Секта Бойчука. У чому сила й інноваційність видатного монументаліста

09:04, 30 жовтня 2021

Bez nazwy-1.jpg

Михайло Бойчук залишив по собі ціле явище: національну школу монументального мистецтва – бойчукізм. Тоді як у своїй майстерні він збирав художній інтернаціонал: були там французи, поляки, євреї, українці, росіяни. Бойчук заряджав їх фанатичною відданістю мистецтву й любов’ю до свого діла. Про монументальні розписи бойчукістів казали – гарно, як у церкві. Комплімент для майстра та водночас вирок. Бойчук не  перейшов на засади соцреалізму, за що й поплатився життям – його розстріляли 1937 року в Києві

df456fc-klymenko.jpg

Валентина Клименко

мистецтвознавиця, артменеджерка

boichuk01.jpg

Михайло Бойчук

Фото: uaview.ui.org.ua

Із селян у Краківську академію мистецтв

У день народження Михайла Бойчука – народився 30 жовтня 1882 року – думається про соціальний ліфт і географію. Шлях хлопця із багатодітної селянської родини нагору – до Академії мистецтв, Баугауза, музеїв – був значно довший і важчий, ніж у поповичів, містян чи аристократів. Але кнопку ліфта натискав митрополит Андрей Шептицький. Як склалося би життя Бойчука, якби він не переїхав за Збруч? Чи прожив би довше і зробив би більше? Може, емігрував би й заснував нову школу візантизму на чужині? Але історія розпорядилася інакше.

AVTOPORTRET-1910-E.gif

Михайло Бойчук. Автопортрет

Фото: art.lviv-online.com

Михайло Бойчук походив із села Романівка, що в Тернопільській області. Відомо, що місцевий учитель помітив талант хлопця і подав у львівській газеті "Діло" оголошення. На нього відгукнувся художник Юліан Панькевич, і невдовзі 16-річний юнак став учнем його студії. Під час навчання стало зрозуміло: найбільше хлопець любить ікони й церковні розписи, він змальовує їх, по-своєму компонує образи святих, досліджує давнє сакральне мистецтво та релігійні мініатюри.

Згодом Михайло Бойчук вчився на Заході. Спочатку у Відні. Там пів року він був помічником маляра у приватній школі, а також багато ходив музеями й вивчив німецьку мову. Потім – п’ять років у Краківській академії мистецтв. Ще  рік – у Мюнхенській, у Карла фон Марра. Увесь цей час Бойчук отримував фінансову підтримку від митрополита Андрея Шептицького та Наукового товариства імені Шевченка. Із Мюнхена Бойчука забрали до війська. Той рік і досі залишається білою плямою у його біографії.

Як згадував художник, зиму 1906–1907 років він провів удома. А потім заїхав і до митрополита Шептицького: "Він мене дуже радо вітав. Ми умовилися тоді, що вже до Мюнхена не поїду, а навесні виїду до Парижа".

DSV.jpg
Михайло Бойчук "Школа", 1910-ті роки Фото: art.lviv-online.com

Неовізантійська школа в Парижі

У Парижі Бойчук вчився в Академії Рансона, у майстерні лідера групи "Набі" (Nabis) Поля Серюзьє. Художники "Набі" розвивали символічний синтетизм Поля Гогена і стилізували мотиви різних етнічних культур. Для Бойчука це був один із вказівників і підтвердження того, що потрібно шукати першооснову в староукраїнському мистецтві, ґрунтованому на візантійському.

Тоді він їздив тими місцями Італії, де збереглися візантійські пам’ятки або твори раннього Відродження: Венеція, Флоренція, Равенна. Бойчук збирав свої мистецькі уподобання в букет: площинність, узагальненість образу, символічність на візантійських фресках і мозаїках, як у художників Проторенесансу та Джотто. А оскільки він – селянський син, то імператив праці, зокрема сільської, став головною темою його творів. Так створювався стиль.

1531488233-2604.jpg

Група “Renovation Bizantine” першого призову – Михайло Бойчук (сидить внизу, в центрі); разом із майстром – Хелен Шрамм, Микола Касперович, Т. Налепінський, Софія Бодуен–де–Куртене, майбутня дружина Софія Налепинська, Софія Сеґно, Яніна Леваковська; Париж, 1910 рік

Фото: old.archives.gov.ua

"Уже в 1908 році, – розповідав Євген Бачинський, біограф Бойчука, – біля нього гуртувались малярі, з якими він працював у своїм ательє". Бачинський порівнює "неовізантійську" школу Бойчука з малярськими цехами Середньовіччя, які виробляли все самі, починаючи від фарб і закінчуючи колективним опрацюванням образів і шкіців.

