36 зі 120: парадокси Валер’яна Підмогильного

15:52, 2 лютого 2021

cover-pidmohylnyi.jpg

Валер'ян Підмогильний «бачив життя до останнього дна», а проте не втратив віри в людину. Не вмів жити, але відведені йому 36 років прожив гідно. Боровся з песимізмом і любив людей. Можна лише уявити, що ще він дав би українській літературі, якщо тільки-но дозрів до творчости, а його шлях нагло обірвали. І як каже Оксана Забужко, цього я теж ніколи не пробачу радянській владі.

afisha-jaryna-cymbal.jpg

Ярина Цимбал

кандидатка філологічних наук

«Коли б хтось із читачів ... та запитав мене, кого з молодих українських письменників двадцятих-тридцятих років я вважаю найбільш інтелектуально заглибленим, душевно тонким або, по-простому кажучи, найбільш інтелігентним, то я ні на хвилинку не задумався б і відказав:

— Валеріана Підмогильного.

Хоча навряд, щоб моєї ерудиції або принаймні ораторського легкослів’я вистачило б на те, щоб поважно аргументувати таке моє твердження».

pidmohylnyi.jpg
Валер'ян Підмогильний Фото: із книжки «Письменники радянської України»

Я забрала тут кілька слів і мені дуже хотілося зняти лапки, бо це неначе мої слова сказав Юрій Смолич рівно 50 років тому, коли писав спогад про Підмогильного. Інтелектуально заглиблений, душевно тонкий і дуже інтелігентний — найточніші характеристики Підмогильного як письменника та людини. І мені, так само, як Смоличеві, бракує слів, щоб обґрунтувати це твердження, хоча багато літературознавчих досліджень за обсягом давно переважили доробок самого автора.

Сьогодні Валер’янові Підмогильному виповнюється 120 років. Із них він прожив 36. Так мало, що його незначна щодо подій біографія вміщається на кількох сторінках підручника. А проте вона сповнена парадоксів.

Вищої освіти так і не здобув

Народився Валер’ян Підмогильний 2 лютого 1901 року в степовому селі Чаплі під Катеринославом (нині в межах міста Дніпро).

Спершу ходив до церковно-приходської школи, а в дев’ять років його віддали в Катеринославське реальне училище. На відміну від класичних гімназій, де вивчали давні й іноземні мови, «реалістів» готували до політехнічних вишів і більше уваги присвячували точним та природничим дисциплінам. Тому глибини французької мови майбутній блискучий перекладач опановував самотужки.

Pidmogilnuy_atestat_ua_01.jpg
Атестат Валер'яна Підмогильного про закінчення Катеринославського реального училища Фото: із фондів ЦДАМЛМ України

Про шкільні роки Підмогильного відомо дуже мало, хоча саме в той час формувалися його характер, читацькі смаки та літературні уподобання. Скажімо, у шкільному журналі він під псевдонімом Лорд Лістер друкував пригодницькі оповідання в дусі модної тоді «пінкертонівщини». Майбутній автор інтелектуальної прози починав із жанрової літератури — ще один парадокс.

Буремного 1918 року Підмогильний з відзнакою закінчив училище. Тоді вже змінилася не одна влада, не один уряд. Він вступив до Катеринославського університету, повчився на математичному та юридичному факультетах, але вищої освіти так і не здобув. І це теж парадокс для автора першого інтелектуального роману в українській літературі (хоча й поширений: мало хто з письменників 1920-х років міг похвалитися вищою освітою).

Перша книжка — у 19

Часи були важкі й несприятливі для творчости, а юнак віддався їй сповна. Поки стріляли гармати, він писав перші оповідання і перекладав із французької «Таїс» Анатоля Франса. Тоді ж таки в житті Підмогильного відбулися два поворотні знайомства — з Петром Єфремовим і Валер’яном Поліщуком. Перший, брат знаменитого Сергія Єфремова, заснував у Катеринославі, вже перейменованому на Січеслав, часопис «Січ». Протягом 1919 року вийшло два його окремі числа, і в цьому провінційному виданні доби революції дебютували одразу два видатні українські письменники — прозаїк Валер’ян Підмогильний і поет Валер’ян Поліщук.

