13: символічне в житті Миколи Хвильового

12:53, 13 грудня 2021

1920хвильовий.jpg

Він любив число 13. І народився 13 грудня. А 13 травня, сонячного недільного ранку 1933 року, вирішив зіграти останній акт життєвої драми за власним, а не енкаведистським, сценарієм… Щасливо знайдений псевдонім – Хвильовий – означив не лише його долю та вибір, але десь і дух усієї неспокійної, до основ збуреної епохи. Він став харизматичною постаттю українських 1920-х, символом блискучого мистецького покоління, що встигло зреалізуватися упродовж скупо відміряного часу

Bez nazwy-1.jpg

Віра Агеєва

докторка філологічних наук, літературознавиця

Молодий Фітільов: прелюдія до Хвильового

Микола_Хвильовий (1).jpg

Микола Хвильовий

Фото: wikipedia.org

У письменниковій біографії чимало рис, що питомі літературним ровесникам Хвильового. Він формувався підо впливом російської культури, пережив момент долучення до української стихії. Батька, вчителя, народника за переконаннями, великого шанувальника російських революційних демократів, називав людиною "безалаберною". Після розлучення діти зосталися з матір’ю, а Миколою опікувалися її родичі, слобожанські дідичі й культурні діячі. Зокрема він багато чим завдячував дядькові Миколі Смаковському, який оплачував хлопцеві навчання.

Його юність позначена розривами, бунтами, незгодами з наставниками й неприйняттям їхніх цінностей. Спершу з Охтирської, а потому з Богодухівської гімназії його відрахували за причетність до революційних гуртків і за зухвале ставлення до педагогів.

Молодий Фітільов обрав для себе бездомні мандри, спробував пролетарського хліба на заводі і врешті був мобілізований на фронт Першої світової. У Румунії, де його застав революційний 1917 рік, захопився політичною діяльністю і зблизився з українськими партіями. Повернувшись додому, разом із братом Олександром зібрав загін вільних козаків, що боровся з німцями й гетьманцями, а потім і Директорією. Ця історія ледь не закінчилася трагічно. Миколу Фітільова, командира повстанського загону, разом із кількома бійцями арештували в селі Рублівці на Полтавщині. У перестрілці, що зав’язалася, він зумів утекти, а інших полонених розстріляли: їхні імена викарбувані на стелі рублівського меморіалу. Розчарування в політиці УНР зміцнило ліві симпатії. Схожу еволюцію пройшло багато його сучасників, зваблених оманою націонал-комунізму українських інтелігентів, що опинилися"між двох сил".

Року 1919 Микола Фітільов уже воював у складі Червоної армії з денікінцями. Якраз тоді знову ледь уникнув смертного вироку, який виніс червоний трибунал за нібито неналежне виконання воїнського обов’язку. Від присуду його врятувала "молоденька чорноока комуністка". Це  була Юлія Уманцева, яка стала його дружиною.

7_main-v1591865293.jpg

Микола Хвильовий з дочкою Любою та дружиною Юлією

Фото: zn.ua

Романтик і песиміст

У повоєнному столичному Харкові Микола Хвильовий шукав однодумців серед "пролетарських", як тоді воліли казати, письменників. Вони збиралися в кабінеті головного редактора газети "Вісті ВУЦВК" Василя Еллана-Блакитного. Там писали статут спілки "Гарт", обговорювали так і не реалізований проєкт створення "Української літературної академії". Хвильовий до якогось часу намагався уникати політики й шукав можливостей для вільного творчого самовияву. І от він прокинувся знаменитим після появи 1923 року дебютної прозової збірки "Сині етюди", написаної у стилі "романтика вітаїзму", як він сам визначив.

Проза Миколи Хвильового незрідка автобіографічна: і в сенсі подієвому, і тим паче у психологічному чи світоглядному. Його новели відбивають нетривалий період, коли він вірив, що одним величезним жертовним зусиллям можна оновити світ, втілити мрії про "блакитну казку", "прекрасну голубу Савойю". Хвильовий висновує свої словесні арабески, не надто переймаючись доступністю для читача. Ось і ця "голуба Савойя" має асоціюватися не так  із конкретною географічною назвою, як із самим духом непокори, поривом до свободи.  "Один крок – і ми в голубій країні, не буде кроку – знову безодня, темна, слизька, як жаба", – йдеться у новелі "Арабески". А у "Вступній новелі" Хвильовий вважає за потрібне запропонувати читачеві автокоментар, пояснити свої стильові експерименти, обіцяючи "шукання самого себе до ста двадцятьох років".