Ось опис художньої алхімії у паризькому ательє Бойчука: 

"Вироблювані в його майстерні фарби були відомі багатьом малярам, бо це не були олійні фарби, а з рослинних екстратів на яєшнім жовтку з часничним соком, – оповідав Бачинський. – Таємниця приготування цих фарб була давно затрачена, і Бойчукові належить слава віднайдення її. Він міг вільно малювати золотом, як і іншими кольорами, не застосовуючи листовного, котрий і досі вживається малярами. Він віднайшов спосіб малювання "а темпера", яким малювали до 1420 року, а також стінне малювання "аль фреско" по мокрому і "аль секко" по сухому, розводячи фарби в теплім розчині воску. Але, – що особливо важливе, навіть для світового мистецтва, – Михайло Бойчук розробив підвалини дійсного розуміння мистецтва, беручи підставою візантійську добу".

До паризької школи неовізантизму входили: Михайло Бойчук, Микола Касперович, Софія Сегно, Софія Налепінська, Софія Бодуен де Куртене, Гелена Шрам, Яніна Леваковська, Антоні Бушек. Під час Салону незалежних 1910 року як члени групи Renovation Byzantine виступили лише перші троє і представили 18 робіт. Серед тисяч творів їх помітила критика – Гійом Аполлінер, Андре Сальмон, про них писали паризькі, краківські, львівські газети. При цьому Бойчук ходив Парижем у гуцульському кептарі, співав у хорі Української громади в Парижі.

art-lviv-online-myhailo-boichuk-taina-vecheria. 1911.jpg

Михайло Бойчук "Тайна вечеря", 1911 рік

Фото: wikipedia.org

Повернення додому

Року 1910 він повернувся до Львова і влаштувався в Національний музей "консерватором ікон", себто реставратором. Розбираючись доглибинно у своїх улюблених фресках, Бойчук докопався до технік і технологій. Раптом виявилося, що на всю тодішню Російську імперію немає більшого фахівця з давньоруського мистецтва – художника запросили реставрувати церковні стінописи. Він брав участь у відновлювальних роботах Чернігівського Єлецького Свято-Успенського монастиря та Трьохсвятительської церкви в селі Лемеші. А у Софійському соборі запропонував оригінальний метод закріплення фресок, тобто буквально пропустив твори давнього мистецтва через свої руки. 

А ще Бойчук сам створив монументальні стінописи. Спільно з колегами він розписав каплицю “Дяківської бурси” у Львові, монастир сестер-василіянок у селі Словіта Золочівського району й частину церкви Преображення Господнього в місті Ярослав (тепер територія Польщі).

Року 1917 в Києві відкрили перший вищий художній навчальний заклад – Українську академію мистецтв. Михайло Бойчук – серед професорів-фундаторів. Він вів майстерню монументального мистецтва й був дуже вимогливим до студентів. Вони весь час прорисовували композиції найвидатніших творів, читали, обговорювали прочитане, разом відвідували виставки. Їх жартома називали сектою Бойчука.

Bez nazwy-2.jpg

Іван Падалка "Збирання помідорів" 1932 рік

Фото: wikipedia.org
Оксана Павленко. 8 березня. Колекція NAMU.jpg

Оксана Павленко "8 березня"

"Ви малюєте робітників як святих"

Михайло Львович – безумовний лідер і при цьому… не має дару красномовства. "Всім, хто знає мене ближче, відомо, наскільки трудно виступати мені як промовцеві, – я зовсім не оратор", – казав Бойчук. Він заряджав не словами, а любов’ю до свого діла. У його майстерні було багато "прихожан": Оксана Павленко, Василь Седляр, Іван Падалка, Сергій Колос, Іван Липківський, Онуфрій Бізюков, Кирило Гвоздик, Софія Налепінська, Марія Трубецька, Надія Хазіна, Емануїл Шехтман, Антоніна Іванова, Костянтин Єлева, Катря Бородіна та інші.

Бойчук. Портрет Василя Седляра. 1910-ті.gif

Михайло Бойчук. Портрет Василя Седляра. 1910-ті роки

чтапт.jpg

Михайло Бойчук "Дівчина", 1910-ті роки

Фото: wikipedia.org

"Ми все робили разом – обговорювали завдання Вчителя і праці учнів, разом ходили в музеї і оглядали пам’ятки архітектури, разом працювали довший час. Після того, як у приміщення Академії попала бомба, у нас не було іншої майстерні, крім помешкання Бойчука", – згадувала Оксана Павленко.

