Загадка загибелі тещі Степана Бандери

Походження і шлюб

<p>Юлія і Василь Опарівські, 1916 рік</p>

Юлія Опарівська, дівоче прізвище якої було Ганківська, народилася 10 травня 1898 року в селі Семушова поблизу Сянока на Західній Галичині. Згідно з метричними записами, батьком Юлії був сільський вчитель Василь Ганківський, а матір’ю — його дружина Софія з родини Станіслава та Альбіни Курковських. Обоє батьків були родом із українського села Гломча Сяноцького повіту. З часом Василь Ганківський отримав посаду шкільного інспектора в Сяноку. Станом на грудень 1945 року мати Юлії проживала у Сяноку разом зі своєю іншою донькою. А її брат Володимир Ганківський був відомим у Коломиї лікарем та зятем письменниці Ольги Киселівської. 

Під час Першої світової війни Юлія Ганківська познайомилася з випускником Перемишльської гімназії, який у 1912-1916 роках був семінаристом місцевої греко-католицької семінарії, Василем Опарівським. Юнак був родом із села Бонарівка, що на Замішанщині. 

У 1916 році у Покровській церкві в Бонарівці отець Іван Мудрий повінчав молодят. 29 жовтня того ж року у Перемишлі єпископ Григорій Хомишин висвятив Василя Опарівського на священника. Через рік у подружжя народилася донька Ярослава, якій судилося стати дружиною Степана Бандери. У багатьох публікаціях про подружжя Бандер вказують, що Ярослава уродженка Сянока. Однак, ці відомості недостовірні. Адже у студентській справі Ярослави вказано, що вона народилася у селі Терепча Сяноцького повіту 14 вересня 1917 року. Саме у цьому селі її батько Василь Опарівський здійснював чин пароха місцевої церкви Успіння Пресвятої Богородиці Сяноцького деканату Перемишльської єпархії ГКЦ. А в 1918 році в родині з’явився на світ син Лев. 

У статусі вдови

Із початком польсько-української війни отець Василь Опарівський добровільно долучився до формування бойової групи УГА "Хирів". Згодом він став капеланом у складі 11-ї Стрийської бригади УГА. Посада капелана бригадифельдкурата у той час прирівнювалася до звання сотника. 

У жителів Закерзоння фізично не було змоги дістатися до Львова чи підтримати оборону швидко зайнятого Перемишля. Сусідні міста південної Львівщини: Стрий та Самбір мали велику вагу як центри, де швидко були сформовані органи повітової влади ЗУНР. Зв’язок із ними підтримували і жителі рідної Опарівському Бонарівки. Свого часу вони передали лист до штабу Галицької армії з пропозицією сформувати на Замішанщині український партизанський загін для боротьби з ворогом у тилу. Однак відповіді, зважаючи на обставини, замішанці не отримали. Тому у випадку Василя Опарівського, а також інших його односельців, як і мого прапрапрадіда Антіна Станчака, єдиним способом для участі в обороні краю було долучитися до лав 11-ї та 8-ї бригад УГА в Стрию та Самборі.  

25 березня 1919 року Василю Опарівському присвоєно ранг духівника. В одному із центральних архівів Києва наявні документи, датовані 27 квітня та 5 травня 1919 року, про отримання польовим духівником Василем Опарівським обмундирування. 

Бойовий і духовний шлях Опарівського різко обірвався під час Чортківської офензиви у червні 1919 року. Під час боїв за село Слов’ятин біля містечка Підгайці він отримав поранення. Вивчаючи вибухову справу, Василь висмикнув чеку. Врятувати важкопораненого не вдалося — він помер 22 червня 1919 року у військовому шпиталі в Підгайцях, де і був похований. 

Після смерті Василя його вдова Юлія Опарівська більше не одружилася, неодноразово відхиляючи пропозиції шлюбу. Щонайменше у 1919 – 1921 роках вона проживала за місцем колишньої парафії чоловіка в Терепчі. Про це свідчать два оголошення в газеті "Український вісник" 21 – 22 травня 1921 року. У них Юлія Опарівська намагалася розшукати колишнього сотника УГА Ольшанського, або хоча б інформацію про його місце проживання. В оголошенні вона залишила свою адресу — "с. Терепча, повіт Сянік". Ким був цей загадковий сотник Ольшанський — невідомо. 

Тривалий час Юлія Опарівська не могла влаштуватися вчителькою у жодну школу. У міжвоєнний період для дружин колишніх старшин УГА або їх родичів польська влада часто чинила перепони у працевлаштуванні. Лише згодом, коли поляки почали налагоджувати контакти з місцевим українським населенням, Юлія змогла вчителювати у кількох селах Замішанщини. Мій прадід Назар Станчак1926 – 2002 згадував, що Юлія Опарівська була його репетиторкою з німецької мови, коли він був школярем. 