80c4fdc-3.jpg

"Гарт", 1924 рік. Сидять (зліва): Аркадій Любченко, Валер’ян Поліщук, Микола Хвильовий, Василь Еллан-Блакитний, Павло Тичина, Гордій Коцюба, Володимир Сосюра. Стоять (зліва): Іван Дніпровський, Володимир Коряк, Майк Йогансен, Микола Христовий, Олександр Довженко, Іван Сенченко, Олександр Копиленко, Михайло Майський

Фото: istpravda.com.ua

Але дуже швидко романтичні настрої обернулися крахом ілюзій. На зміну герою-ідеалістові приходить песиміст. Ціла галерея зневірених персонажів з’являється уже в "Синіх етюдах". Зайві люди, що опинилися на марґінесі доби, безґрунтовні романтики, котрі, за безжальною іронією чи то долі, чи історії, пережили самих себе.

Для редактора Карка в однойменній новелі з "Синіх етюдів" туга за героїкою забарвлює сьогодення у найпохмуріші кольори. Всі помисли прикуті до браунінга. Каркові спогади уривчасті й невротичні: "Історія браунінга така: ліс, дорога, втікачі, вороги, і хати, і дерева, і всім байдуже, вже дихати не можна, горять груди і згорають – згорають... Постріл... Темна історія".

У_редакції_Всесвіту.jpg

У редакції журналу "Всесвіт" (зліва): Олександр Довженко, Кость Гордієнко, Микола Хвильовий. Харків, 1925 рік

Фото: wikipedia.org

Для нього теперішність – це торжество "червоних крамарів" у "смердючому промисловому місті, великому, але не величному". Це місто "забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки", а могила найвидатнішого філософа Сковороди "бур’яном поросла". Згадаємо тут сумовито-іронічну зеровську характеристику Полтави як міста, що  "ліниво славу давню зневажає". Тоді дружба двох митців не здається випадковістю.

Софія Зерова зуміла зберегти листи Миколи Хвильового до Зерова. У них дуже виразно окреслено масштаби тих психологічних потрясінь, які пережила ціла ґенерація, той травматичний досвід, що і спричинив "психіатричну епідемію". Із бердянського санаторію влітку 1924 року письменник писав: "Професура найшла в моїм організмі багато хвороб (головна – в різкій формі неврастенія)".

Невротичними проблемами Хвильовий пояснює власну непослідовність, нехіть до спілкування – і знаходить цьому всьому біографічне пояснення: "Треба ж додати ще й те, що 3 роки походів, голодовки, справжнього жаху, який описати я ніяк не ризикну, 3 роки Голгофи в квадраті на далеких полях Галичини, в Карпатах, в Румунії і т. д. і т. д., – все це теж що-небудь значить. Це я для того, дорогий Миколо Костевичу, пишу, що, не бажаючи видавати себе за складну натуру, я все-таки просив би Вас не судити мене так суворо, як того я заслужив. І справді: при всій своїй нормальності я все-таки, коли провіряю себе, трошки психічно ненормальний. І з’ясовується це тим, про що я писав на початку свого листа. Саме життєві пертурбації довели мене до такого стану".

А в одному з наступних абзаців кинуто навіть таке вражаюче зізнання: "Словом, достоєвщина, патологія, але застрелитися я ніяк не можу. Два рази ходив у поле, але обидва рази повернувся живим і невредимим: очевидно, боягуз я великий, нікчема".

Відповідальний за долю усієї ґенерації

PH47961_2.jpg

Обкладинка памфлету "Україна чи Малоросія?"