Бойчук_і_Седляр_o_resized.jpg

Михайло Бойчук та Василь Седляр

Фото: надала авторка

У голодні часи Визвольних змагань в будинку Бойчука жило по кілька його студентів. Він допомагає їм із роботою, брав усі замовлення від влади. Це і оформлення агітпароплавів й агітпоїздів, і декорування Київського оперного театру до відкриття I Всеукраїнського з'їзду представників волосних виконкомів. А також портрети державних діячів для Кооперативного інституту. Професор вважав, що художники мають бачити форми, кольори, ритми у взаємодії з простором, застосовувати теоретичні знання на практиці. 

E37-2-Boichuk-school-in-Kyiv.jpg

Михайло Бойчук та його учні. Зліва направо: Михайло Бойчук, Кирило Гвоздик, Іван Падалка, Василь Седляр, Оксана Павленко

Фото: proslovo.com

Magnum opus бойчукістів – розпис  Луцьких казарм у Києві на вулиці Дегтярівській, тепер – Пархоменка, за Лук’янівською в’язницею. Чотириповерхова будівля  стала "полігоном" для художників. Ось деякі назви композицій:  "Гуляй, душа, без кунтуша", "Застілля", "З оранки", "Різка хліба". Тоді ж було створено ще дві монументальні пам’ятки бойчукістів: розпис Селянського санаторію імені ВУЦВК на Хаджибеївському лимані в Одесі та Червонозаводського оперного театру в Харкові.

На жаль, усі вони знищені як “формалістичні”. Мистецтвознавець Дмитро Горбачов у книжці "Случаї" переказує усну легенду, ніби Казимир Малевич сказав Бойчукові: "Ви малюєте сучасних робітників як іконних святих. Тут є невідповідність. Це все одно що Рамзес ІІ балакав би по телефону або сучасний кравець шив би смокінг Ісусові Христові". 

Хтось із відпочивальників санаторію на Хаджибеївському лимані  сказав, що там так гарно, як у церкві – певне, найкращий комплімент для Бойчука і водночас вирок. Висока мова сакрального мистецтва не годилася для пропагандистських цілей радянської держави. Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років Бойчук із лідера перетворився на парія.

СВято врожаю - розпис Харківського Червонозаводського театру.jpg

Свято врожаю – розпис Харківського Червонозаводського театру

Фото: wikipedia.org

Софія, яка “всією душею була з Михайлом”

"Високий на зріст, міцної будови, Михайло Бойчук мав дуже гарне лице, і в нього закохувались всі наші панночки!", – свідчив Євген Бачинський.

Живучи в Парижі, компанія з трьох українців – Михайло Бойчук, Лев Крамаренко й Андрій Таран – оселилася на вулиці Кампань Прем’єр, 9. А в кімнаті навпроти жили молоді художниці-польки Софія Налепінська, Софія Сегно і Софія Бодуен-де-Куртане. Бойчук закрутив їм голови своїм давньоукраїнським мистецтвом і зав’язав роман із найвродливішою – Софією Сегно. Але приїхав із Пітера її брат, вжахнувся цією богемністю і забрав сестру додому. Як співається в улюбленій пісні Бойчука:

“Ой не всії ті сади цвітуть,
Що весною розвиваються.
Не всі тії тай вінчаються,    
Що любляться та кохаються”.

М. Бойчук. двоє під яблунею. 1910-ті.jpg

Михайло Бойчук "Двоє під яблунею", 1910-ті роки

Фото: wikipedia.org

Тоді Бойчук зблизився із Софією Налепінською. Ось як їхні стосунки описувала сестра Софії – Ганна Пєчарковська. 

"Я маю львівський знімок, – писала вона в листі до Дмитра Горбачова. – Софія – в ательє, на стіні – чудовий килим, який я сама добре пригадую. Він зберігавсь у мене у Варшаві й згорів 1944 року під час Варшавського повстання. І на стіні – бандура. На той час Софія вже зреклася, так скажімо, своєї національності, співала лише українських пісень, розмовляла українською й перебувала цілковито підо впливом і у владі Михайла. Приїздила до нас, страшенно любила родину, для мене була як рідна матір, – але всією душею була вже з Михайлом, і було відомо, що не покине ані його, ані його творчих ідей".

Художник-кераміст Петро Іванченко у своїх спогадах про Бойчука писав: "В сімейному житті Бойчук був просто кумедним. Він не називав по імені свою дружину Софію Налепінську, а говорив про неї "тая". "Та то тая взяла і понівечила річ".

Року 1918 у пари народився син Петрусь. Софія Налепінська-Бойчук була подругою, ученицею, соратницею, дружиною. Чудова графічка, вона ілюструвала "Катерину" Шевченка, "Олив'яний перстень" Степана Васильченка, "Анну Кареніну" Толстого. До 1929 року викладала в Українській академії мистецтв, де заснувала школу гравюри.