Юлія Опарівська як педагог мала великий авторитет серед жителів Замішанщини. Вона була частим гостем на сільських фестинах, брала участь у відкриттях філій товариств "Просвіта", "Рідна школа", "Луг" та інших. Саме з ініціативи Опарівської в селі Петрушева Воля була відкрита початкова школа. У 1936 році вона проживала зі своїм сином Левом у Петрушевій Волі, а під час вакацій із ними жила і донька Ярослава. В документах про філію товариства "Луг" села Бонарівка є відомості про те, що місцем проживання вдови отця Опарівського є хутір Завада поблизу Петрушевої Волі. 

Теща провідника ОУН

Захоплення німецькими військами у вересні 1939-го частини території Польщі, зокрема Замішанщини, внесло корективи у життя українців, як і вторгнення червоних на Волинь та Східну Галичину. Ймовірно, що Юлії Опарівській, яка продовжувала жити та працювати на Замішанщині, довелося спостерігати за палаючими нафтовими промислами у Ванівці, а згодом — як німці збирали у гетто євреїв у Стрижові.

У той час її донька Ярослава переїздить до Кракова, де в 1940 році одружується з провідником новосформованої революційної течії в ОУН Степаном Бандерою.

Син Лев, який до 1939-го здобував фах інженера-хіміка, від початку Другої світової війни все більше часу проводив у Сяноку. За спогадами мешканки міста Ірини Ганушевської-Руснак, Лев Опарівський був членом місцевого осередку ОУН(р). За вказівками керівництва задля безпеки він часто супроводжував Ірину до її помешкання. З її слів, це відбувалося тоді, коли їй доводилося повертатися в Сянок із іншого села в повіті. Такі села вона називала "дальніми", а свого супутника "тихим і приємним чоловіком".

Швагрові провідника революційної ОУН доводиться все частіше брати участь у різних підпільних місіях як на Західній, так і на Східній Галичині. Під час однієї з таких місій у серпні 1942 року у місті Жовква Лева Опарівського і ще кількох підпільників схопили німці. Це сталося під час спроби Лева та його товариша забрати з гаража авто підпільників, яке раніше конфіскували гестапівці. Лева утримували у тюрмі на Лонського уподовж трьох місяців. Щоб не падати духом, він вишивав українські узори на білому полотні. 27 листопада 1942-го Лева Опарівського разом із ще 27-ма членами ОУН німці стратили на Кортумовій горі у Львові. На тому місці є скромний меморіал, де у переліку імен досі немає Лева Опарівського.

Тим часом провідник ОУН(р) Степан Бандера перебував ув'язнений в одиночній камері спецблоку концтабору Заксенгаузен. Його арештували 5 липня 1941-го після проголошення 30 червня у Львові Української держави. Мати його дружини Юлія Опарівська поділяла погляди свого зятя та доньки щодо майбутнього України. Відтак сама була активною діячкою в Українському допомоговому комітеті у місті Кросно. Їй часто доводилось спілкуватися з жителями Петрушевої Волі, Бонарівки і хутора Завади щодо національного питання. В українському селянському середовищі Замішанщини вона була поважною людиною, у неї питали поради, вона проводила курси грамотності та куховарства, за потреби, була акушеркою. Часом позичала книги, які все частіше ставали дефіцитними. 

Розплата за родинні зв’язки

Навесні 1944 року війська 1-го українського фронту дісталися Галичини. Юлія Опарівська розуміла, що прихід комуністів на Замішанщину стане для неї фатальним. За родинні зв’язки з провідником ОУН(р) та проукраїнську позицію її чекав арешт або ліквідація радянськими спецслужбами. За таких обставин залишатися вдома було небезпечно. Тому Юлія Опарівська готувалася до еміграції на Захід. Куди саме вона планувала дістатись — невідомо. За одними даними — до Берліна, за іншими — до Відня. 

Готуватися до переїзду та пакувати речі жінка почала в липні 1944-го. Тоді вона жила на два села — у Завадку та Бонарівці, де їй неодноразово пропонували житло та озброєну охорону. У супроводі Орини Лиско і Євгенії Пащак, Юлія дісталася з важкими валізами до станції Прибівка поблизу Завади, але не застала останнього поїзда у західному напрямку. Найближчий мав відбути лише наступного дня — 27 липня 1944-го. Дівчата намагалися вмовити жінку повернутися з ними в Бонарівку. Проте Юлія їм відмовила. Перед Завадкою троє жінок розпрощалися та розділилися. Опрівська самотужки з валізами дісталася до Петрушевої Волі. Оскільки повертатися до хутора п'ять кілометрів із такою ношею було важко, вона залишила валізи до ранку у місцевій крамниці.

