"Традиції нашого штрихарства". Дереворити Софії Налепинської-Бойчук

"Українка, батьки — поляки"

Художниця народилася у Варшаві і росла у Лодзі. Її батько був інженером-залізничником та польським націоналістом, мати — піаністкою французького походження. Софія також мала сестер Яніну та Ганну, братів Олександра і Тадеуша. Коли Софії було 4 роки, батька звільнили з роботи через підтримку робочих повстань. Йому заборонили працювати в Польщі, тож сім’я переїхала до Петербургу, де чоловік влаштувався чиновником в Міністерстві шляхів сполучення.

<p>Софія Налепинська-Бойчук. Кінець ХІХ &mdash; початок ХХ століття. З архіву сестри Ганни у Варшаві.</p>

Софія не відвідувала гімназії, здобувала освіту вдома. Художні навички вона почала розвивати у школі поляка Яна Ціонглінського. А після смерті батька, у 1908 році вона відправляється до Мюнхена, і розпочинає свій професійний шлях у приватних художніх школах — різні джерела вказують на Гейднера, Дебшица та Голлоші. 

Року 1909-го Налепинська переїжджає до Парижу і вступає до приватної Академії Рансона. У цей час Софія знайомиться із своїм майбутнім чоловіком — художником Михайлом Бойчуком. Бойчук тоді був молодим талантом, якого спонсорував Андрей Шептицький. Завдяки підтримці митрополита митець навчався у Відні, Кракові, Мюнхені, Парижі, подорожував Італією. У французькій столиці Михайло відвідував різні приватні школи і, зрештою, опинився у Рансона. Троє українців — Михайло Бойчук, Андрій Таран та Лев Крамаренко винаймали житло навпроти помешкання, де жила Налепинська з подругами — Софією Сеґно та Софією Бодуен-де-Куртене. 

Під впливом Михайла Софія вивчала українську мову та співала українських народних пісень, хоча це давалося їй нелегко. В одному зі своїх листів Бойчуку вона переймається недосконалістю своєї мови: "Я так погано пишу, що тобі певно неприємно читати. Може волієш, щобим по французьки писала?". 

У листі сестра Ганна до мистецтвознавця Дмитра Горбачова також згадує про вплив Михайла Бойчука на Софію: "У музиці на першому місці любила Баха, Скарлатті, Чимароза, любила старі французькі пісеньки – "бержеретки", ну і, звичайно, під впливом Михайла — українські народні пісні. (...) Художників: їх старовинних — Джотто, Чимабуе, прерафаелітів. З сучасних пам'ятаю Ван Гога, а потім йшлося лише про візантійське мистецтво". Зрештою Налепинська стала українкою, про що зазначала навіть на допиті після арешту НКВДистами: "Українка, батьки — поляки".

Чорні штрихи на білому тлі

Року 1911-го разом із Михайлом Бойчуком Софія Налепинська переїжджає в Україну, працює в музеях Києва та Львова. Софія знайшла себе у складній техніці гравірування на дереві — ксилографії. У 1917-му вона працює в майстерні Бойчука у новоствореній Українській академії мистецтв. Саме тоді зароджується окрема школа українського авангардного мистецтва — бойчукізм. Це був синтез українського народного мистецтва, мистецтва Візантії, Русі та Проторенесансу, що поєднувався з актуальними образами та сюжетами з життя українського люду, зокрема селян. Сам Бойчук характеризував цілі своєї школи як "об'єктивний зміст — у формах мистецьких, не реалістичних. Центральність композиції. Монументальність. (...) Вивчення дійсности. Показ її як синтези життя. Суть ідеї в найбільш за кінченій строгій формі. Мистецтво у фактурі образу, а не в темах. Служба людству, а не матерії. Виступ проти сучасної, механічної цивілізації. Вільна дисципліна, яка виникає з індивідуалізму й опирається на старому стилі".

Через рік у Бойчуків народжується син Петрусь. Однак через скрутні умови життя часів революції Софія переїжджає з дитиною до Миргорода. Варто зазначити, що це не перша дитина подружжя. У 1911-му Софія завагітніла, однак Михайло наполіг на аборті, адже "художнику потрібні свобода.(...) Зося мала би дуже мало часу для мистецтва і для нього особисто. Тільки цим двом цілям вона мала право служити", — писала у листі Ганна Налепинська-Печарковська до Дмитра Горбачова.

Року 1921-го Софія повертається до Києва, викладає у художньо-промисловій школі, де організовує деревообробний колектив. А вже через рік художниця очолює майстерню ксилографії у Київському інституті пластичних мистецтв, де вона продовжує справу Георгія Нарбута — створює школу сучасної української графіки. Невдовзі на базі майстерні постає перший поліграфічний факультет.