12-165-getburt-alla.jpg

Алла Гербурт

Фото: proslovo.com

Останнє кохання

І ось настали 1930-ті – час критичних змін у житті художника. У 1934–1935 роках він перебував у Харкові й виконував фрескові розписи в Червонозаводському театрі. Це місто стало місцем зустрічі з другою дружиною – Аллою Гербурт, дитячою письменницею, художницею і дружиною письменника Майка Йогансена. Вона ілюструвала Йогансенівські "Подорожі ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію". До слова, Гербурт вчилася в Художньо-промисловому інституті в учня Бойчука, Анатолія Падалки.

Почуття між Бойчуком і Гербурт завихрилися стрімко і пристрасно. Крім того, у художниці він бачив потенціал. Ось, наприклад, витримка з одного листа. Напередодні Алла критично висловилася про свої роботи і хвалила роботи графіка Олександра Довгаля. Бойчук написав: "Ти при своїх здібностях, якби десяту часть того часу проробилаПорівняння із працездатністю Довгаля. – Ред. та ще й зосередила всі думки на цій роботі, не розсівала на мілочі, то я не сумніваюся, що у тебе вийшли б може такі ж речі цікаві, як у Довгаля, а може цікавійші. Едісон казав "Геніяльність – то 99 % праці і 1 % натхнення". Може він в процентах помиляється, але все ж таке міркування для такого геніяльного винахідника дуже характерне і цікаве".

Року 1935 Алла Гербурт розлучилася з Йогансеном, проте офіційно із Бойчуком не встигла одружитися. 25 листопада 1936 року художника заарештували як "одного з керівників націонал-фашистської терористичної організації". А 10 грудня Алла Гербурт народила їхню доньку і назвала Ганною, на честь матері Бойчука.

Софія Налепінська.jpg

Софія Налепінська-Бойчук

Фото: esu.com.ua

Михайло Львович у тюрмі турбувався про кохану. У листі від 21 квітня 1937 року він їй радив звернутися до Налепінської: "Вона сама мені в останньому листі писала про це, запитуючи "Як мається сестричка Петруся (маючи на увазі нашу донечку) чи не треба єї допомагати?". Я просив, щоб вона допомагала, не знаю тільки чи лист до неї дійшов".

Бойчук так і не побачив доньки – його розстріляли в Києві 13 липня 1937 року. А 11 грудня того ж року розстріляли Софію Налепінську-Бойчук за "участь в  антирадянській націоналістичній терористичній організації" і за "шпигунство на користь іноземних розвідок".

Алла Гербурт того ж року виїхала спочатку до Москви, а потім до села Дровніно під Москвою, ще й добивалася у столичному НКВС правди щодо Бойчука. Потім із сином і донькою емігрувала до Німеччини: учителювала в українських гімназіях Мюнхена, була членкинею Спілки художників Мюнхена та Південної Баварії. Померла в 1993 році.

У родині пам'ять про Бойчука берегли в теплих спогадах про любов і повагу. Онука Алли та Михайла, Галина Щепко, розповідала 2010 року: "Баба завжди згадувала, який він добрий був. Як я виростала, то багато про кохання не будуть говорити дитині, але я знала, що баба його дуже шанувала".

***

Михайло Бойчук – сильна і ще досі не до кінця досліджена фігура в історії українського мистецтва. Білими плямами в його біографії лишається рік служби в армії, заслання в Уральськ і Арзамас в 1914–1917 роках, поїздки за кордон у 1926–1927 роках.

Він спробував сконструювати єдиний український стиль для архітектури, мистецтва, побуту. За основу обрав найкращі зразки мистецтва усіх часів і народів, не нехтуючи минуле, як це робили футуристи. Як зазначив мистецтвознавець Мирослав Шкандрій, метою Бойчука було "сформувати поняття універсальної українськості, що мала власне минуле, сьогодення й майбутнє".

Схожі матеріали

600.jpg

Митець затьмареного розуму. Никифор Дровняк

600.jpg

Козак українського гумору

prymachenko_800-500.jpg

Марія Примаченко. Залізна леді з Болотні

vesniani_klopoty.jpg

Віктор Зарецький — український Клімт

600.jpg

Останні дні Георгія Нарбута

trush 2 1200 900.jpg

“Острий полєміст, інтелігенція глибока”: Іван Труш і його шедеври

600х400.jpg

Драма розкошів і швидкоплинності Катерини Білокур

Мурашко_за роботою.jpg

Смерть Мурашка. Хто і за що вбив українського художника?

600.jpg

Безпредметне мистецтво Пархомівки