Після обіду 26 липня 1944-го дорогою на хутір Завада бачили трьох чоловіків у чорному. Розмовляючи між собою, до речі, польською мовою, один із них сказав: "Перейдімо на інший бік, бо хтось може нас впізнати", що видає у них місцевих. Цікаво, що на зворотній дорозі до Бонарівки Орину Лиско теж зустріли троє невідомих у чорному. Вони були озброєні та намагалися розпитати у дівчини чи поїхала Юлія Опарівська поїздом. Орина підтвердила і додала, що її подруга теж поїхала у тому ж потязі. Цей обман, ймовірно, зберіг тоді дівчині життя. Однак після депортації замішанців із Бонарівки в 1945-му на Прикарпаття, Орина Лиско стала жертвою радянських репресій за зв’язки з ОУН.

Окремі деталі того вечора пригадував на схилі літ житель Петрушевої Волі на прізвище Галько. Він добре пам’ятав пані Юлію — вчительку початкової школи, зберігаючи свій шкільний табель із її підписом. Ввечері 26 липня 1944-го він випасав корову поблизу Завади, і став свідком того, як на хутір пробиралася група з п’яти чоловіків. Ті, голосно говорячи між собою польською, кепкували з юнака: "Дурний русин тримає корову на кілку". На плечах у них були гвинтівки. 

Орина і Євгенія встигли дістатися до одного із сусідніх сіл Бонарівки. Місцевий господар, який прийняв дівчат, уважно вислухав розповідь про те, як Опарівською цікавилися невідомі чоловіки. Він запропонував їм залишитися на ночівлю у його стодолі, щоб зранку продовжити шлях до села по підмогу.

Відомо, що домівки Юлія Опарівська дісталася лише з однією валізою, яку вже не розпаковувала. Не встигла жінка підготуватися на нічліг, як у її будинок поблизу школи увірвалося кілька озброєних людей. Учительку били прикладами гвинтівок, катували, а по пальцях вдаряли важкою шухлядою комоду. Нападники вимагали вказати місце схову грошей та інших коштовних речей, але нічого цінного не отримали. Вони закололи Юлію штиками, а відрізані частини тіла кинули посеред хати. Загиблій було лише 46 років.

Першим тіло Опарівської знайшов місцевий житель Станіслав Графф. Приголошений від побаченого, він пішов до села і повідомив людей про трагедію. Його дружина омила тіло загиблої і переодягла її в інший одяг для поховання. Наступного дня на хутір приїхали брат Василя Опарівського Іван, Федір Кріль та ще декілька озброєних чоловіків зі самооборони Бонарівки. Дізнавшись від дівчат із супроводу, що тещі провідника загрожує небезпека, вони приїхали, щоб забрати її до Бонарівки, але застали її вже вбитою. У будинку вчительки були розкидані особисті речі, пошкоджені меблі, а на підлозі розкидані сімейні фото.

Чоловіки загорнули тіло загиблої у біле простирадло і на возі відвезли до Бонарівки. Звістка про звіряче вбивство вчительки стала для місцевих шокуючою. Її поховали того ж дня — 27 липня 1944-го. Похоронну процесію з Покровської церкви проводжали усім селом. В останню путь Юлія Опарівська вирушила з того ж храму, де у 1916-му вінчалася зі своїм чоловіком. На похороні були присутні члени моєї родини. Пізніше сестра мого прадіда Надія згадувала: "З сусіднього села привезли тіло вчительки, убитої польськими бандитами, щоб поховати у Бонарівці. Я була ще зовсім малою, років 8-9 мала, то ми, діти, більше з цікавості побігли подивитись на похорон. З її вигляду мені, дівчинці, запам'ятались лише черевики покійної, такі гарні, що й мені хотілося".

Оскільки похорон відбувся поспіхом, один із місцевих майстрів нашвидкуруч виготовив із залізної труби хрест. На ньому вмістили скромний надпис "Опарівска Юлія, 26. VII. 1944". Чин похорону здійснив парох Бонарівки, короснянський декан ГКЦ Іван Клюфас. На могилі він виголосив палку промову про заслуги покійниці перед Замішанщиною.

***

Могилу Юлії Опарівської свого часу віднайшов інженер і краєзнавець Роман Матвійчина — правнук одного з парохів Бонарівки — о. Івана Мудрого1867 – 1924. Саме він вперше надав Українському інституту національної пам’яті ключові дані про могилу, її стан та опис. З паном Романом мені вдалося познайомитися на початку 2026-го. Знайомство відбулося онлайн за сприяння правнука Юлії Опарівської — Степана Андрійовича Бандери, повного тезки свого видатного діда. Для пана Штефка (а саме так він себе називає, щоб не плутали з дідом) питання збереження могили його прабабці є наболілим і вкрай вагомим.

Незадовго до повномасштабного вторгнення нащадки переселенців із  Бонарівки ініціювали встановлення надгробного пам’ятника. Однак воєнні дії змінили напрямок благодійності на допомогу військовим. Все ж, пан Штефко сподівається,  що його прабаба Юлія Опарівська, як і її зять Степан Бандера, будуть перепоховані в Україні.