А раптом це містифікація?

Придивімося до його найдавнішого зображення, яке зберігають у Меморіальному музеї Григорія Сковороди в місті Переяслав. Олійне полотно музейники датують кінцем ХVIII століття, приписуючи його анонімному копіїстові, який працював із прижиттєвим портретом Сковороди пензля живописця Лук’янова. Оригінальну роботу нібито замовив учень і найближчий друг філософа Михайло Ковалинський, вихователь дітей гетьмана Розумовського. Оригінал якщо не втрачений, то перебуває десь у приватних колекціях, або ж в архівному чи музейному спецхрані країни, яка у ювілейний, 2022-й, рік, здається, цілеспрямовано знищує бомбардуваннями інші зображення Сковороди.

Але повернімося до переяславського експоната як першоджерела. Портрет датують, ймовірно, на підставі підпису, де вказано прізвище, ім’я і рік смерти зображеного. Про походження полотна невідомо нічого — хто його замовив, за які кошти, хто зберігав до того, як воно потрапило до музейної експозиції 1972 року.

Бачимо зображення, вписане в овал. Молодого, приблизно сорокалітнього чоловіка — тобто Сковороду орієнтовно 1760-х років, коли він закінчив офіційне вчителювання, почав писати байки та вірші, зокрема створив хрестоматійне "Всякому городу нрав і права". В історії мистецтва немає прикладів, щоб зі старшого чоловіка писали молодшого. Отже, перед нами певне моделювання уявного віку, того ідеального моменту, коли філософ має інтелектуальний і життєвий досвід, з яким готовий іти у вічність, та вільно викладає свої думки на папері, даруючи їх друзям як такий собі заповіт.

Філософа зображено максимально серйозним. Поворот у три чверті для портретів того часу був нормативним. Порівняймо його із зображенням видатного французького філософа Дені Дідро, яке у 1772—1774 роках створив уродженець Києва Дмитро Левицький. Це полотно написане як подарунок імператриці Катерині ІІ за візит знаменитого її конфідента до російської столиці. Дідро забрав портрет до власного швейцарського помешкання і зберігав його все життя. Лукавий, доброзичливий вираз його обличчя для тогочасної естетики був нормою, успадкованою від гострословів грайливого стилю рококо. Для батьків Просвітництва, близьких до монархів, розумність також означала і соціальний, і персональний оптимізм.

Портрет Сковороди типологічно дуже подібний до зображення авторства Левицького — хоча і створений дзеркально. Виникає враження, ніби анонімний український маляр бачив портрет, який 1774 року помандрував до Швейцарії, де, за дивним збігом обставин, бував пізніше й Михайло Ковалинський. Однією з цікавинок тих вояжів було знайомство із "двійником" Сковороди — Жаном-П’єром-Даніелем Мейнгардом. Розповідь про цього філософа так вразила Григорія Савича, що він інколи власні твори підписував "Даниєль Мейнгард". Нічого принизливого в тому, що є філософ-двійник ні він, ні його друзі не бачили. Отже, створити портрет-двійник, взоруючись на твір українського професора Петербурзької академії мистецтв, було цілком в їхньому дусі.

Але навіщо? Адже портрети в той час були дуже не дешевою забавкою, і створювали їх або утилітарно — для нащадків, або ж у подарунок. У цьому випадку Сковорода навряд чи замовляв зображення, де він постає на кілька десятків років молодшим. А якщо таке й трапилось — то для кого він міг замовити таку містифікацію?

На відміну від Дідро, наш філософ на портреті анонімного маляра зображений гранично серйозним. На цьому акцентує і його ледь не чернече вбрання. Білий, трішки зібганий комірець і чорний, певно, суконний камзол, а  може жупан чи кунтуш. Однак автор зображення не хотів, щоб глядачі вважали портретованого аскетом, отже, добре знав різко негативне ставлення самітника Сковороди до чернецтва. Бачимо і яскраво окреслені, хоч міцно стулені губи, а також чіткі рум’янці на щоках і вилицях.

Серйозний, але тілесно міцний. Аскетичний, але з чіпким поглядом. Ковалинський називав Сковороду спіритуалістом, тобто тим, хто ставить дух вище за тіло. Тому зосередженість на висвітленому обличчі у цьому сенсі також виглядає логічною. Та на портреті з Переяславського музею чомусь не зображено рук. Імовірно, портретистчи копіїст не розумів, що саме герой має тримати в руках. Перо і папір — якщо пише листа? Проте філософ не сидить за столом. Може, розгорнену книжку? Але ж він не у власному кабінеті трудився, бо його не мав. Зображення рук із книжкою, без чітко написаної назви, з’являються у графічних варіаціях портрета, якими прикрашали статті про Сковороду у книгах й альманахах першої половини ХІХ століття, коли сформувався романтичний канон освіченої людини. І аж у ХХ столітті Іван Кавалерідзе кількадесят років трудився, аби показати Григорія Савича об’ємним, з усіма кінцівками й у повний зріст, описів яких ніхто у мемуарах чомусь не зафіксував.

У контексті життєпису Сковороди немає логічної відповіді, навіщо ж така містифікація знадобилася його друговіЙдеться про Михайла Ковалинського, чиє "Життя Григорія Сковороди" входило до масонської збірки "Дзеркало світу". Масони любили і містифікації, і візуалізації. Але щоб зрозуміти, чи портрет цей копіювали й поширювали серед масонів, потрібно провести майже детективне розслідування.

Втім можна піти навпростець.

Загалом до 250-літнього ювілею українські художники за державний кошт створили чимало зображень Сковороди. То чи не настав час, якщо ми вже перетнули позначку 300-ліття, зацікавитись і переяславським музейникам тим, чи відповідають матеріали їхнього таємничого артефакту — полотно, олійні фарби, лак — означеному в атрибуції часові? А також відповісти зацікавленій людності, як же цей темнуватий портрет у яскравій рамі опинився в колекції музею? Бо ж за багатьма ознаками це зображення виглядає не найдавнішим образом у розлогій іконографії філософа, а вмілою, хоча й не до кінця продуманою, стилізацією. Ще однією варіацією ХХ століття на тему зовнішности ювіляра, якому придумали чимало легенд.