Наступного року в Січеславі вийшла перша книжка Підмогильного з викличною назвою «Твори. Том 1». Автору було тільки 19 років, але амбіції його сягали далеко, і сил у собі він мав достатньо. Його самовпевненість небезпідставна: у світовій літературі мало таких зрілих, цілісних дебютів.

pidmohylnyi_portret.jpg
Валер'ян Підмогильний Фото: із фондів ЦДАМЛМ України

«Серед свого покоління, — писав Юрій Шевельов, — Підмогильний вирізнявся особливою нещадністю й тверезістю бачення». Ця риса вже цілком сформувалася у його першій книжці. У центрі уваги молодого письменника — людина і її психологія, її поведінка в різних обставинах, природні інстинкти та суспільна мораль, колективне й особисте. До життєвих явищ, до своїх персонажів цей юнак підходив із гострим скальпелем хірурга й рішуче препарував сучасність і людину в ній.

Катеринослав жив своїм провінційним і революційним життям. Валер’ян Поліщук виїхав до Києва, видав там збірник «Гроно», назбирав матеріалів на ще один, але друкувати його приїхав до Катеринослава. Панувала розруха: «Їли ми юшку, де плавало кілька галушок. Купити було ні за що. У місто заглянула холера», — згадував Поліщук. У цих умовах вони готували літературний збірник. Підмогильний передруковував на машинці нечитабельні тексти, щоб учні друкарської школи могли їх набрати. Поліщук тачкою возив до друкарні фіолетовий папір, у який крамарі загортали цукор і на якому було надруковано збірник. Єфремов коректував.

«Вир революції» вийшов у Катеринославі 1921 року. Крім оповідання Підмогильного «В епідемічному бараці», у ньому було вміщено й першу розвідку про творчість письменника. У статті «Поет чарів ночі» Петро Єфремов так характеризував його: «В часи найсміливіших соціальних експериментів і спроб реалізації палких мрій і радісних сподіванок колективного “ми”, в часи, коли так химерно, у всій своїй скрайній полярності, переплітається утопія й дійсність у величних масових рухах, він — на варті страждання, навіть особистого страждання, а не радости людини... Він не одвертає свого лиця від неправди, якою вона сумною, нерадісною і невтішною не здавалася б йому...».

pidmohylnyi_chytaje.jpg
Валер'ян Підмогильний Фото: із фондів ЦДАМЛМ України

Можливість висловити та боронити свою позицію було найважливішим

Того ж таки року Підмогильний вирушив до Києва. У місті лютував голод, і письменник перебрався в містечко Ворзель під Києвом, де вчителював. Там одружився з актрисою Катериною Червінською. Згодом подружжя повернулося до Києва.

Підмогильний працював редактором у видавництві «Книгоспілка», був співредактором київського літературно-мистецького щомісячника «Життя й революція», який виходив із 1925 року, а загалом віддався творчій роботі. Протягом 1920-х вийшли повість «Остап Шаптала» (1922), збірки й окремі оповідання «Син» (1923), «Військовий літун» (1924), «Третя революція» (1926), «Проблема хліба» (1927).

Syn.jpg
Книжки Підмогильного (як і інших репресованих письменників) вилучили з бібліотек і книгарень після його арешту у 1935 році.

Це була доба творчого розквіту Підмогильного. У Києві він знайшов не лише дружину, роботу та видавців, а й товаришів-однодумців. Культурне середовище дуже багато важило у 1920-х роках, зокрема й для Підмогильного. Виникали й розпадалися літературні організації й асоціації, велися непримиренні суперечки, і саме це — можливість висловити та боронити свою позицію — було найголовнішим. Це й відрізняє шалені 1920-ті від наступного десятиліття.

Підмогильний не залишився осторонь: вступив в Аспис (Асоціація письменників), із надр якого вийшла група «Ланка». «Ланківців» було тільки семеро, і це чільні письменники тієї доби і ХХ століття. А 7 листопада 1926 року з «Ланки» постав МАРС — Майстерня Революційного Слова. У новій літорганізації учасників було аж... десятеро. МАРС проіснував зовсім недовго — лише рік, та саме ця група, ці люди, цей період міцно ввійшли в історію української літератури. МАРСу вже давно не було, але навіть на початку 1930-х партійні вожді лаяли на з’їздах «попутників-марсівців», а сексоти ДПУ справно інформували органи про учасників групи.

