протопопівський бульвар. О 16:00 віцегубернатор Сергій Фонвізін зняв полотно зі скульптури. Оплески тривали 10 хвилин. До постаменту поклали пів сотні вінків.

"Всю місцину, призначену для урочистості, оточувала, ощеплювала — постать біля постаті, кінь біля коня — ланка козаків, якихось кавказьких вояків, черкесів, інгушів чи як там їх звали, — пригадувала Олена Пчілка. — Се були страшні люди! Здавалося, що то навіть не люди, а якісь центаври, постаті, що в їх образі коні й озброєні люди становили одну хижу звірину. Гукни хтось щось непевне, ворухни якось підозрено — і досить одного "мановення руки", одного поклику урядовця — і ті центаври вщент розчавлять тебе своїми кінськими ногами, залізними копитами, закатують своєю зброєю на місці й безуважно зметуть з лиця землі самі останки одважної людини. Блискучі люті очі ворожо зиркали перед собою й на бік у тій щільній ланці. І попри тих центаврів треба було протискатися тому, хто хотів достатися в середину оточеного круга. Хто протиснувся — дивився".

Увечері в залі просвітницького будинку імені Миколи Гоголя відбулося урочисте засідання. Воно закінчилося скандалом: розпорядники дозволили виголошувати промови українською мовою тільки гостям з підавстрійської Галичини. Піддані російського імператора мусили виступати російською. На знак протесту адвокат Микола Міхновський відмовився від слова. Так само вчинили інші делегати. А Борис Грінченко ще й показово свій виступ подер на клапті.

Наступного ранку в тій же залі влаштували концерт. Виступав хор із 200 співаків під орудою Миколи Лисенка. Микола Садовський прочитав уривок з "Енеїди". Ніби глузуючи з організаторів, обрав той, у якому Еней вчить своїх козаків говорити латиною. На сцену проєктували фотографії та картини про життя і творчість Котляревського. По обіді в ресторані готелю "Магнолія" провели бенкет на 200 осіб. У меню були страви, згадані в "Енеїді": борщ зі шпундрів з буряками, юшка з пиріжками, келебердинська осетрина з підливою, пелюстки до смальцю з сухарями, сахарний горох, різна дичина до соку, заморожена молочна каша з київськими смаженими горіхами та полтавськими пундиками. Із напоїв пропонували медвідики, пунші та анхизову чикалдиху.

Увечері в переповненому міському театрі показували "Наталку Полтавку". Возного грав Іван Карпенко-Карий, Терпилиху — його дружина Софія Тобілевич, Виборного — Марко Кропивницький, Миколу — Микола Садовський. Чекали й на Марію Заньковецьку в ролі Наталки. Через недугу її заступила Любов Ліницька. "Кожне речення, висказане з естради, кожен рядок проголошеного вірша, кожний вислів, де б можна було донюхатися протесту проти уряду — все це викликувало бурю оплесків, — описував мовознавець Василь Сімович. — Пригадую собі, як такими рясними оплесками засипала зала ту частину твору, де автор устами Петра натякає на комедію Шаховського "Козак-стихотворець", а Виборний нарікає на те, що, мовляв, "москаль наколотив гороху з капустою", що "взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зразу краю і не зазнавши звичаїв і повір’я нашого". Здається, що й не чути було репліки Возного про "ізверга Мазепу". Та навряд чи Карпенко-Карий і сказав тоді ці слова".

Насамкінець у Чиновницькому саду та Європейському готелі відбулася вечірка, яка тривала до третьої години ночі. Тими святковими днями у фотографічному закладі Йосифа Хмелевського зробили декілька знімків. На одному з них — 68 учасників свята. На іншому — тільки семеро обраних. Ті, кого незабаром, як і Котляревського, називатимуть класиками української літератури. Серед живих й активних на той момент бракує хіба що трьох Іванів: Франка, Карпенка-Карого та Нечуя-Левицького.

Варто звернути увагу на одяг цих людей. Він — максимально міський. Часи показового народовства відходили в минуле, тоді інтелігенція прагнула показати свою прогресивність. А де ще бути прогресу, як не у великому місті? Тож чоловіки тут — у білих сорочках, чорних фраках і пальтах, із краватками. На Лесиній блузі можна розгледіти вишивку "білим по білому", притаманну Полтавщині. Але сам крій, надто комірець під шию, показує, що це — вбрання не для села. Мереживний костюм Олени Пчілки — так само фабричний. Хіба що на Самійленковому комірі є дрібний вишитий візерунок.