Фото: probapera.org

Навесні 1925 року Хвильовий започаткував бурхливу літературну дискусію, у якій обстоював елітарність модерної української культури й заперечував примітивний агітаційний масовізм. Полемістові відповіли спершу харківські "народні комісари", а далі спеціальний лист із приводу його позиції написав українському керівництву московський вождь Сталін.

Памфлет "Україна чи Малоросія?" Микола Хвильовий розпочинав візією "таємної птиці відродження", що розправляє свої могутні крила з першими променями світанкового сонця. Упокорити її так  і не змогли, тож почалися лови на знищення. Колективізація і Голодомор зламали опір непокірного селянства. Процес СВУ, переслідування, ув’язнення… Хвильовий продовжував гру, уже розуміючи, що вона програна.

Урешті 12 травня 1933 року протистояння інтелектуалів, творчої інтелігенції та влади перейшло в нову фазу. До письменницького будинку "Слово" завітали непрохані нічні візитери. Після тривалого обшуку заарештували Михайла Ялового, колишнього президента угруповання Вільної Академії Пролетарської Літератури. Микола Хвильовий, який був неформальним лідером не тільки організації,  а й усього літературного покоління, вирішив, очевидно, не чекати неминучого.

Він любив число 13. І народився 13 грудня. А тепер от 13 травня, сонячного недільного ранку, вирішив  зіграти останній акт життєвої драми за власним, а не за енкаведистським, сценарієм. Запросив у гості друзів, зокрема Миколу Куліша, Олеся Досвітнього. Чаювали, господар співав, узявши до рук гітару. Хвалився,  що написав новий твір.

Пішов до кабінету взяти рукопис і прочитати. Почувся глухий постріл, першим кинувся до зачинених дверей Куліш. Хвильовий сидів у кріслі з простреленою скронею. Друзі ще встигли прочитати його передсмертні записки – невдовзі, з появою міліції, вони зникли. Хвильовий писав, що вважає себе відповідальним за долю свого покоління. Називав переслідування Ялового непорозумінням: "Арешт Ялового – це розстріл цілої ґенерації".

13 травня 1933 року стало трагічним фіналом нашого культурного спротиву, принаймні на українськотеренних землях. Битву вони програли, але не війну. Енергії 1917 року, наснаги державотворення вистачило більш ніж на десятиліття. Першими жертвами зачистки культурної пам’яті стали полемісти 1920-х.

Похорони_Хвильового.jpg

Похорон Миколи Хвильового. 15 травня 1933 року

Фото: wikipedia.org

На похороні Миколи Хвильового провладні літератори знічено щось  харамаркали про його помилки й переступи. Твори заборонили. Могилу Миколи Хвильового та Василя Еллан-Блакитного на першому міському цвинтарі зарівняли і влаштували там парк розваг.

Утім все це стало хіба що ще одним доказом того, що позбавити пам'яті дуже складно, ймовірно, неможливо, так само, як  і прищепити, вживити чужі спогади й чужу пам’ять. І на рівні індивіда, і на рівні усієї культури. Хвильового затаврували й викреслили з історії, його соратників і друзів винищили в соловецьких, карагандинських, колимських таборах і тюрмах.

Але вже на початку 1960-х памфлети Хвильового почали вилучати як "вещдоки" при арештах бунтівних дисидентів. А коли радянські заборони втратили чинність, виявилося, що в кількох харківських родинах із покоління у покоління передавали плани місця поховання письменника. Реабілітація Хвильового стала якраз вимовним символом нового українського ренесансу. 

Схожі матеріали

cover_makovej.jpg

Осип Маковей: Як я продавав свої новели

Bez nazwy-2.jpg

Стара хата. Іван Керницький

СЕО_лепкий_1.jpg

Богдан Лепкий: На порозі. Різдвяне оповідання

600.jpg

Андрій Чайковський: Краще смерть, чим неволя

c39dc776ba2418b1ee0a6befb46f861e-1.jpg

Ольга Кобилянська: Час

600.jpg

Уляна Кравченко. Із записок учительки

Untitled-1 (1).jpg

Марко Черемшина: Село потерпає

1prpp.jpeg

Осип Маковей: К.В.Д.

Mychaylo_Semenko (1).jpg

Михайль Семенко. Я палю свій “Кобзар”