Нечисленна «Ланка»–МАРС — найбільш цілісне літературне угруповання 1920-х років. Саме тому, що тут об’єдналися однодумці, які ніколи не гналися за масовістю. До того ж це були однодумці не лише ідеологічні, а однодумці, так би мовити, формальні й естетичні, хоча й геть різні.

MARS_pidmohylnyi.jpg
Члени літературного об’єднання «Ланка»–МАРС. Зліва направо: Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Галич, Євген Плужник, Валер'ян Підмогильний, Тодось Осьмачка Фото: uk.wikipedia.org

Головний роман української літератури ХХ століття

На схилку МАРСу й було написано «Місто». Українська література від початку 1920-х прагнула великого роману, та що там — просто роману. А прозаїки ніяк не могли вийти за межі малих жанрів і пропонували читачам оповідання, новели, у кращому разі повісті.

За якихось пів року після виходу «Міста» його автор раптово зізнався: «Свій роман “Місто” я почав писати зовсім для себе несподівано: воно за первісним задумом мало бути кіносценарієм, і то комедією. Головним стимулом до написання такого сценарію був переїзд управи ВУФКУ з Харкова до Києва і та кінолихоманка, що почалася в зв’язку з цим серед київських письменників. ... Кінокомедію я допровадив до четвертої частини й побачив свою цілковиту безпорадність на цьому зрадливому полі. І щоб відшкодуватись за поразку, вирішив скористуватись темою для роману. Від неї, видима річ, лишились самі уламки чи, певніше, самий тільки імпульс».

За короткий час з уламків невдалої кінокомедії постав твір, якому судилося стати головним романом української літератури ХХ століття. «Місто» вийшло 1928 року 4-тисячним накладом і зібрало нечувані відгуки у пресі. Уже наступного року світ побачило друге видання — ще 5 тисяч. Ще через рік роман переклали російською мовою. А потік рецензій не зменшувався, і разом з ними — кількість інтерпретацій.

pidmohylnyi_misto.jpg
Обкладинка роману «Місто», перевиданого у 2017 році видавництвом «Основи». Ілюстрації Максима Павлюка. osnovypublishing.com

Кожен прочитав «Місто» так, як хотів. Одні вважали, що це традиційний роман про те, які селянський хлопець підкорює місто, про відносини міста й села. Інші називали його любовним романом, який порушує питання сучасної моралі. Ще інші сприймали твір як роман про творчість і кохання. Багато хто порівнював Степана Радченка з «любим другом» Жоржем Дюруа.

Критики та рецензенти переважно погоджувалися в одному: це справжній «міський роман», нарешті він є в українській літературі, яка якщо й виходила за межі сільської і селянської тематики, то тільки для того, щоб демонізувати і проклясти місто. Підмогильному закидали ідеологічну невиразність, навмисне зосередження на темних сторонах міського життя — «плямування міста», зображення негативного героя (не може такого бути, у нас усі селяни чисті й прекраснодушні!). У київських літературних колах впізнали серед персонажів роману кількох авторових знайомих і друзів.

Попри те, роман Підмогильного всі визнавали явищем цікавим, визначним, незвичайним і навіть знаменним, як текст — художньо правдивим і читабельним. Авторові цього бестселера, який ще вчора практично міркував, як би йому переробити шматки кіносценарію на прозу, виповнилося лише 27 років.

За рік до «Міста» Підмогильний видав збірку «Проблема хліба», спеціально для якої написав передмову і присвятив її найближчому товаришеві, Євгену Плужникові.

«Любий друже... цей мій обов’язок доповнити себе серйозністю в письменстві має виявитись насамперед в одкиданні сюжету. Ох, цей хвальний сюжет і не менше славетна фабула! Чи не в катастрофічному прагненні сучасного читача до легкотравности й забавности бере свої коріння ця непевна пара?»

Як? Автор одночасно пише сюжетний роман і заявляє, що відкидає сюжет? «Я певен, що ніколи не писатиму ні фабульних, ні сюжетних творів, уже хоч би тому, що їх писати не вмію». Чи не кокетує цей автор? Адже пишучи ці рядки, він якраз переробляв невдалий кіносценарій. Отак із підліткового захоплення авантюрною прозою, бажання працювати в кіно, з інтересу до людської психології народився головний роман в українській літературі ХХ століття.