"Софія Олександрівна Налепинська-Бойчук була педагогом високої ерудиції, — згадує свою викладачку одна з учениць Віра Бура-Мацапура. — Під час занять вона підсідала до вихованців з олівцем у руках, пояснювала і показувала, як можна урізноманітнити малюнок, підкреслити деталі, досягти плавності ліній. При цьому завжди зберігала первинний авторський задум композиції, знаходячи в ньому цінне, притаманне саме цьому студентові. Тематику композицій вона радила брати з реального життя, добре знайомого автору".

Хоча Софія Налепинська у житті була виваженою та спокійною, її дереворити передають емоційну напругу. Це особливо відчувається у зрілих роботах мисткині, сюжетом яких стали трагічні події для українських селян — "Пацифікація Західної України" та "Голодні діти". 

Одним із головних виражальних засобів художниці є лінія, якою вона підкреслює характері форми зображених образів, що створює враження рельєфу. Також цікавим прийомом можна відзначити часту відсутність окресленої рамки зображення, яке безпосередньо вписується в аркуш — таким чином не заштриховані ділянки паперу є рівноцінною частиною композиції. Звернення Налепинської до традиції проявляється не лише у розвитку ксилографії і зверненні до народної теми, а в тому, що вона повернула чорноштрихову гравюру, яка була характерна українській стародавній ксилографії. Це констратувало з поширеною тоді гравюрою, яку створювали білим штрихом та чорному тлі. 

У другій половині 1920—1930-х роках Софія Налепинська-Бойчук активно працює з книжковою графікою, оформлюючи відомі твори української та європейської літератури. Вона створює ілюстрації до творів Тараса Шевченка, зокрема вірша "Мені тринадцятий минало" і поеми "Катерина". Створені нею образи передають не лише сюжет, а й емоційний стан персонажів. Сьогодні ці роботи входять до колекції Національного художнього музею України, яка налічує 105 робіт Софії Налепинської.

Року 1927-го роботи Налепинської експонувалися у Флоренції на міжнародній виставці сучасної гравюри та в Брюсселі. "Дереворити Налепинської-Бойчук з Київа свідчать, що в її особі маємо артиста, який вповні і майстерно володіє технікою. Тут традиції нашого штрихарства дають себе відчути як найкраще. Своєрідний стиль цілком вироблений, закінчений. Він може подобатись чи не подобатись, але він є фактом і безперечною артистичною вартістю", — так відгукнувся український політичний діяч Дмитро Андрієвський про роботи Софії Налепинської-Бойчук на виставці у Брюсселі 1927 року.

На початку 1930-х графіка Налепинської виставлялась на численних закордонних виставках: у Празі, Берліні, Філадельфії, Гельсінках, Відні, Лондоні, Берліні, Венеції, Стокгольмі, Цюріху, Кенігсберзі та Токіо. 

Справа "бойчукістів"

<p>Софія Налепинська-Бойчук, 1910-ті роки</p>

Водночас у 1930-ті роки починається кризовий період для бойчукістів — радянська влада звинувачує митців у "реакційності" та "реставрації феодального мистецтва". 25 листопада 1936 року Михайла Бойчука заарештували як "одного з керівників націонал-фашистської терористичної організації", його розстріляли в Києві 13 липня 1937-го. Частина бойчуківстів врятувалися, вчасно виїхавши з України, інших — спіткала доля вчителя. 

Аби уникнути ідеологічного контролю, Софія Налепинська-Бойчук покинула гравюру, і почала робити гобелени. Проте навіть творчий компроміс у вигляді радянської пропаганди у своїх роботах її не рятує від репресій.

Софію Налепинську-Бойчук допитували протягом пів року мінімум п'ять разів (така кількість протоколів збереглась), і тричі продовжували строк, адже не могли "вибити" з неї зізнання в участі "в антисовєцькій, націонал-фашистській організації", де, мовляв, вона "провадилашпигунську роботу на користь іноземних держав". Підставами для звинувачення стали подорожі за кордон 1920-х років разом із чоловіком та колегами, тісні контакти з іноземними митцями. Від Софії хотіли почути звинувачення щодо вже колишнього чоловіка (адже на той момент у Михайла народилася дочка від Ганни Гербурт), однак жодного поганого слова вона про нього не сказала. 

Врешті після численних допитів та маніпулятивних запитань художниця визнала, "що була близько знайома з Л., С. и П.ймовірно, йдеться про Івана Липківського, Василя Седляра та Івана Падалка, які заарештовані за контрреволюційну діяльність". Софію-Налепинську Бойчук засудили до вищої міри покарання, 11 грудня 1937-го мисткиню розстріляли.