«Бачив життя до останнього дна»

Вже після виходу «Міста» Підмогильний потрапив за кордон. У 1920-х роках це не аж така рідкість, хоча й добитися дозволу на виїзд було непросто. Підмогильний збирався у відрядження разом із київськими колегами, а в результаті поїхав із харків’янином Аркадієм Любченком. Їхній шлях пролягав через Прагу. 15 листопада 1928 року в Prager Presse з’явилося повідомлення про перебування у Празі двох українських письменників, де було сказано так: «Підмогильний уславився як автор першого роману з радянської дійсности “Місто”».

Prager_Presse_03.jpg
Повідомлення у газеті "Prager Presse" про перебування у Празі Аркадія Любченка та Валер'яна Підмогильного Фото: digitalniknihovna.cz

Із Праги Підмогильний і Любченко поїхали в омріяний Париж. Попереду письменника чекало блискуче майбутнє. Однак радянська дійсність, описана в романі «Місто», круто змінилася. Свій наступний роман «Невеличка драма» Підмогильний так і не зміг видати окремою книжкою, лише опублікував у журналі, а останній — «Повість без назви» — не встиг дописати. Після повернення з Європи й до арешту в грудні 1934 року не з’явилося жодної його нової книжки, тільки другі видання «Міста» (1929) і збірки «Проблема хліба» (1930). Письменник активніше взявся до перекладів, щоб заробляти на життя.

Початок 1930-х був дуже важким. Підмогильний перебрався до Харкова, спробував навіть виїхати до Москви, але довго там не затримався. За ним і його друзями з «Ланки»–МАРСу стежили органи: сексоти переказували їхні розмови, чекісти перлюстрували їхню пошту. Нещодавно відкриті архіви СБУ дали нам десяток листів Підмогильного до Плужника й інших, оригінали яких втрачено.

Лист_Романові.jpg
Лист Валер'яна Підмогильного до сина Романа з ув'язнення. Фото: із фондів ЦДАМЛМ України

Заарештували Підмогильного 8 грудня 1934 року. То були так звані «кіровські арешти». Підмогильному та його колегам інкримінували участь у терористичній організації, яка мала на меті тероризувати членів партії й уряду. 27–28 березня 1935 року всіх їх засудили до 10 років ув’язнення з конфіскацією майна.

Письменники потрапили в Соловецький табір особливого призначення. 2 лютого 1936 року, в день народження Підмогильного, у тюремному лазареті помер хворий на туберкульоз Євген Плужник. 3 листопада 1937 року особлива трійка НКВС ухвалила розстріляти 1111 соловецького в’язня. Серед них був і Валер’ян Підмогильний. Йому виповнилося 36.

Через 19 років його реабілітували. Ще через 33 роки в Україні вперше після загибелі письменника перевидали його твори. Між другим і третім виданням «Міста» в Україні пролягла прірва в понад пів століття — від 1929-го до 1989-го.

У листах до Плужника Підмогильний називав себе людиною, яка не вміє жити. І не вірить, що його товариш пише поему на догоду дневі, так би мовити. Він переконує: «Лишімо, друже, цю мудрість песимістичним юнакам, з породи яких ми виросли, покинемо її представникам виснажених шарів суспільства, але нам, на порозі четвертого десятка, коли — хоч теоретично — дозріває людина цілком до творчості, нам з цією мудрістю не по дорозі. Не знаю як у вас, а в мене смуга життя з двадцяти років і досі була постійним переборенням песимізму. Це ж чудова база для оптимізму, дуже скептичного, зате не вродженого».

Підмогильний «бачив життя до останнього дна», а проте не втратив віри в людину. Не вмів жити, але відведені йому 36 років прожив гідно. Боровся з песимізмом і любив людей. Можна лише уявити, що ще він дав би українській літературі, якщо тільки-но дозрів до творчости, а його шлях нагло обірвали. І як каже Оксана Забужко, цього я теж ніколи не пробачу радянській владі.

Схожі матеріали

зеров-1024x576.png

У мережі опублікували документи з кримінальної справи Миколи Зерова